Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 9
- Предыдущая
- 9/74
- Следующая
— Ні, — лагідно озвалася мати, — не будемо поспішати з весіллям. І хай Олексій не ображається, зачекаємо! Хай хоч війна закінчиться. Не буде ж вона сто років тривати? А там і про весілля подумаємо. А земельний наділ, Юхиме Мартиновичу, ми передамо вам на довічне користування. Ви наш благодійник, ви наш захисник, то вам ним і володіти.
— Що ти сказала? — прохрипів староста. — Що віддаєте мені ваш земельний наділ? Та ти, Маріє, при своєму умі?
— При своєму, Юхиме Мартиновичу, — повеселішала мати. — Віддаємо вам наділ — і все. І документом оформимо. Ви хазяїн — вам і наділ мусить належати.
Щупак підвівся з-за столу, обличчя його стало схожим на перезрілий, розм'яклий помідор. Очі блискотіли, як у божевільного, і гостра руда борода дрібно тремтіла.
— Спасибі тобі, Маріє, — розчулено прошепотів. — Спасибі. Вік житиму і пам'ятатиму доброту та щедрість твою.
Староста схвильовано зітхнув, дістав хусточку, витер обличчя.
— Збулася моя мрія! Знову я при своєму хуторі. Довго чекав я цієї миті! І дочекався! Тепер я господар! Буде в мене ставок, млинок і вишневий садок!
Щупак налив ще одну чарку горілки, обвів усіх радісним поглядом, випив, низько вклонився матері:
— Спасибі, Маріє, за твою ласку! Сьогодні поїду і відміряю наділ на тій землі, де стояв наш хутір. — І до Олексія: — Ходімо. На княгиню подивилися і на її рід роздивилися. З весіллям і справді можна трохи зачекати. Дивися, небоже, як до вподоби тобі молода — то розставляй на дівицю-куницю міцні сіті. І на бога надійся, і сам не зівай.
Похитуючись, староста пішов до дверей і, уже взявшись за клямку, звелів Юркові:
— Прийди на вечір у старостат, маю щось важливе сказати. Ви мені в пригоді стали, і я вам відплачу добром за добро.
Ввечері Юрко пішов у старостат. Кортіло дізнатися, що ж має сказати Щупак.
Староста зустрів Юрка як рідного, по-змовницьки підморгнув, кивнув на стілець.
— Сідай, бо розмова буде довга, а в ногах правди, кажуть, немає. Я оце такий щасливий сьогодні, що все в мені розімліло від радості. Не витерпів і прямо від вас поїхав на свій хутір, походив по полю. Ще, може, в цьому році встигну посіяти гречку! За неї можна буде взяти добрячі гроші.
Щупак сів навпроти Юрка, сказав тихенько, так, ніби остерігався, щоб його ніхто не почув, хоча в кімнаті й не було жодної живої душі.
— Пам'ятаєш, Юрку, я тобі говорив про хуру?
— Пам'ятаю, — кивнув головою Юрко.
— Так треба нам поскоріше розкопати її! Бо може наше золото іншим дістатися!
— А може, там і нема ніякого золота, — засумнівався хлопець.
— Є, — впевнено одказав Щупак, — це я точно знаю. Як ішли шляхтичі на війну — то кожен брав із собою золоті тарелі, келихи, ложки та виделки. Хизувалися пани один перед одним, а того й не знали, що на них чекає. Поглинула трясовина ті хури, а тепер потроху віддає людям. Це вже п'ятого воза за моєї пам'яті вимило. Я й сам знайшов колись на шляхетському болоті три дукати. Зараз пройшли дощі, доведеться чекати, поки протряхне земля. Сьогодні в нас що? Середа? От давай наступної середи й підемо.
Щупак дістав з кишені кисет з махоркою, шматок окупаційної газети, закурив:
— Є й ще одне важливе діло, — сказав після глибокої затяжки. — Завтра о десятій годині мусиш бути в пана Маєра. Великі неприємності в нашого благодійника. Дуже йому пахне Східний фронт. От і хоче дати тобі одне доручення. Поняв?
— Не зовсім, Юхиме Мартиновичу! — удав здивованого Юрко. — Про які неприємності ви говорите?
Щупак став гаряче пояснювати йому:
— Поскубли партизани німців біля Кам'яного Рогу. А хто винен? Маєр. Сім машин спалили, і танкетки погоріли… Трупами шлях виклали. Як заберуть Маєра — то й нам може бути гаплик! І ще одне. Питався тебе мій квартирант, Клей, чи як там його. Розпитував, він трохи й по-нашому кумекає, чи ти надійна людина, чи можна тобі довіряти. Затям це собі, намагайся годити німцям, то буде й нам якась вигода. Давно сказано: тримайся пана — не буде свита драна.
Вони довгенько засиділися в старостаті, обмірковували, що та як, і коли Юрко прийшов додому, мати одразу запитала:
— Що тому Щупакові треба? Чого викликав?
— Пропонує піти розкопувати скарб.
— Який ще скарб?
