Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 71

• Предыдущая
• 71/74
• Следующая

— І в кімнату Червоної красуні можна буде потрапити, на заходячи до Дяченка! Ще один запасний хід відкриється для розвідників, — радо мовив Юрко.

— Так, — згодився Вершина, — але невже в підземеллі ще є таємні виходи? Я ж там кожну шпарину оглянув, кожен камінь простукав і нічого не помітив. І на старих пергаментах про той хід нічого не згадується.

Лейтенант склав щоденник Сиволапа в папку, зав'язав її, сказав Юркові:

— Перед тим, як підеш до Шредера, занесеш листа Святому. Ось, візьми, — подав невеличкий заклеєний конверт.

Юрко взяв листа, сховав його під відпороту підкладку кашкета.

— Так я пішов, Іване Петровичу?

— Зачекай, — мовив Вершина, — зразу підеш до Святого, потім до Шредера. Після цього повернешся до мене й доповіси про виконання наказу. Шредер сьогодні чекає на твій прихід. У німецький склад не рипайся! Не варто за шматок ковбаси ризикувати головою. Ти, Юрку, виконуєш такі важливі завдання, що розмінюватися на дрібниці ніяк не можна. З Іваном я сам про все поговорю. Ще тобі необхідно готуватися до поїздки в Київ. Треба нам вийти на отого гестапівця, що попередив дружину підпільника про засилку в наш загін ворожої агентури.

— Схопили їх?

— «Гості» ще не прибули, зволікають, пояснюють свою затримку тим, що хочуть побільше прихопити з собою вибухівки. У нас нема сумніву — в загін хочуть проникнути ворожі агенти. Про це повідомили нас київські підпільники.

— Так що я мушу робити, Іване Петровичу?

— Поїдеш з Свічкою в Київ за товаром для крамниці. Поїде з вами і поліцай Олексій Варивода, племінник старости. Покажеш йому будинок, в якому мешкає Катя, познайомиш її з ним, скажеш, що це наша людина і їй можна повністю довіряти.

— Так виходить, що Олексій підпільник?

— Виходить, що так, — посміхнувся лейтенант, — він пішов служити в поліцію за нашою вказівкою. Як бути далі, Олексій вирішить на місці.

— Ви думаєте, Іване Петровичу, що й цей німець комуніст, як Шредер? — запитав Юрко.

— Навряд, — засумнівався Вершина, — але все може бути. Нам необхідно вийти на зв'язок з цим гестапівцем.

— Коли їхати в Київ? На яке число брати перепустку?

— Свічка про все повідомить. Тоді й підеш до Штарка просити дозвіл на поїздку.

Юрко пішов до Святого, віддав йому лист і не гаючись подався до будинку старости. Шредер сидів на ґанку, ніби чекав на його прихід. Він вислухав хлопця, сказав, що буде діяти так, як домовлено, і про будь-які відхилення від плану негайно повідомить, хоч ніякі зміни немовби не передбачаються.

Від Шредера Юрко берегом Прип'яті пішов до шевця. Коли порівнявся з Штеменковою левадою, зустрів Тимофія Пампушку.

Той привітався, мовив радісно:

— Я до вас, а ти — назустріч. Як кажуть, на ловця і звір біжить. Слухай, Юрку, тут таке діло скоїлося. Привіз ти мені мішок солі, а, я й розпочав обділяти нею свою рідню. Відніс торбу двоюрідній сестрі Зіньці. Зінька поцікавилася, де я розжився на сіль? Я й розповів, що виміняв за гроші, привезені Федором, у якогось пришелепкуватого німця. Так тут, розумієш, яке діло виходить, у Зіньки теж є такі ж гроші. Три мішки. І в неї приховав свої пожитки Федір. Запитай того німця, чи не дасть він ще солі за ті гроші? І може, борошна вділить. Якусь одежину та взуванку підкине, бо в Зіньки п'ятеро дітей, а годувати нічим. Одягу теж ніякого, старе лахміття доношують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрко, — поговорю, а зараз бувайте, поспішаю.

…Лейтенант чекав Юрка в хатині. Хлопець розповів про розмову з Шредером.

Обличчя лейтенанта просвітліло:

— Гаразд, будемо сподіватися, що операція «Прип'ять» пройде успішно.

Потім Юрко розповів про зустріч із Пампушкою та розмову з ним і запитав, чи можна ті гроші, що в Зіньки, віддати Маєру.

— Віддай, — дозволив лейтенант, — нам фальшиві гроші ні до чого. А Маєр за них буде ще більше цінувати свого компаньйона, сподіватися на його наступні послуги, захищати від будь-яких неприємностей.

На тому вони попрощалися.

