Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/63
• Следующая

— Звичайно, — люб'язно посміхнувшись, відповів той і простягнув перепустку:

— Тримай! І вручиш її вартовому при виході з палацу. Бажаю тобі успіху.

— Гер штурмфюрер!

— Що ти хочеш?

— Мені потрібно поговорити з гером Маєром.

— Будь ласка. Зараз я доповім.

Маєр сидів за столом. За іншим, трохи меншим, Зіферт переглядав якісь папери. Маєр, глянувши на Юрка, байдуже запитав:

— Як повівся парашутист? Він нічого не розповів тобі про рацію та шифр?

— Ні, пане Маєр, — відповів Юрко, — навіть не згадував.

Обличчя Маєра витяглося, посуворішало, очі стали злими, колючими, настороженими, він довгим важким поглядом недовірливо дивився на Юрка.

— Парашутист весь час мовчав? — допитувався Маєр. — Нічого тобі не розповів, навіть не згадував про рацію? Так?

— Так, пане Маєр.

Зіферт перестав переглядати папери і зацікавлено зиркнув на хлопця; на його обличчі з'явилася лукава посмішка, як у білявого, що побачив Юрко в шибці заґратованого вікна.

— Пане Маєр, — почав Юрко і відчув, як язик його дерев'яніє, важчає, а горлянку стискує несподіваний спазм, — полонений говорив про якийсь вантаж.

— Про який вантаж? — поспішно запитав Маєр.

— Не знаю, пане Маєр, — відповів Юрко, — я не став його розпитувати. Він лише сказав, де сховано вантаж і кому я маю про це доповісти.

— Кому ж ти повинен доповісти? Партизанам? Так?

— Ні, пане Маєр, — поволі, ледве володіючи язиком, озвався Юрко, — про партизан взагалі не було ніякої мови. Парашутист сказав, що про вантаж я мушу повідомити голову громадського господарства Івана Лукича Саченка або лікарку Оксану Василівну Потужну. Маєр взяв олівець, розгорнув блокнот:

— Зараз я запишу твоє повідомлення. Виходить, що Саченко бандит, а лікарка Потужна з ним заодно. Нікому не можна вірити. Довкола підступні вороги! Що ще говорив цей розбійник?

— Він сказав, що коли я прийду до Саченка або до Потужної, то мушу назвати пароль.

Маєр схвально кивнув головою:

— Чудово, Юрген! Тобі просто пощастило. Парашутист розповів надзвичайно важливу таємницю. Який же пароль ти мусив назвати Саченку або Потужній?

— Одну хвилинку, пане Маєр, зараз я пригадаю. Пароль звучить так: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь: «Передайте привіт Степану Калістратовичу».

— Що ж говорив парашутист про вантаж? — допитувався Маєр. — Де сховано цей вантаж? Що тобі розповів про це комісар?

— Його закопано поблизу містка, на дорозі в Рудню, під березою. Там лише одна береза. І поряд осокір з лелечим гніздом.

— Це все? — озвався Маєр.

— Все, пане полковнику! Ще він казав, що німці ніколи не візьмуть Сталінград! І ніколи їм не захопити Урал.

— Що ж, Юрген, — схвально промовив Маєр, — ти виконав завдання, повівся як справжній солдат великого фюрера.

Гестапівець згорнув блокнот, поклав на стіл ручку:

— Як ти вважаєш, Юрген, чому цей комісар довірився тобі, не побоявся, що ти про все розповіси нам?

— Цей парашутист, пане Маєр, часто бував у нашому селі, він рибалка, знав мого тата — от і вирішив, мабуть, попросити мене, щоб я пішов до Потужної та Саченка. Він дуже довірливо поставився до мене, переконував подалі триматися від німців. Він вважав, що я свій, радянський!

— Мабуть, що так, — погодився Маєр, — і прорахувався. Можеш бути вільним, Юрген, і спокійно відпочивати. Дякую за успішне виконання мого доручення.

— Один момент! — Зіферт відсунув газету. — Я теж хочу поговорити з нашим юним другом. Слухай, Юрген, як же це так? Мені важко збагнути твою поведінку, я просто її не розумію. Ти вчився в радянській школі, носив червону краватку піонера, мріяв, мабуть, бути червоним командиром, героєм, а тепер виходить, що ти вірою й правдою служиш ворогам своєї Батьківщини. Виходить так: чиє зверху, тому я й слугую! Адже ти зрадив своїх! А буде тяжко — зрадиш і нас!

— Пане Зіферт, — почав поволі Юрко. — Мені дуже важко відповісти на ваші запитання.

— Чому? Можливо, тобі неприємно на них відповідати, але я солдат і звик називати речі своїми іменами. Зрада є зрада! Ти зрадив свою Вітчизну. А де гарантія, що ти не зрадиш нас?

