«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 11

• Предыдущая
• 11/48
• Следующая

О тій порі року квартал від Ганспаулка був чудовий — оповитий ніжним серпанком туману, крізь який ефектно, майже як на сцені, пробивалося ранкове сонце. В багатьох садках дерева були схожі на барвисті китиці, на деяких стінах червоно палахкотіло листя в'юнкого винограду, де-не-де виднілися гронця, котрі, певно, ніколи не достигали. Вілла Салачової стояла у найкращій частині Ганспаулка, осторонь великої колонії котеджів. Од білої стіни вела брукована дорога, обабіч якої росли низькі старі горіхові дерева. Довкола неї сад з альпінарієм, що кінчався перед віллою піщаним майданчиком з невеличким басейном. Кілька шезлонгів, між двома високими дикими каштанами — гамак. З передпокою вхід вів до великого холу з високою стелею, туди, де ночував Кост. Посередині величезний перський килим з чорною облямівкою, на ньому — ліс золотавих пальм і лотосів. У холі лежало й висіло багато коштовних речей, що могли принадити злодія: картини Швабінського, Прохазки, Неєдлого, Йозефа Чапека, чудовий жіночий портрет Гомолача з найкращого періоду його творчості, два малі інтер'єри Іранека і Матіссів малий портрет пишної жінки. Біля сходів, що вели до покоїв актриси, красувалася величезна темно-блакитна китайська ваза, така стара, що не можна було розібрати її орнаменту, поряд — прегарна хрестильниця із зеленого мармуру («італійська робота XVI століття», — зауважила Трекова), півдюжини вітрин з каблучками, прикрасами й срібними монетами, майолікою з Балеарських островів, найкращі зразки желєзнобродського скла, колекція японських статуеток зі слонової кістки, а на підніжжі сходів стояла черідка слонів із сірого мармуру («з доби династії Мінгів», — сказала покоївка).

Трампус ішов за Костом до покоїв актриси. Порівняно з ненав'язливою, але дуже ефектною пишнотою холу цей поверх був надзвичайно скромний. Єдина прикраса малого передпокою — фотографії Салачової в кількох її великих ролях: Жанни д'Арк, Офелії, Дами з камеліями, Джульєтти, Мімі з «Розбійника», Софоклової Електри, Мариші і леді Макбет.

— Праворуч її кабінет, — мовив Кост. — Вхід із спальні, а сюди, — він показав на середні двері,— входять через оцей малий покій.

Трампус відчинив двері. Покій справді був малий, у ньому стояв невеличкий столик, канапка, оббита віденським вишневим репсом, і троє невеличких крісел. 1 тут єдиною прикрасою був портрет Салачової, котрий домінував над усією протилежною стіною.

Але що то був за портрет!

Актриса — вище середнього зросту, струнка, широкоплеча, з тонкою талією, обличчя не те щоб вродливе, але незвичайно симпатичне і дуже привабливе. Була це, власне, жінка, яка не приховувала, що вже переступила поріг сорока років. Особливо вражали її очі. Художник, видно, зрозумів, що він — бранець.

Трампус над силу відірвався од портрета і спитав Коста:

— То де ж це є?

Кост відчинив невеличкі, обклеєні шпалерами двері й пропустив Трампуса вперед.

—Її спальня, — сказав.

Ця кімната була вже трохи більша — в ніші велика канапа спокійного блакитного кольору, поряд — лакований столик з телефоном, на стіні гонг, за кілька ступнів од нього двійчасті двері на терасу, на всю протилежну стіну незасклена книжкова шафа заввишки майже два метри, забита книжками, кілька фотографій Салачової, а на підставочці неодмінний Ланкашів Г. Б. Шоу. Навскоси проти канапи двоє дверей. Помітивши Трампусів погляд, Кост показав на інші двері:

— До кабінету ведуть ці.

— Он як, — сказав Трампус і рішуче відчинив двері.

Контраст між невеликою затишною спальнею і кабінетом був разючий! Це, власне, була мала сцена, освітлена шістьма великими вікнами. Ніяких меблів, окрім простого столика. На вікнах різної форми драпрі, які були тут, очевидячки, з акустичних міркувань. Піаніно, зелена канапка і прегарний хромований бюст молодої венеціанки XVI століття. Що столик спустошили, не могло бути ніякого сумніву, бо навколо в дивному безладді лежали розкидані папери, зошити, записки, книжки.

— Прийшов і пішов сюдою, — показав Кост на велике вікно, що відчинялося всередину кімнати. — Навіть не спробував зачинити.

