Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/80
• Следующая

Уже під вечір до Берегових прибіг захеканий Щупак. Староста зайшов у хату, гукнув із порога матері:

— Став, Маріє, могорич, бо приніс документи вашій біженці. Тут такі документи, що тільки пальчики оближеш. Все честь-честю. Клич біженку! Мушу розказати, як вона тепер повинна поводитися. Хай і дівонька прийде, послухає. Смаленим дуже запахло. І не запахло, а засмерділо.

Мати запросила Щупака до столу, поставила на стіл пляшку горілки, настояної на червоному перці, внесла з льоху огірків, дістала з печі смаженої риби, подякувала:

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, за вашу добрість і за ласку! Добра ви людина! І подумати страшно, що б ми робили, якби не ви…

Староста зняв смушеву шапку, перехрестився, важко сів за стіл, простягнувши довгі ноги в жирно наваксоване чоботях-витяжках.

— Мусив до вас бігти проти ночі,— забідкався він, — бо починає котити на вас бочку Олефіренко. Завтра задумав прийти перевіряти документи біженців. Тепер він велике цабе! Заступник начальника поліції Ситарчука. І на вас, кажу, гнівом дише, зубами клацає, як той вовкулака.

— Чого це він так розходився? — сполошено запитала мати.

— Про лосиху не може забути. — Староста налив чарку горілки, підняв її, подивився на світло, сказав: — Будьмо здорові! — Випив, узяв з миски окраєць сала, закусив. — Кажу, про лосиху пам'ятає! Довів його колись твій Василь то суду за браконьєрство, а Олефіренко й запам'ятав, а зараз хоче на вас свій гнів вилити. І чого твій чоловік сунув свого носа в чужі справи? Старайся не старайся, а воно однак все прахом піде! Живи одним днем, думай про себе нікому не клади пальця в рота. Покладеш — відхалекають.

— Таким уже народився Василь, — скрушно похитала головою мати, — більше про громаду думав, ніж про себе. І Олефіренка, ризикуючи життям, з-під криги витягнув.

— На свою голову! — плямкнув масними губами Щупак. — Клич, Маріє, своїх біженців.

Мати покликала Галину Іванівну та Лесю, запросила до столу, сказала вдячно:

— Приніс вам Юхим Мартинович документи, тепер можна спокійно жити-поживати, бо без них усім нам погибель!

— За це діло годиться випити, — перебив матір Щупак, — змочити, щоб документи не загубилися! Староста налив усім чарки, озвався недбало:

— Будьмо, — і швидко перехилив горілку.

Щупак вибрав з миски найбільшу рибину, поклав її на свою тарілку, покуштував, похвалив:

— Смачна рибка!

Розстебнув синю засмальцьовану чумарку, дістав з кишені потертий паспорт, розгорнув його, поклав на стіл, зупинив погляд па Галині Іванівні.

— Тепер ви, добродійко, — значуще почав він, — повинні на все життя запам'ятати, що ніяка ви не Вострикова, не Кострикова, а Павлюк Галина Денисівна. Ваш чоловік Павлюк Никифор Петрович зараз перебуває на засланні, будує Біломорський канал, хай йому там легко гикнеться.

Староста перегорнув листочки паспорта, знайшов сіруватий папірець, показав на нього прокуреною пучкою:

— Отут написано, чого він там опинився. І вам, добродійко, — повчав староста Галину Іванівну, — треба знати, чого, по якій причині ваш чоловік залетів на Соловки. Забрали його більшовики, судили, бо він служив сотником у отамана Петлюри. І служив він у славному полуботківськом полку. До війни ви жили у місті Проскурові, на вулиці 3еленій, в будинку з червоними віконницями. У будинок влучила бомба, довелось вам переїздити до сестри в Харків. У дорозі захворіли і змушені були залишитися в селі. Далі їхати нікуди, бо в Харкові більшовики. Як візьме німець Харків, — продовжував повчати Щупак, — то ви й поїдете собі далі. І бережіть довідку, вона зараз вам дуже знадобиться. Видана вона Проскурівським НКВС 10 серпня 1937 року дружині колишнього сотника Никифора Павлюка.

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, золоте серце маєте, — мати підсунула до Щупака сулійку з горілкою, смажену рибу, припросила: — Випийте ще чарку та закусіть!

— Правду кажеш, Маріє,— зареготав староста. — Золоте маю серце! Мабуть, тому я все життя і пнуся до золота як той соняшник до сонця. Люблю золото! І моє золоте серце — до нього завжди прагне.

Від випитої горілки Щупак почервонів, став ще балакучішим.

— Нате вам, добродійко, паспорт, — подав він документи Галині Іванівні,— і довідку. І вивчіть свій родовід. Хай і ваша дочка вивчить, — кивнув він на Лесю, — бо тут ніяких похибок бути не може. Досить вам десь спіткнутися, бовкнути зайве — всім буде гаплик! Зразу опинитеся в гестапо. А там розмова коротка, садять у машину і везуть в протитанковий рів! І її з дітьми потягнете, — показав пучкою на матір, — а в неї свої діти! І їй жити хочеться, бо кому треба передчасно лізти в могилу? А тут кого тільки можна «запрошують» переселятися на той світ. Отут і думайте, добрі люди!

Староста знову налив чарку горілки, випив, задоволено покрутив рудою головою:

— Добра, клята горілка! Як вип'єш — до самих п'ят стрельне! І памороки забиває. Після чарки й думається легше, не так жижки від страху тремтять. А зараз добре треба мізкувати, вигинатися на всі боки, щоб, бува, хвоста не прищемило або й голову не прихопило.

Щупак дістав з кишені картату хустку, витер нею спітніле обличчя:

— Тепер недовго й голову потеряти, дуже німець укаселився в наше село, вчепився, як воша в кожуха.

У хаті мовчали, уважно слухали старосту.

— Недавно прийшло розпорядження з гебіту, — похвалився він, — наше село оголошується місцевістю посиленого режиму.

Захмелілий староста надав своєму обличчю поважного виразу, підняв над головою вказівний палець, повторив:

— Місцевість посиленого режиму! А що воно означає? Є наказ зразу брати на облік усіх комуністів, комсомольців, активістів, співчуваючих Радянській владі, всіх немісцевих жителів і їх родини. Є ще наказ зразу розстрілювати євреїв. Нищити без суда та слідства. Євреїв оголошено нижчою расою, ворогами великої Німеччини.

Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:

— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.

— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!

— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?

— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.

— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.

Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:

— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.

— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.

— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?

— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…

• Предыдущая
• 50/80
• Следующая