Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/74
• Следующая

Чоловік Ольги Трохимівни з перших днів війни пішов добровольцем на фронт, а вона перед тим, як фашисти підійшли до Прип'яті, виїхала з малим сином у сусіднє село до своєї старшої сестри.

Та навесні карателі спалили село. Вчительці пощастило втекти від есесівців, і тепер вона повернулася в Жовтневе. Комендант Штарк дозволив їй жити в селі Відрадному, бо вона мешкала там до війни. І ще треба було Ользі Трохимівні лікувати сина Сергійка, бо він дуже застудився у вогких та холодних землянках, танув, як свічка.

Марія Федорівна відклала дві ковдри, подушку, посуд, бляшанку з гасом, примус, трохи продуктів, щоб завтра відвезти вчительці.

Уранці Юрко запріг Гнідка, поскладав на воза пожитки, кинув три оберемки дров і поїхав.

Побачивши Юрка, Ольга Трохимівна зраділа, її змарніле обличчя пройнялося радісним усміхом.

— Проходь, Юрку, — запросила. — Виріс ти, змужнів. Якби десь зустріла, то, мабуть би, і не впізнала. Розказуй, як ви тут живете, як наша школа.

— Я зараз, — озвався Юрко, — привіз вам трохи припасів. Увечері мама видоїть корову, то принесу ще молока.

Хлопець заніс до хати ковдри, посуд, примус та бляшанку з гасом, дрова.

— Протопіть піч, Ольго Трохимівно, — порадив, — хай піде по хаті теплий дух. Я вам ще привезу дров.

Аж потім сів на лаву, оглянув хату. На полу, застеленому сіном, вкритий рядном, лежав блідий хлопчик, син учительки — Сергійко. Минулого року він вчився у другому класі, ходив на Прип'ять і, як той вітер, гасав на ковзанах по замерзлій річці.

— Нема в нас нічого, — бідкалася вчителька, — все згоріло. Я ледве встигла пальто накинути та одягти Сергійка, як тікали в ліс. І все одно застудився. Днювали й ночували в болоті, ховалися від карателів. На очах тане. Думала, Оксана Василівна допоможе, а її нема в селі, втекла від арешту.

Вчителька відрізала скибку хліба, помазала маслом та медом, віднесла сину:

— Їж, Сергійку, і тобі полегшає. Я й молока дам. Спасибі, сусіди принесли, і сіна дали, щоб бую чим піл заслати, і рядно позичили.

Хлопчик поволі їв хліб з медом, запивав молоком з крутобокої білої чашки, а вчителька розповідала Юрі:

— У травні почалася облава на партизан. Увірвалися в село есесівці. Перестріляли всіх курей, пиячили, знущалися над людьми, як хотіли. А вранці виявилося, що один фашист плаває в колодязі. Чи скинув його хтось туди, чи, може, й сам упав з п'яних очей, а карателі зразу почали розправу. Наша хата стояла неподалік Прип'яті. Навколо шелюга, верби, очерет. Не встигла подоїти корову, як чую — собака сусідський гавкає, аж заходиться. І тут — постріл. Потім ще один. Хтось несамовито зойкнув. І голос сусідки:«3а що?! За що ти мою дитину вбив?!» У сусідки була маленька донечка — Оксанка. Так ми хутчій з хати, шелюгою до річки, причаїлися в очереті і не знаємо, як нам далі бути. Чуємо, німці поблизу лементують. І хату нашу запалили. Сиділи в болоті до пізньої ночі, чекали, поки карателі вгомоняться.

Учителька приклала руки до скронь, обличчя її посіріло від болю, і тільки очі спалахнули страшною ненавистю:

— Ніколи не забуду тих передсмертних зойків, дитячого плачу… І зараз чую ті вигуки… Ніколи не думала, що люди здатні на таку жорстокість! Та фашисти й не люди! Божевільні вбивці! Гасали, як навіжені, по кущах та шелюзі, а в болото не відважилися заходити. Стане на березі і гранати в очерет жбурляє. Пішли ми вночі на хутір до моєї далекої родички. А незабаром і той хутір спалили. Поселилися в лісі, викопали землянку, прикрили її глицею і жили… Ходили в спалені села, шукали в погребах картоплю, капусту, квашені огірки — харчувалися. Нам нічого, а Сергійко застудився. То я й вирішила перебратися в село. Німці видали наказ, щоб усі поверталися на те місце проживання, де мешкали до війни. Дістала я перепустку та дозвіл на право проживання в селі Відрадному. Спасибі Вірі Миронівні, допомогла, поручилася за мене. Думаю, і в селі мені робота знайдеться. Як хочеться дожити до того дня, коли не буде на нашій землі цих окупантів. Як я їх ненавиджу! Своїми б руками душила!

