Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/74
• Следующая

— Правильно, — озвалася Галина Іванівна. — Не знають вони нашого народу, нашої історії. Мій батько під час громадянської війни був комісаром Червоної Армії і часто розповідав, як більшовики боролися з пияцтвом, рятували трудящих від цієї страшної отрути. Я своїми очима бачила, як пили, мокли в горілці денікінці, петлюрівці, махновці. І жодного разу мені не доводилося бачити п'яного червоноармійця!

Погомонівши ще про се, про те, Іван нарешті став прощатися, а потім кивнув Юркові:

— Проведи мене до воріт.

Надворі Іван насунув кашкета на лоба, звернувся до Юрка:

— Учора старший поліцай Скрипаль підбивав клинці, сватав у гестапівську розвідувальну школу. Хоче, паскуда, зробити мене фашистським шпигуном.

— Правда? — здивувався Юрко.

— Кажу ж! — скрипнув зубами Гончар. — Дав строку десять днів. Ще й попередив — тримай язик за зубами, бо комусь, бовкнеш — капут.

— Що він ще говорив?

— Базікав про німецьке громадянство, земельний наділ, пайок, — зневажливо махнув рукою Іван, — обіцяв форму, гарну зарплату. Казав — учитися пошлють на шість місяців.

— І що ти вирішив? — поцікавився Юрко.

— Що ж я міг вирішити? — Іван потемнів на лиці. — Шпигуном я не буду довіку! Не було такої наволочі в нашому роду. Гончарі належать до чесного роду!

— Не поспішай, — перебив його Юрко. — Тут треба обов'язково порадитися з лейтенантом.

— Нема чого радитися!

— Є, — стояв на своєму Юрко. — Ти розумієш, що це значить: потрапити в шпигунську школу, ввійти в довір'я до фашистів і допомогти її знищити?!

— Ні, Юрку, — заперечив Іван, — така робота не для мене. А прийдуть наші, що я скажу? Учився, дорогі товариші, в школі гестапо. Комсомолець Іван Гончар має диплом про закінчення ворожої розвідувальної школи.

— Так ти ж не по своїй волі, — переконував Юрко. — Виконував бойове завдання!

— Спробуй тоді довести, що ти робив у тій школі, чого це тобі гітлерівці виявили таке довір'я… Я не боягуз, але тут, — Іван покивав головою, — будь-який сміливець злякається.

— Все одно треба порадитися з Вершиною, — заперечив Юрко, — сам ти це питання, як комсомолець, не можеш вирішити. Злочин втрачати подібну нагоду. Я теж, виходить, фольксдойч, есесівець, бо виконую роль зрадника?

— Все село вважає тебе зрадником.

— Знаю, — відказав Юрко, — недавно мене втопити хотіли, вже й гирю двопудову припасли, щоб до шиї прив'язати.

— Хто?

— Петро Солодовник з хлопцями.

І Юрко з подробицями розповів про недавню пригоду. Гончар слухав і все більше супився, нарешті сказав осудливо:

— Нечесна Солодовник людина, хоча ми й дружили з ним донедавна. Я ж попередив його, натякнув, що ти наш, а він не послухав. Ревнощі заїли. Не сподівався я такого від Петра. І пити почав. А Леся — молодець. Смілива дівчина. Подобаєшся ти їй, Юрку. Дивиться на тебе і вся світиться від радості. Гарних дівчат, — довірливо озвався Іван, — зустріли ми з тобою. І як не загинемо, будемо дуже щасливими людьми, лиш би, дожити до перемоги. — Іван оглянувся, чи нікого немає поблизу. — Є в мене ще одне діло. Я вже розмінував увесь ліс по березі Льольчиного озера. Натрапив там на три закопані танки. Закопали їх наші, як тримали оборону на Прип'яті. Мотори повиходили з ладу — і танки перетворилися на сталеві доти. Мені потрібна ваша допомога. Треба зняти з танків кулемети. Я сам це діло не осилю. Візьми Вовку, Славка — і приходьте до мене в неділю зранку.

— Не зможу, — відказав Юрко.

— Чому?

— У неділю зранку до нас у гості прийде начальник поліції Маковій. І треба буде його зустрічати.

— О! — вигукнув Іван. — Скрипаль згадував, що чоловік цієї біженки служив в одному полку з Маковієм, і той нібито його добре знав. Тоді ти зустрічай свого гостя, а хлопцям скажи, нехай прийдуть до мене в неділю вранці.

На цьому хлопці розійшлися.