Партизани готувалися до проведення бойової операції «Прип'ять». Її завдання — знищення підземних складів на Татарському острові і захоплення балонів з отруйними речовинами на залізничному переїзді Сухиничі. Майор Нікітін, командир загону Коваленко, начальник штабу Макаров продумували всі можливі варіанти майбутньої операції, запропонованої Шредером.

Нарешті настав час, коли на залізничний переїзд мав прибути засекречений вантаж — отруйні гази.

Уранці на лісовій галявині вишикувалися партизани. До них з короткою промовою звернувся командир загону Михайло Сергійович Коваленко.

— Товариші, — сказав він, — одержано наказ з Центру провести надзвичайно важливу операцію. Потрібно сто бійців. Повторюю, операція — небезпечна. Але від її виконання залежить життя багатьох людей, які знайшли притулок і захист в партизанському краї, залежить життя ваших рідних і близьких. Ми мусимо зірвати підступні задуми гітлерівців. На виконання завдання вирішено послати добровольців.

Командир замовк, провів поглядом по обличчях партизан, на якусь мить затримувався на тих, хто був йому давно знайомий, з ким разом проводили колективізацію, з ким прийшов у ліс ще в перші дні ворожої окупації. Потім важко зітхнув і голосно скомандував:

— Добровольці — три кроки вперед!

На мить на галявині стало тихо. Партизани немов завмерли, а ряди їх сколихнулися, і вони всі як один ступили три кроки вперед.

— Спасибі, товариші! — голос командира затремтів. — Спасибі за бойову доблесть і вірність своєму обов'язку. Але для операції потрібно лише сто бійців. Отже, дозвольте нам вибрати самим.

До строю підійшов майор Нікітін і почав відбирати партизанів.

Перевагу віддавав блондинам, високим, плечистим. Не лишав і рудих, сухорлявих, невисоких на зріст.

Відібрані вийшли з строю і разом з майором рушили в глиб лісу. Зупинилися на березі лісового озера. Нікітін знову провів відбір. П'ятдесят партизан вийшли на невеличку галявину.

Тут на них чекав партизанський перукар Яша Маркітан. Він садовив своїх клієнтів на пень і швидко підстригав їх так, як стрижуться есесівці. Партизани дивувалися, мовчки поглядали один на одного, але ніхто не задавав перукареві ніяких запитань.

Майор Нікітін прискіпливо оглянув підстрижених, голосно наказав:

— Тепер, товариші, одержите трофейне обмундирування, зброю — і переодягатися!

Партизани, все більше дивуючись, одержували есесівські мундири, автомати, гранати з довгими дерев'яними ручками і по п'ять гранчастих «лимонок».

Майор Нікітін теж підстригся, одягнув на себе мундир гаупштурмфюрера, приміряв окуляри в чорній роговій оправі.

Потім зняв їх, сховав в кишеню й наказав:

— Шикуйсь!

Партизани, одягнені в есесівські мундири, вишикувалися. П'ятим у першій шерензі з новим автоматом на грудях стояв Петро Солодовник.

На березі озера зупинилися командир партизанського загону, начальник штабу і незнайомий чоловік, одягнений у дбайливо випрасувану форму німецького залізничника. До нього підійшов майор Нікітін.

— Як самопочуття, товаришу Савон?

— Нормально! До виконання завдання — готовий!

— Покладаємо на вас всі надії!

— Постараюсь виправдати ваше довір'я.

Знову пролунала команда. Партизани вишикувалися в колону. Попереду йшли бійці, одягнені в есесівську форму, за ними партизани з білими поліцейськими нарукавними пов'язками…

…На світанку, коли над землею снував білий густий туман, загін непомітно підійшов до залізничного переїзду Сухиничі і старанно замаскувався в глибокому, зарослому бузиною яру, неподалік Прип'яті.

Зі сходом сонця туман почав розвіюватися. Майор Нікітін уважно роздивлявся навколо. Приміщення вокзалу, складські будівлі, вартові, які тупцюють на своїх постах. Прямо до складів підходить вузькоколійка з Татарського острова. Збудували її фашисти ще в травні. За складами — притока Прип'яті. Навколо переїзду — три залізобетонних доти. З вузьких бійниць визирають чорні стволи кулеметів. Між дотами барак для солдатів. Охороняє роз'їзд взвод есесівців. Все так, як розповідав Шредер. Операція в значній мірі залежить від того, як будуть розвиватися події. Ніби все продумано, передбачено, хоча, як завжди, можливі несподівані ускладнення. Скоро має прибути «кукушка» з Татарського острова. Водночас прибуде і поїзд з балонами, наповненими смертоносним газом, який фашисти називають «білий дракон».

• Предыдущая
• 71/74
• Следующая