Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 67

• Предыдущая
• 67/80
• Следующая

Лейтенант підбіг до Юрка, запитав загрозливо:

— Де фашисти? Куди ти їх сховав?

Хлопець махнув рукою на розчинену хвіртку, сказав недбало:

— Побігли!

— Куди побігли? — допитувався Вершина.

— Мабуть, сховалися у лозах на сусідньому городі,— вигадував Юрко. — Вони перелізли через тин і побігли через картоплище.

— Бреше він! — несподівано верескнув молодий партизан. — Бреше! Туману хоче напустити! Він сховав їх, а тепер вигадує казна-що!

На подвір'я заходили все нові й нові партизани. Вони схвильовано запитували одне в одного:

— Де комендант?

— Утік!

— Куди ж він міг утекти?

— Он хлопець каже, що дременув по вулиці і затаївся в картоплинні!

— Вигадує твій хлопець, на вулицю вискочив поліцай, а ми його прихопили!

Партизан-підліток стояв біля лейтенанта з одягом і трофейними автоматами і зневажливо дивився на Юрка.

— Молодець, Кузя! — похвалив Вершина молодого партизана. — Непогані трофеї тобі дісталися. Штани комендантові захопили, а господар випорснув з наших рук.

— Так оцей, — Кузя бридливо кивнув головою на Юрка, — схопив їх за руки і городами повів до своєї хати. І так швидко, що я лише встиг кліпнути очима, як їх вже й нема! Там соняхи високі — затулили! От і треба в оцього перевертня запитати, куди він сховав фашистів!

— Нікуди я їх не ховав, — заперечив Юрко, — а вивів з нашого подвір'я, щоб потім на нас не було ніякої напасті! За вбитого німецького офіцера — розстрілюють сто заложників. Німці побігли в лози! Он і моя мати бачила!

— Ти зрадник! — запально вигукнув Кузя. — І мати твоя зрадниця! Батько, мабуть, на фронті кров свою проливає, а вони поліцаїв та фашистів юшкою пригощають! Запроданці кляті!

Лейтенант наказав партизанам оглянути хату, повітку, все перевернути догори дном, а знайти втікачів.

Вершина зайшов у сіни, сів на бочку, що стояла над лядою, і, весело поблискуючи очима, докоряв матері:

— Як же це так, шановна добродійко? Знав вас, громадянко Берегова, як порядну людину, а тепер ви коменданта приймаєте, юшкою пригощаєте! До «нового порядку» горнетеся, так би мовити, відпрацьовуєте свій пайок! Чув я, що окупанти завідуючою вас призначили! А за які заслуги? І синка привчаєте окупантам прислужувати. Не сподівався від вас такого! Що ж ви будете на суді говорити, як вас судитимуть разом з громадянином Скрипалем за співробітництво з окупантами?

Партизани посадили Скрипаля, Козоріза і ще двох поліцаїв на ґанку, поставили біля них вартового.

Лейтенант скрушно похитував головою, докоряв матері:

— Дожилися, громадянко Берегова! Як же ви будете в очі своєму чоловікові дивитися, коли повернеться з фронту?

Мати, мабуть, не витримала докорів Вершини, зайшла в хату, сіла за стіл, мовчки дивилася на партизан, які шукали коменданта. Вони заглядали в піч, поперевертали горшки, зазирали під піч, під ліжко, оглянули комин, кімнату, хатину — ніде нікого.

Молодий партизан, якого лейтенант назвав Кузею, забіг ще з трьома партизанами на ту половину хати, де жила Лесина родина, гримнув на дівчину.

— Де фашисти? Куди їх сховала?

— Не знаю, — відповіла Леся, здивовано розглядаючи незнайомих озброєних людей.

— Вона не знає! — знову верескнув Кузя. — А сама їх сховала, засунула в потайний закапелок! Шукайте, хлопці! Тут пан комендант! Сховала його ця красуня!

Партизани заходилися оглядати всі закутки, перевернули ліжко, постягали ковдри з печі. Високий худорлявий партизан, приступився до Галини Іванівни, сказав суворо:

— Признавайтесь, куди ви сховали фашистів! Краще буде! Підлі ви й нікчемні зрадники!

Галина Іванівна розгублено дивилася на озброєних партизан, побачила на кашкеті одного бійця червоноармійську зірочку, гірко заплакала і, затинаючись від хвилювання, промовила:

— Ми біженці! Їхали зі Львова! Я тут захворіла і лишилася з дітьми в цьому селі! Мій чоловік на фронті!

— Чоловік на фронті,— перебив її Кузя, — а ви фашистів пригощаєте!

— Не пригощаємо ми їх! — схлипнула Галина Іванівна. — Ми квартируємо в цій хаті!

