Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/63
• Следующая

Жінка просила допомогти, розпитувала, чи нема кого знайомого в поліції чи старостаті, щоб дізнатися, чи справді був її чоловік серед загиблих.

— Три місяці пожили ми з Данилом, — розповідала жінка, — перед війною побралися, він саме з армії прийшов, старшиною демобілізувався. Ми з ним ще й до армії зустрічалися… Пішов Данило на фронт разом з вашим чоловіком, їх на пароплаві до Києва повезли. А як німець узяв Київ, прийшла до мене подруга з сусіднього села і каже: «Твій Данило в полоні, у Дарницькому таборі, переказав через наших людей». Добралася я до Дарниці, знайшла Данила. Лежить він в брудному бараці, на гнилій соломі, поранений в ноги — худий, змарнілий, одна шкіра та кості. Я й туди, я й сюди! Підвода потрібна, щоб забрати чоловіка, а де ти її в Києві візьмеш? Тепер отака звістка! Може, хто знає, де поховали… Син у мене росте, мусить же він знати, як жив, як помер і де похований батько!

Юрко пішов у старостат розпитати Щупака про загиблих парашутистів, довідатися, де вони поховані.

Прийшов разом з поліцаєм Скрипалем, який гукнув з порога:

— Пане старосто, накажи Саченку виділити п'ять підвід і десяток візників! Треба привезти дерева на шибениці! Післязавтра німець буде парашутистів до неба піднімати, треба майструвати «самольоти» на дванадцять пасажирів! У вівторок о третій годині дня всіх людей на майдан!

Юрко вирішив при такій звістці не підходити до старости, пішов до Кравця.

— Щось трапилося? — спитав той.

— Парашутистів німці хочуть вішати!

— Знаю…

— Треба ж щось робити, — хвилювався Юрко, — невже ніхто їх не врятує?

Кравець засвітив лампадку, сів за стіл, болісно посміхнувся:

— Темна справа з цим десантом!

— Чому?

— Троє жителів вашого села після полону опинилися в десанті…

— Втекли з полону і пішли до наших!

— Може й таке бути, хоча все це викликає підозру. Загинули вони не в бою, їх просто розстріляли в спину і привезли в село. В одного знайшли шматок німецької газети, тримав для курива. Де б він міг на Великій землі роздобути цю газету? Я переконаний, що цей десант — провокація! Партизани, мовляв, підуть на виручку, а їм треба влаштувати пастку чи дати можливість виручити приречених, аби ті потрапили агентами в загін. Тільки даремно фашисти старалися.

— Значить, повісять?

— Напевне, ні.

— А дерево на шибениці?

— Організують втечу. — Подумавши якусь хвилину, Кравець спитав:

— А мати чому не прийшла? Я ж вас чекаю, домовилися ж сьогодні зустрітися.

— Зранку всіх на майдан вигнали.

— Час не жде! Я певен, що парашутисти і списки комсомольців — ланки одного ланцюга. Отже, піди по матір. Ти теж мусиш бути присутнім при розмові.

Через годину Юрко з матір'ю був у Кравця.

— Чув я, Маріє Федорівно, що ви дали підписку в жандармерії, ніби у вишивальній майстерні не працює жоден комсомолець? — почав той.

— Дала я таку підписку, але в майстерні справді нема жодного комсомольця.

Кравець пильно глянув на Марію Федорівну.

— Ваш син може підтвердити, що мені можна довіряти. Правду я кажу, Юрку?

— Правду, — обізвався хлопець, — ти, мамо, все можеш розповісти Павлу Павловичу.

— Нарешті,— усміхнувся той, — вперше за наше знайомство ти назвав мене по імені та по батькові. Але не будемо витрачати час. Мене, Маріє Федорівно, цікавить, чи була у вашій артілі профспілка?

— Звичайно, була.

— От ви й повинні казати фашистам, що у артілі взагалі не було комсомольської організації; працювали такі, що вийшли з комсомольського віку, а діяла тільки профспілка. Ти, Юрку, теж тримайся цієї версії, як доведеться говорити про комсомольців. — Потім Кравець запитав матір: — Скільки комсомольців зараз працює у вашій майстерні?

— Двадцять два.

— Ви можете принести мені їхні профквитки?

— Можу. Збереглися й книжки членів артілі. Тільки ті документи німцям показувати не можна.

— Чому?

— Там є графа про членство в комсомолі.

— Саме ця графа мені й потрібна. Сьогодні принесіть мені профквитки ваших комсомольців. Я змию непотрібні записи.