— Тут інша справа, пане Зіферт!

— Не розумію!

— І я нічого не розумію, пане Зіферт! Є речі, які неможливо збагнути. Я вже говорив колись про це пану Маєру. Це було в той день, коли я вперше побачив на майдані німецьких танкістів. Я побачив їх, почув їх розмову, і моє серце полонила тепла хвиля. Я дивився на них і думав: «У цих людей тече в жилах така ж кров, як і в мене! Це мій народ! Я і вони — одне ціле!» Чи можна збагнути такі речі, пане Зіферт?

Юрко опустив голову, замовк. Кілька днів тому він прочитав в окупаційній газеті статтю Геббельса «Голос крові» і тепер переказував її зміст.

— Це, Юрген, голос крові,— урочисто промовив Маєр. — Я розумію твоє почуття! Ти справжній німець. Я оголошую тобі подяку за сумлінне виконання своїх обов'язків. Ти вільний.

Юрко вийшов з палацу і побрів додому. На вулиці зустрів гурт жінок, які поверталися з поля, побачив їх осудливі погляди. А одна з них сказала:

— Отаке молоде, а вже набралося по зав'язку! Що воно буде далі? Батько був чесною людиною і мати, а воно…

Щоб не потрапляти людям на очі, Юрко звернув на стежку, пішов городами. Хто ж виграв цей поєдинок? Він чи Маєр? Невже він прорахувався і виказав гестапівцям підпільників Потужну та Саченка? А що, як помилився? Що тоді скаже лейтенант? Уявив стривожене обличчя Вершини, почув його розгніваний голос: «Та як же ти міг розповісти про Оксану Василівну? Скільки разів вона тебе лікувала, а ти віддав її до рук гестапівців? А Саченко? У нього ж троє дітей! Ти подумав про них?»

Коли Юрко ввійшов у хату, Леся стояла біля столика, чистила картоплю на вечерю. Вона радісно спитала:

— Прийшов?

Але, глянувши на нього, затривожилась:

— Що з тобою? Ти, мабуть, хворий! Обличчя бліде… Я ще тебе таким ніколи не бачила! Що трапилося?

— Стомився!

— А де ж ти був?

— У Маєра!

— Ну й що?

— Страшно, Лесю, й говорити! Дай я сяду, бо нема сили, голова йде обертом!

— А що таке?

— Довго розповідати і страшно!

— А ти розкажи, і тобі легше стане.

Юрко розповів про чергування біля парашутиста. І чим далі Леся слухала його розповідь, тим більше блідло її рум'яне личко. Нарешті вона не витримала і запитала тихо, ледве чутно:

— І ти сказав Маєру про Оксану Василівну? І про Саченка? Тепер же вони схоплять їх і повісять! Треба зараз же бігти до лікарки і попередити, хай вона скоріше тікає до партизанів. Я піду! Тобі краще тепер на вулиці не з'являтись.

Юрко безнадійно махнув рукою:

— Пізно, за лікаркою та Саченком фашисти вже встановили пильний нагляд. Підеш і загинеш! І їх не врятуєш….

— Краще вмерти, ніж знати…

— Що знати?

Леся помовчала, потім сказала:

— Краще вмерти, ніж знати, що через тебе загинули наші люди! І ти міг їм допомогти і не допоміг!

— Почекай!

— Чого чекати? Ти хочеш подивитись, як будуть вішати Оксану Василівну та Саченка? Як же ми після цього будемо жити на світі? Ні, Юрку, — схвильовано говорила дівчина, — треба щось робити! Я піду до лікарки! її обов'язково треба попередити! А вона хай попередить Саченка! Ти ж розумієш, що ми з тобою стаємо зрадниками!

— Не турбуйся! Ти тут ні при чому! За все відповідаю я! Якщо помилився, то я застрелюсь!

— Таке й скажеш — застрелюсь! А як я буду жити?

— А до чого тут ти? Я винен, то й буду відповідати!

— Що ти все я, я, я? А я? Хіба ми не домовилися, що ми на все життя будемо друзями? А про матір ти подумав?

— Про все подумав! Ніби все зважив, а серце мало не розірветься… Невже я помилився? Невже цей парашутист наш?

— А що, як він провокатор?

— Тоді я діяв правильно! І ніякої шкоди ні Оксані Василівні, ні Саченку не завдав! Так, я переконаний, що той парашутист — провокатор! Але ти сама подумай: чи могли фашисти скинути над Чорним лісом десант, перестріляти стільки людей, підіслати провокатора під виглядом парашутиста, щоб перевірити мене? Нічого не можу зрозуміти!

• Предыдущая
• 40/63
• Следующая