— Хуру на Шляхетському болоті вода вимила, от і хоче пошукати на ній золота.
— Не треба тобі йти на те болото, — заперечила мати.
— Чому? А може, й справді скарб знайдемо.
— Скарбу я й боюся, — пояснила. — Знайдете якусь золоту монету, а Щупак за неї тебе і вкине в трясовину, щоб не ділитися. Колись із ним пішов на болото один парубок, теж скарб шукати, так і по цей день шукає.
Уранці Юрко нагодував та напоїв коней, спутав їх і пустив пастися на луг, а сам пішов до Маєра. Вартовий есесівець уважно прочитав перепустку і почав дзвонити якомусь штурмфюреру. Той прислав на прохідну рудого, покритого густим ластовинням шарфюрера в новому мундирі, в широкій приплюснутій пілотці. Есесівець підійшов до Юрка, запитав глухим голосом:
— Ти хочеш пройти до штандартенфюрера Маєра?
— Так, гер шарфюрер!
— Давай мені свою перепустку і йди за мною. Зброю — здати.
Юрко, ідучи до Маєра, одягнув новий мундир, почепив на ремінь кобуру з «вальтером». Тепер довелося віддати перепустку і пістолет. Хлопець здивувався такій зустрічі, але виду не подав, покірно йшов за рудим есесівцем.
Той завів його в палац, наказав почекати в приймальні Маєра, а сам постукав у масивні двері, оббиті чорною лискучою шкірою. Пролунав дзвінок, і есесівець зайшов у кабінет. Невдовзі він вийшов і звелів Юркові:
— Можеш зайти! Посвідчення і пістолет одержиш, як будеш виходити з приймальні.
За широким дубовим столом сидів посірілий і постарілий Маєр. Він показав Юркові на стілець навпроти столу й одразу заговорив:
— Тяжкі випробування посилає нам доля. Загинув штурмбанфюрер гер Лернер. Дорогою ціною доводиться нам освоювати завойовані простори. Гинуть хоробрі й відважні солдати фюрера. Мені, Юрген, потрібна твоя допомога. Ходімо до моєї опочивальні й про все домовимося. Там нас ніхто не буде турбувати.
Маєр перевірив, чи закриті дверцята сейфа, замкнув письмовий стіл і разом з Юрком вийшов у приймальню. Рудий есесівець виструнчився, запитав Маєра:
— Гер штандартенфюрер, я можу повернути Бергу його пістолет і посвідчення?
— Так, — зупинився на мить Маєр, — звичайно…
Юрко сховав у кобуру пістолет, взяв посвідчення і вийшов з приймальні. Кожен раз, коли він заходив до Зоряної кімнати, його охоплювало незбагненне хвилювання. Згадував татка, той сонячний день, коли вони прийшли з ним до палацу, щоб підготувати приміщення до прийому гостей з Києва. Це ж тоді Юрко відкрив для себе таємницю Зоряної. З того часу минуло трохи більше року, а здається — ціла вічність.
Юрко роззирнувся по Зоряній. На стінах, на стелі, як і раніше, сяяли мідні блискітки. На ляді стояв важкий металевий сейф з чорним розпластаним орлом на масивних дверцятах. Крізь вузенькі вікна проривалося сонячне проміння і розсипалося по темній дубовій підлозі.
Маєр запропонував Юркові сісти, сказав спокійно, як про якусь давно вирішену справу:
— Слухай, Юрген, мені, мабуть, доведеться покинути ваше село. І твоя родина залишиться без належного захисту. Останнім часом мене переслідують неприємності. І нічого тут не вдієш, бо ніхто не може передбачити своїх майбутніх прикрощів. Юрген, — Маєр притишив голос. — Тебе можуть викликати в гестапо, і ти зобов'язаний будеш давати свідчення.
Хлопець здивовано зиркнув на німця.
— Так, тебе викличуть як свідка, і ти повинен будеш підтвердити деякі речі. Я сам винен, що так трапилося. Я виявився неслухняним сином. І тепер мушу розплачуватися за свій непослух.
Маєр підвівся з-за столу, заклав руки за спину і нервово заходив по кімнаті.
— Колись, як я ще був малим, — почав розповідати, — мій батько запитав мене: «Сину, як ти поведеш себе, коли побачиш, що в річці тоне людина. Ти стоїш на березі, і біля твоїх ніг лежить довга жердина. Як ти мусиш діяти?..» — «Узяти жердину, — відповів я, — подати утопаючому і витягти його на берег». — «Ти нерозумний і наївний хлопець, — відповів мені мій батько. — Треба взяти жердину і вдарити його по голові, щоб скоріше опинився на дні й не мучився. Коли ж ти врятуєш людину і будеш допомагати їй прийти до тями, вона може замість подяки зробити тобі прикрість. Навіщо тобі потрібна зайва морока?» Я допоміг одній людині, а вона відплатила мені чорною невдячністю. Пам'ятаєш, ми взяли в Шудрі гроші?
- Предыдущая
- 9/74
- Следующая