Помітивши недовірливу посмішку на обличчі матері, Кравець пояснив:

— Я до революцій був політкаторжанином, тричі тікав з каторги. І один підпільник навчив мене змивати небажані записи в паспортах, робити нові.

Біля хати Берегових зупинився горбатий «опель» Маєра. Леся першою побачила машину, кинулася на горище. На подвір'я зайшов водій:

— Юрген, ти мусиш зараз же бути в палаці.

Перед ворітьми палацу «опель» зупинився, просигналив, і вартовий в чорному мундирі не кваплячись пропустив машину на подвір'я. Водій поставив її під старими липами поряд з зеленими приплюснутими танкетками і привів Юрка на другий поверх, де раніше був кабінет голови колгоспу, сказав лисому офіцеру:

— Гер штурмфюрер, Юрген Берг прибув, прошу доповісти геру штандартенфюреру…

Той підвівся із-за столу:

— Заходь, гер Маєр чекає!

У кабінеті за великим столом сидів Маєр, збоку у кріслі читав газету Зіферт. Голова у Зіферта забинтована, під очима набряклі сині, аж темні, кола. Зіферт на привітання Юрка кивнув і зневажливо глянув на юнака. Юрко відвів погляд від Зіферта і зупинився серед кабінету. Маєр із співчуттям глянув на хлопця.

— Юрген, — сказав він, — нам потрібна твоя допомога. У полон потрапив командир десантників. Зрозуміло, що більшовики не будуть даремно закидати в наш тил своїх парашутистів. У них є завдання. Парашутисти мали рацію і радиста. Ти знаєш, Юрген, що таке рація?

— Ні, пане…

— Рація — це радіопередавач, розумієш?

— Так, пане полковнику.

— Радист загинув, а рацію і шифр командир парашутистів сховав у лісі. Знаєш, Юрген, що означає шифр?

— Ні, пане полковнику!

— Шифр — це умовні знаки, що використовуються при секретному листуванні. Нам потрібні рація і таємниця шифру. Ми допитували парашутистів та їх командира, але вони мовчать. Це — фанатики! Парашутисту не дають води. Його мучить спрага. Ми обіцяємо напоїти, обіцяємо зберегти життя, але при умові, що він повідомить про рацію і шифр, назве адреси явок, паролі… Ти, Юрген, повинен чергувати біля цього парашутиста. Наш перекладач захворів. Ти знаєш російську мову, і якщо він згодиться відповісти на наші запитання — твій обов'язок повідомити штурмфюрера пана Шульца, що сидітиме в моїй приймальні. Ти не повинен поїти парашутиста ні за яких обставин!

Маєр натиснув на дзвінок, і до кабінету зайшов лисуватий штурмфюрер.

— Гер Шульц, — наказав Маєр, — проведіть нашого юного друга в камеру № 1.

Спустилися в підвал, який було поділено на камери. Біля дверей, оббитих залізом, стояв міцний есесівець з маленьким трикутним обличчям, густо всіяним ластовинням. Він завів Юрка в камеру, де на дощатих нарах лежав зв'язаний білявий парашутист.

У кутку горіла запилена електрична лампочка. Посеред камери на масивній табуретці стояли відро з водою та алюмінієва кварта.

Есесівець підійшов до відра, набрав води, смачно напився:

— Смачна і холодна вода! Ця вода смачніша за вино! Особливо коли тебе мучить спрага! — Есесівець зневажливо глянув на парашутиста і сказав Юрку — Передай йому, що він тоді нап'ється холодної і смачної води, коли візьметься за розум і розповість, де рація, шифр…

Парашутист лежав на спині з заплющеними очима. На його давно не голеному обличчі пробігала судома.

— Гаразд, — говорив есесівець, — вони взагалі не бажають розмовляти. Яка стійкість! Захоплююче видовище! Жаль, що ніхто не побачить цієї стійкості! Я зворушений! Більшовик, звичайно, хоче пити, він просто вмирає від спраги. Але я не маю права дати йому ні краплі води, проте зробимо йому послугу… — Есесівець набрав у кварту води і вилив на груди. — Чудовий, освіжаючий душ, — а потім до Юрка — Води полоненому не давати! Хай швидше робить вибір між життям і смертю. Спрага буде для нього гарним порадником. Якщо забажає говорити про свої таємниці — повідомиш мене або штурмфюрера Шульца. У мене, крім нього, є ще й інші…

• Предыдущая
• 37/63
• Следующая