Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/80
• Следующая

Кучер перегнувся і боляче шмагонув Павла нагаєм по плечах.

— Геть звідси, гиддя шолудиве!

Павло, здавалося, не відчув удару, вдячно глянув у вічі учительці, сплигнув на землю і зник в прибережних кущах. Перекладачка осудливо поглянула на кучера:

— Навіщо ви так, Даниле Павловичу? Він з добрим наміром, а ви нагаєм його смугуєте!

Кучер колесом вигнув спину, вдарив по конях:

— Ненавиджу! Як я їх ненавиджу всіх!

— За віщо?

Фаетон поволі з'їхав на пором. Дві жінки і кульгавий Кузьма Карпухно поволі переправили його на протилежний берег річки.

— Даремно ви заступилися за цього харцизяку! Даремно! — гнівно говорив кучер. — Хай би їх усіх спровадили в жандармерію! Іншим наука! Ви думаєте, він просто так у вас грудку пошпурив? Ні! Він, як до чого дійде, вас не помилує! Хто цей Демко? Хто його батько, знаєте? Отож-то й воно! А я знаю! Прийшов до нас з такими, як сам, голодранцями, розкуркулював. Усе забрали. Оцей лобуряка теж таким росте! З ними на одній землі нам не жити! Отут і треба дивитися, хто кому хутчій голову знесе!

Перекладачка відкинулася на спинку фаетона, промовила розважливо:

— Засліпив вас гнів, Даниле Павловичу, а гнів, давно сказано, поганий порадник.

— Не гнів, а лють! — буркнув кучер.

— Може, й лють, — погодилася перекладачка, — а все одно треба бути справедливим. Скільки у вас було братів і сестер?

— Дев'ятеро. А що?

— Згадайте, — спокійно вела мову Віра Миронівна, — як у голодний рік мій батько, вчитель, видав їм безплатні талони на сніданки та обіди в школі. А хто заперечував? Рахівник колгоспу — пан Ситарчук! Він доводив, що куркульським дітям не варто й крихти хліба дати! Пана Ситарчука теж, мабуть, тоді гнів засліпив! А мій батько, вчитель, за правду стояв, і правді служив! А я — його дочка!

— Так воно так, — кучер шмагонув нагайкою по конях, як фаетон в'їхав у густий сосновий ліс, — правда велике діло! Тільки хто тепер живе по тій правді?

— Кожен мусить жити по правді, як хоче бути чесною людиною!

— А вашому батькові спасибі,— помовчавши, озвався кучер, — порятував нас від голодної смерті! Моя мати часто його добрим словом згадує.

— Де ж ваші брати? — запитала перекладачка.

— Три пішло в армію.

— А ви?

— Я здався в полон! Думаю, німець хутір поверне, буду господарювати! А вам раджу бути обережною! Німець нікому не йме віри! Спершу про себе думайте, а вже потім і правду згадуйте!..

Віра Миронівна поглянула на годинник, була вже четверта година з обіду. Перекладачка згадала Юрка, уявила, як він зустрічає фашистів, і мимоволі відчула, як нестримне хвилювання закрадається в її серце.

Юрко й справді в цей час зустрічав своїх небезпечних гостей. У призначений час біля воріт зупинився чорний приземкуватий «опель». З нього вийшов комендант Штарк, староста та худорлявий довгов'язий німець з пласким лицем, на якому виднілися холодні водяні очі. Юрко зразу пізнав Майєра. Він вперше побачив його тоді, як фашисти повісили вчительку Ніну Павлівну…

Штарк привітно всміхнувся Юркові, сказав:

— Юрген! Фрейлейн Віра відчула себе досить кепсько, і їй довелося повернутися додому. Тобі доведеться взяти на себе обов'язки перекладача.

Німці з старостою зайшли на подвір'я. Там їх чекали озброєні поліцаї на чолі з начальником поліції Ситарчуком, у якого на грудях висів німецький автомат, і він гордовито притримував його обома руками.

Мати, хоч і знала, що до них має приїхати Штарк та Майєр, побачивши на своєму подвір'ї німців, зблідла. Галина Іванівна сховалася від нежданих гостей на своїй половині, Леся теж намагалася не потрапляти їм на очі. Приймав гостей Юрко. Він зняв з паркану просушений волок, шанобливо сказав коменданту Штарку:

— Гер комендант, найкраще ловити рибу під прибережними вербами. Там повно щук! Є й судак, жерех!

Майєр підозріло подивився на Юрка, запитав недовірливо:

— Ти володієш німецькою мовою?