Юрко повернувся додому, почистив коней і повів їх на луг пастися. Гнідко й Білан звикли до свого господаря, бігали за ним слідом. І нікому, крім Юрка та Лесі, не давалися до рук. Досить було чужому підійти до них, як вони починали тривожно іржати і втікали.

На березі річки Юрко роздягнувся, поклав одяг під старий човен і поплив на протилежний берег. Коні теж зайшли у воду і попливли поряд — Гнідко зліва, Білан — справа.

На тому березі коні стали пастися на зеленій соковитій отаві, а Юрко ліг на пісок, нагрітий сонцем, — вирішив позагоряти. Невесела згадка лишилася в нього від розмови з Іваном Гончарем. Змалку Юрко любив обдумувати різні ситуації і приймати власні рішення. Батько часто вчив його, що спершу треба подумати, а вже потім діяти. Тільки ті думки та дії мало позначалися на його житті. Тепер зовсім інша справа. Один непродуманий, неправильний крок — і всьому може бути кінець. І як не думай, а всього все одно не зумієш передбачити. Не дають Юркові спокою партизанські зв'язкові, які пішли в Київ на провалену явку. Чи врятувалися вони, чи потрапили в гестапо? Боляче Юрку від цих думок. Не зумів він оцінити ситуацію. Тепер доводиться чекати приходу Маковія. Що буде, як поліцай знав не тільки сотника Павлюка, а і його дружину? Чи зуміє зіграти свою роль Галина Іванівна?

Відчуває Юрко, як звужується гестапівський зашморг навколо їхньої родини. Слідкують за ним фашисти, перевіряють. А може, все це лише здається? І він боїться своєї власної тіні? Ні, кожен день все складнішим стає життя, все гостріше відчувається нависла небезпека.

Хлопець відчув себе самотнім. Таке враження, ніби один-однісінький потрапив на глуху лісову галявину, а навколо повзають, сичать, кубляться розлючені гадюки. І він мусить бути разом з цими гадюками, дивитися на них, слухати їх сичання і намагатися не розгнівити, не показати їм свою люту ненависть.

У душу почали закрадатися острах, непевність. Хотілося поговорити з кимось більш досвідченим, почути заспокійливе слово. Юрко підхопився з піску, поволі зайшов у річку. Неподалік пасуться коні. Підвели голови, нашорошили вуха, неголосно форкають. Стоять нерішуче, не хочуть плисти слідом, бо ще не напаслися на густій соковитій отаві, і не хочеться їм лишатися одним на березі без свого господаря. Коні постояли і рушили за Юрком. Довелося хлопцю піти на хитрість. Сховався в кущах верболозу і тихо спустився на берег, а вже там і переплив Прип'ять. Хай пасуться коні, набираються сили, бо восени знову чекає на них важка робота. А йому треба піти до Славка, поговорити, щоб допоміг Гончару добути зброю.

Дома Славка не було. Пішов на поле допомагати матері копати картоплю. Юрка привітно зустрів Святий.

— Добре, що зайшов. Зразу навідайся до шевця, бо тебе хотів бачити Іван Петрович. Я вже сам думав до вас рушати. Що нового?

— Начальник поліції Маковій збирається прийти до нас у гості в цю неділю. Що буде, як Галина Іванівна зайве скаже? Ніяк вона не скидається на дружину петлюрівського сотника. А що, як дружина Павлюка раніше була знайома з Маковієм?

— Навряд, — непевним голосом відповів Святий, — бо Маковій би зразу про це сказав. Але краще хай вона зійде з дітьми з дому, а як прийде Маковій, скажіть: пішла до діда Захарка зілля взяти, бо хворіє на серце. Тепер іди до шевця.

Хлопець нерішуче зупинився на порозі:

— Павле Павловичу…

— Що там у тебе?

— Не вернулися підпільники, ті, що пішли на провалену явку в Київ?

— Ні, — сумно відповів Святий, — і ніколи не вернуться — загинули. Потрапили в засідку, і гестапівці всіх перестріляли.

Юрко стояв знічений, довго мовчав, потім вимовив тихо:

— Це моя вина, бо не зумів я попередити підпільників про викриту явку.

— Немає тут твоєї вини, хлопче, — відповів Святий, — так уже трапилося, що я змушений був поїхати на лікування, а тобі нікому було передати одержані відомості. Тепер у тебе буде ще один наставник. Іди, ти потрібен Івану Петровичу.

Лейтенант чекав на Юрка в кімнаті, поцяцькованій мідними блискітками. На багатьох з них крейда обсипалася, і вони весело виблискували під скісним сонячним промінням. Одна з блискіток просто сяяла, ніби горіла золотистим полум'ям.

• Предыдущая
• 34/74
• Следующая