— Мене більше цікавить, як він одчинив, — сказав Трампус. — Це можна зробити тільки зсередини. Отже, він мав потрапити сюди віллою, а вікно одчинив, ідучи геть.

— Вікно не було зачинене, — зауважила, на подив Трампусові, Трекова. — Воно майже завжди відчинене. Мадам любить прохолоду. Зачиняє лише у великі морози.

— Ви хочете сказати, що воно зосталося відчинене й після вчорашнього нападу?

Трекова кивнула головою.

— Пані Салачова вам не сказала, щоб ви його зачинили?

— Нічого не сказала, то я й залишила його відчиненим.

Трампус підійшов до вікна і виглянув надвір: висота метрів п'ять. До стін вілли були прибиті дощечки з пальметами. По цих дощечках міг вилізти будь-хто не дуже важкий.

— Схоже на те, що ваша пані зумисне полегшила комусь шлях до кабінету.

Але у Трекової напоготові було дивовижне пояснення:

— Коли вже цьому надається вага, то мушу сказати, що мадам, коли верталася пізно й забувала ключ, — а це траплялося досить часто, — сама лізла по дощечках до кабінету, бо не хотіла мене будити. Знаєте, це все-таки клопіт. Лише раз вона упала і вивихнула ногу, але запевнила, що це їй, зрештою, до речі, бо саме треба було спокійно вивчити нову роль.

Трампус нагнувся й витяг з-під штори довгастого циліндричного електроліхтарика, схожого на ті, що їх носили за окупації офіцери вермахту.

— Пошлемо на дактилоскопію, — сказав Косту. Повернувся до столика. — Слідів зламу не видно.

— Бо пані Салачова лишала столик незамкнений, — мовив Кост. — Ключ висить на гачку біля дверей.

— Мадам, — втрутилася Трекова, — не замикала столика відтоді, як загубила ключі. Були вони старовинної роботи, і їх нелегко замінити. Знаєте, вона губить геть усе, що не прибите чи не пришите, тож воліє за краще залишати ключі вдома. А що вона їх ніколи не могла знайти, то я прибила отут цей гачок, і мадам помаленьку звикла вішати їх. — За мить додала — Втім, у столику не було нічого важливого, бо мадам усі такі речі кладе до сейфа, що стоїть у спальні за канапою. Я туди заглядала, все гаразд.

— Мрія злодіїв, — буркнув Трампус.

— До нас не ходили злодії,— заявила Трекова, — це була одна з приємностей моєї служби в мадам. Відколи я тут, нас одвідав тільки один. А коли потім пропечатали в газетах, що до артистки Салачової вдерлися злодії саме в ті дні, коли вона знімалася в фільмі на Сазаві, злодій надіслав мадам поштою листівку й вибачився. Мовляв, він не знав, що вілла її.

— Мені цікаво знати, чи вибачиться він і цього разу, — буркнув Трампус.

Трампус не був певен, чи не ждуть тут на нього нові загадки; а можливо, серед цих розкиданих паперів він знайде те, що проллє світло на заплутану історію. Пішов у сад, однак ніяких слідів не помітив. Як пощастило злодієві добутися до кабінету? Певне, по дощечках. Присвічував собі ліхтариком, який потім забув. Знайшовши на гачку ключа, одчинив стіл, але саме тоді, мабуть, зачув у садку кроки детектива, і нерви не витримали. Можливо, хотів понишпорити і в спальні, але на те йому забракло часу. Трампус зателефонував у районне відділення КНБ, чи не помітили сьогодні вночі між третьою й п'ятою чогось підозрілого біля вілли артистки. Чому саме між третьою і п'ятою годиною? А тому, що Салачова повернулася до Праги близько другої. Доти Барбаросса мав якусь надію, що зустріне її, та в цьому йому перешкодив тішновський конвой, про який завбачливо подбав Клубічко. Барбаросса намагався захопити Салачову, аби дізнатися про те, що вона зіпсувала, загубивши сумку. Відтак він мусив спробувати знайти це у віллі на Вінічних горах. Очевидно, здогадувався: те, що Салачова везла до Брно, лише копія, а оригінал у віллі. Проте вдертися вдруге побоявся, переконавшись, що віллу стережуть.

Трампус повернув до кабінету і почав нишпорити серед розкиданих паперів. Але це не мало сенсу, бо якби в них щось було, злодій забрав би. Він порпався нехотя, не уявляючи собі, що шукає в безлічі виписок. В ту хвилину, коли він перегортав сторінки з цитатами Дідро, Лессінга й Станіславського, до кімнати влетіла засапана Трекова н вигукнула:

• Предыдущая
• 11/48
• Следующая