— Приємна несподіванка, — пояснив Штарк. — Юрген не тільки досконало знає німецьку мову, він навіть наш земляк. Його предки вихідці з Кенігсберга!

Майєр прискіпливо обмацав своїми водянистими очима Юрка, подав йому суху, вузеньку руку.

— Радий вітати свого земляка. Але звідки ти знаєш про свою приналежність до німецької нації?

— У нас у родині зберігаються давні документи, — пояснив він Майєру, — там і підтверджується наше походження.

Поліцаї взяли волок і понесли його на берег річки. За ними пішли Штарк та Майєр. Юрко підвів німців до піщаної коси. Неподалік росли старі верби, зеленою стіною піднімалися густі очерети.

— Гер Штарк, — звернувся хлопець до коменданта, — у цій затоці багато риби, і тут досить мілко. А далі глибина.

— Глибина? — перепитав Штарк. — Це добре! Ми половимо рибу і будемо пірнати. Я люблю поплавати, неперевершений плавець і гер Майєр. Але поки що ловити рибу!

Майєр мовчки оглядав Прип'ять. Він, як прийшли на берег, не зронив жодного слова. Гестапівець стояв, заклавши руки за спину і байдуже слухав розмову між Юрком та Штарком. Здавалося, він напружено обмірковує якесь надзвичайно важливе питання, і воно поглинає всю його увагу. Юрко відчував, що Майєр непомітно стежить за ним, прислухається до кожного його слова, і навіть разів зо два глипнув на нього своїми колючими очима.

Поліцаї швидко розгорнули волок, і Штарк з Майєром поволі забрели у воду. Вони обійшли невеличкий зарослий очеретом острівець, побрели під верби, знову повернули до острівця і попрямували до берега.

Комендант тягнув волок з великою натугою, він весь час оглядався, ніби боявся, що якась рибина випорсне з його рук. Нарешті німці витягли улов на берег. Їм на допомогу кинулися поліцаї. У волоку билося чимало риби: щуки, лящі, судаки, жерехи. Між зеленими водоростями незграбно вовтузилися величезні, клишоногі раки.

Штарк схопив найбільшого судака, міцно тримаючи рибину, збуджено захоплювався:

— Судак! Царська риба. Колись її подавали на царський стіл. Ти поглянь, Отто, — ніяк не міг заспокоїтися Штарк, — яка багата ця ріка! Які багаті ці угіддя! Я буду просити фюрера, щоб він виділив мені маєток на берегах Прип'яті!..

Майєр на знак згоди мовчки кивнув головою. Справді, завойовані землі надзвичайно багаті. На Україні є все — хліб, сало, м'ясо, риба, овочі й фрукти, молоко, яйця. Надра надзвичайно багаті на вугілля, нафту, руду. І все це віднині належить великій Німеччині. Майєр теж вирішив взяти маєток на безкраїх берегах Прип'яті. Він придбає палац, пана Хоткевича, розведе рибне господарство.

Юрко складає спійману рибу в кошик і разом з Тимофієм Шлапаком несе його на подвір'я. Староста вже розпалив вогнище і кип'ятить воду у великому крутобокому казані. Поліцаї заходилися старанно чистити рибу і мимоволі поглядали на високу сулію з чистим, прозорим перваком.

Комендант Штарк, як був у мокрих трусах, так і прибіг до вогнища, простягнув до нього руки, погрів їх і несподівано оголосив:

— Зараз ми будемо ловити раки!

Комендант знову побіг до Прип'яті. Він ходив під берегом, вимацував у пічурках раків і викидав їх на берег, раз у раз гукаючи Юркові, щоб той, бува, не прозівав чергову здобич:

— Юрген! Тримай це страховисько!

Майєр зійшов на кручу, пірнув у Прип'ять і довго не з'являвся на поверхні. Випірнув далеко від берега, майже на середині річки. Юрко вмів довго триматися під водою, але він не зумів би проплисти таку величезну відстань, як її подолав німець. Майєр вибрів на протилежний берег, підійшов до звалища старих рибальських човнів, довго їх розглядав.

Ситарчук сидів на низенькому стільчику, чистив жереха, тривожно прислухався. А коли Штарк побіг на Прип'ять ловити раки, наказав Скрипалю:

— Піди, Іване, побудь на березі. І хай з тобою піде Федір, — начальник поліції кивнув на дебелого чоловіка, — а ми тут і самі управимося. І візьми мій автомат. За Майєра і Штарка відповідаємо головою. Дивіться, щось трапиться з німцем, — нам зразу кишки випустять!..

• Предыдущая
• 61/80
• Следующая