— Квартируємо, — перекривив Галину Іванівну Кузя, — прилипли до фашистських запроданців, бо чого ж живете в них? Хіба мало в селі інших людей? Чи, може, думаєте й доню заміж віддати за того вилупка, прислужника фашистського?

Кузя зневажливо поглянув на Лесю, промовив глумливо:

— Зараз поставимо твого кавалера під стінку, щоб не приятелював з фашистами!

Партизани оглянули кімнату, кухню, вийшли в сіни, слідом за ними пішла й Леся, щоб прикрити двері. У сінях на бочці сидів незнайомий бородатий партизан, поряд з ним стояв Юрко, байдуже дивився, як тривав обшук. І Леся причинила двері, лишивши невелику щілину і уважно спостерігала за тим, що діється в сінях. До бородатого партизана підійшов Кузя і розгублено, мало не плачучи, сказав:

— Нема їх, товаришу лейтенант, — втекли! Вважай, що були в наших руках — і змилися!

Лейтенант наказав Кузі полізти на горище, подивитися, чи там не сховалися німці та їх прислужники. Молодий партизан схопив вила-двійчатка, поліз на горище й заходився перевертати сіно. З горища летіли оберемки сухого, спресованого сіна.

Бородатий партизан дружньо підморгнув Юркові, мовляв, тримайся, хлопче, бо мусимо довести розпочату справу до кінця. Зрозуміла Леся, чого це лейтенант сидить на бочці, а бочка, поставлена на ляду, що прикриває хід до льоху. Дівчина зрозуміла все. Юрко заодно з партизанами. Він за їх наказом і згодою запрошує до себе в гості коменданта й гестапівця, разом з ними ловить рибу, допомагає старості варити юшку, і ніякий він не фашистський прислужник. Вона й раніше так думала, але не була певна остаточно. Тепер же Леся переконана, що Юрко допомагає партизанам, виконує їхні небезпечні доручення. Юрко не зрадник! Він свій!

Молодий партизан почав поволі злазити з горища, зупинився на драбині, і, мало не плачучи з досади, сказав лейтенанту:

— Нема там нікого! Як у воду канув той комендант! Сховав їх клятий запроданець!

Несподівано він ударив Юрка, який стояв неподалік, в обличчя підбором кованого чобота і весело зиркнув на лейтенанта.

Хлопець не чекав удару. Він впав на підлогу, але тут же схопився на ноги і, не витираючи крові, яка потекла з розсіченої щоки, стягнув Кузю з драбини. На допомогу Юрку кинулася Леся. Вона теж схопила Кузю за ногу, потягла його донизу. Молодий партизан не втримався на драбині, гепнувся на підлогу, і тут на нього накинувся Юрко. Він підім'яв нападника, штурхонув його кулаком під бока, міцно вчепився руками в пишну руду зачіску. Кузя звивався, як той вуж, намагався випорснути з чіпких Юркових рук, відчайдушно дриґав ногами, взутими у важкі трофейні чоботи.

Боліла розсічена щока, з неї збігала кров, але Юрко не зважав на біль і пригощав Кузю штурханами.

Лейтенант відсторонив Лесю, яка тримала Кузю за праву руку і не давала йому вивернутися з Юркових обіймів, запитав її:

— Ти хто така?

— Леся!

— Хто тебе просив встрявати в бійку?

— А чого ж він так повівся? Він же партизан, а не якийсь хуліган!

Вершина відтягнув Юрка, підняв Кузю і виштовхнув його на ґанок. Кузя ледве не плакав від гніву та образи. Він розлючено вигукував:

— Запроданець! Зрадник! Падлюка! Фашистів юшкою пригощає! Всіх перестріляю!

Юрко стояв посеред сіней, щока у нього швидко синіла й набухала, кров не зупинялася. Леся метнулася в хату, принесла чистий рушник, заходилася витирати рану. Мати, почувши крики, вийшла з хати, побачила закривавленого Юрка, узяла в Лесі рушник, змочила його холодною водою, Приклала до рани.

У дворі зібралися партизани, оточили поліцаїв, що Стояли біля пригаслого вогнища. Козоріз не витримав, впав на коліна, голосно заплакав, благаючи Вершину:

— Не вбивайте! Хіба ж я по своїй волі пішов у поліцію? Примусили служити! А в мене діти і жінка хвора!.. Я ж нікого не вбив, нікого не видав! Змилуйтеся, не вкорочуйте мені віку!..

Слідом за Козорізом упали на коліна й інші поліцаї, крім Скрипаля. Він стояв непорушно, втягнувши руду, ніби вогненну голову в плечі, крутив нею, як загнаний вовк. Руки в нього дрібно тремтіли, і він похапцем сховав!х за спину. У цей час партизани привели на подвір'я забрьоханого Тимофія Шлапака, витягли і його з густих очеретів.

• Предыдущая
• 67/80
• Следующая