— Не треба так говорити, Ольго Трохимівно, — розгублено озвався Юрко. — Бо є всякі люди в селі, самі розумієте. З'явилися й агенти гестапо — так і нишпорять. Треба бути обережним.

Учителька довірливо посміхнулася:

— Так я ж, Юрку, знаю з ким говорю! Не вірю, щоб серед моїх учнів були зрадники! За кожного з них головою ручуся.

Приємно Юрку чути такі слова, та все ж застеріг:

— І серед ваших учнів, Ольго Трохимівно, є всякі люди. Шлапак зразу став поліцаєм, видав учителя математики Павла Никифоровича Кошового. Забрали гестапівці його з дружиною, розстріляли. І Шлапаку в нагороду віддали годинник Павла Никифоровича, отой, пам'ятаєте, круглий такий, а на ньому вибиті математичні формули.

— Який же це Шлапак? — болісно запитала вчителька. — Їх же три було в школі. Котрий з них?

— Тимофій, — уточнив Юрко. — Ходило по селу п'яне, до людей чіплялося, над дівчатами збиткувався. Убили його партизани під Солов'їним островом, ще минулої осені.

— Хто ще пішов з учнів німцям служити? Юрко опустив голову, відповів глухо:

— Я коменданту ловлю рибу, пайок одержую, фольксдойчем вважаюся.

— Знаю, — якось м'яко озвалася вчителька.

— А що? — розгублено відповів хлопець. — Довелося працювати… От і працюю!

— Тепер будемо разом працювати, — посміхнулася Ольга Трохимівна, — німці збирають лікарські рослини. Особливо їм потрібен для чогось корінь лопухів, платять за зілля сіллю та борошном. Відкривається пункт по прийманню лікарських рослин і в селі Відрадному. Так я й одержала призначення — працювати в цьому пункті. Я ж біолог, розуміюся на лікарських рослинах. Отже, Юро, будемо діяти разом. — Учителька якось загадково посміхнулася, запитала: — Нема у вас вересового медку?

Юрко так розгубився від цього несподіваного запитання, що навіть забув відповідь на пароль.

— Нема, — радісно заусміхався. — Був, та весь німчаки поїли!

— Нічого, — кивнула головою вчителька, — подавляться вони нашим хлібом і нашим медом. За все розквитаємося з фашистами і про їхніх прислужників не забудемо. Вигідна в мене робота буде — матиму можливість ходити по хатах, збирати зілля. Можна буде і в луг навідатися, і в ліс зазирнути, пошукати потрібні ліки. Ти будеш, Юрко, підтримувати зв'язок зі мною, бо доведеться, мабуть, Павла Павловича везти в Київ на лікування, гниє в нього кістка на нозі, все важче йому ходити.

Юрко сидів на лаві, слухав учительку і ледве не танцював від радості.

— Ти чого посміхаєшся?

— Радію, Ольго Петрівно, добре, що ви повернулися, тепер буде легше.

Увечері хлопець приніс Ользі Трохимівні сулію молока, поставив на стіл, сказав:

— Тепле молоко, парне, хай Сергійко зразу і вип'є чашку.

Учителька напоїла сина, прикрила його ковдрою, запитала Юрка:

— Як твої однокласники? Ніхто не загинув? Чи всі на місці?

Юрко спохмурнів, очі пригасли. Розповів про все, що довелося пережити за минулий рік, про своїх загиблих друзів. У вчительки засльозилися очі.

— Бідні діти. Максим ще зовсім хлоп'я. Найменший був у класі. Встане відповідати урок — і ледве видно його за партою. У Коломійців же було п'ятеро дітей. Невже всіх розстріляли?

Юрко мовчки кивнув головою, важко зітхнув і знову почав розповідати:

— Німці, як захопили село, зразу поставили шибениці і повісили Ніну Павлівну, родину лісника Мороза. Їх виказав Ситарчук. І Люду Щербань розстріляли, її сестра Оксана була в підпіллі.

— Так і Люди нема живої?

— Нема. Фашисти багатьох тоді постріляли.

— Чула я про цей розстріл, — зажурено озвалася вчителька, — тільки не думала, що й Люда загинула. Це ж моя найкраща учениця, золоті в неї руки були, до будь-якої роботи здатні. І вишивала Люда, як друкувала, справжня тобі художниця, і оповідання гарні писала, і женьшень вирощувала. А як хотіла стати вчителькою!

Ольга Трохимівна знову підійшла до сина, поправила подушку, поклала руку на чоло:

• Предыдущая
• 55/74
• Следующая