Операція «Кришталеве дзеркало» - Ненацький Збігнєв - Страница 17

• Предыдущая
• 17/31
• Следующая

— Одні кажуть, ніби стріляла якась жінка, другі — що вистрелив чоловік, з мотоцикла. В кожному разі, затримати нікого не пощастило. Він поліг на полі битви, — з фальшивим пафосом промовив Крихняк.

— У нас довгі руки. — Яруга простяг на столі свої величезні лапища, розглядаючи їх з явним схваленням. — Жінка? У гру може входити тільки одна жінка. Перкунова коханка. Вона кохала його, а тепер помщається. Такі жінки здатні збожеволіти від любові. Трагічна любов робить їх жорстокими. Якщо вона колись непритомніла, побачивши краплю крові, то тепер може вбивати спокійніше, ніж кат.

— Гарна, дуже гарна жінка, — зітхнув Крихняк.

— Та ти ж ніколи її не бачив, — зауважив Яруга.

— Я кажу на підставі опису прикмет. У загонах Рокити ходять легенди про багатство, яке залишив їй Перкун. Розповідають, що він просто засипав її золотом, коштовностями. А в нього ж була дружина і двоє дітей.

— Висока, з орлиним носом, волосся мідно-червоного кольору, обличчя бліде, всіяне золотистими веснянками… — перераховував Альберт. Крихняк позіхнув.

—Її словесний портрет ми позавчора послали до вас. Але я певен: її вже немає в Польщі. Втекла. Це не вона вбила вашого поручника.

Альберт закурив. Гасячи запальничку, сказав тихо:

— Сьогодні вночі станеться щось… лихе.

— Віщуєте? Ворожите на кавовій гущі, майоре? — голосно засміявся Яруга. — А ми ж іще не встигли вас і кавою почастувати. І взагалі, звідкіля вам знати, що сьогодні вночі щось станеться?

— Я нічого не знаю. Знав цей поручник, через те він і загинув.

— Чому ж ви не сказали про це відразу? Саме сьогодні частина з Корпусу внутрішньої безпеки, яка дислокується в нас, виїхала на нічну облаву у найвіддаленіший кінець повіту.

— Міліція теж вирушила з ними, — зітхнув Крихняк.

— Хто дозволив? — верескнув Яруга.

— Про дозвіл вони не питали.

Яруга схопив телефонну трубку, заходився крутити ручку. Але ніхто не відповідав. Надворі вже залягла ніч.

— Алло! Алло! — горланив у трубку Яруга.

Крихняк почав нервово барабанити пальцями по столу. Він зробився, неспокійний, совався широким задом на стільці. Альберт сидів осовілий, без задоволення затягуючись сигаретою. Все йому стало гидким.

У великій, як полумисок, попільничці височіла купа недокурків. Попіл сипався на стіл, на розкидані по ньому аркуші паперу.

Яруга аж горло надривав від крику. Нарешті він закашлявся і, здавалося, збирався виплюнути власні легені. Стомлений, із спітнілим чолом, він відкинув телефонну трубку. Потім підвівся і, прочинивши двері до секретарки, наказав з'єднати його з повітовим комітетом партії.

— Дідько б його взяв! — тихо пробурмотів він. — І в мене таке передчуття: щось має статися. Ломить кістки, як у старого ревматика.

Яруга знову всівся за письмовим столом. Дихав він важко — у нього й досі ще хрипіло в грудях.

— Вам треба лікуватися… — зауважив Альберт.

— Е, де там, — махнув Яруга рукою. — Я здихаю так уже п'ять років.

Альберт чув про нього чимало доброго. Під час окупації Яруга командував партизанським загоном Армії Людової,[17] врятував кілька десятків чоловік з палаючого гетто в Р. Виказаний кимось із НСЗ[18] і схоплений гестапо, він, люто катований, не назвав нікого. Ярузі перебили там пальці, згадав Альберт і знічено глянув на його руки.

На пальцях Яруги він помітив довгі сині шрами і нарости.

— Пошта не відповідає,— доповіла секретарка.

— Що значить «не відповідає»?

— На лінії цілковита тиша. Напевно, аварія…

Запанувало тривале мовчання. Яруга вийшов з кабінету, щоб з'ясувати причину аварії. Альберт сонним поглядом розглядав Крихняка.

— Учора ввечері ви були іншим, поручнику, — почав Альберт. Мовчання мучило його.

—Іншим? Я був у цивільному. А у вас завжди такий таємничий вигляд?

Альберт усміхнувся, але нічого не відповів.

— Майоре, — чемно промовив Крихняк. — Я запрошую вас до себе сьогодні ввечері. Моя дружина дуже вами цікавиться… Я покажу вам свій сад.

— Невже?..

— Вас це дивує? Вольові й жорстокі люди завжди відчувають потяг до всього слабого, ніжного. Я кохаюся в квітах. З одного боку, я з пістолетом у руках брутально втручаюся в чуже життя, з другого — прагну виходити щось надзвичайно тендітне. Ви звернули увагу на свіжоскопані клумби біля нашого управління? Це моя заслуга. Ми посадимо настурції, левконії, садові ротики. Навіщо нашому будинку відлякувати всіх своїм виглядом?

Яруга повернувся в супроводі двох чоловіків. Один із них був у формі капітана міліції.

— Я їх шукаю, а вони самі знайшлися. Секретар повітового комітету партії,— Яруга відрекомендував Альбертові чоловіка в цивільному. — А оцей товариш — начальник нашої міліції Клюцінський, кличка Сова. Ви чули про нього? Наш ватажок і гроза бандитів, моя гордість і турбота. Партизан.

Вперше Альберт відчув у голосі Яруги нотки сердечності.

Сова неуважно потер рукою свого великого м'ясистого носа. Він був високий, широкоплечий, з грубими рисами обличчя.

— Розповідайте, як це сталося? Я слухаю вас, товаришу, — звернувся Яруга до секретаря комітету партії.

Вони сіли. Яруга — за своїм письмовим столом, ті двоє — перед ним, як скромні прохачі. Секретар, молодий чоловік років на тридцять, аж кипів від злості.

— Я знову настиг Сову, коли він мчав у ліс. Спершу зателефонував до мене в комітет, намолов мені сім мішків гречаної вовни, змішав з болотом усю нашу партію і кинув трубку. Я зрозумів: тут щось негаразд, і мерщій у машину. Догнав його вже за містом. Він вів у ліс своїх відчаюг. Я затримав їх, поговорив з ними, забрав Сову і привіз сюди. Доки ви потуратимете вибрикам Сови?

— Легше, легше, товаришу Садовський. Сову я поставлю на місце. — Повернувшись до нього, Яруга гримнув: — Ти заарештований! Віддай зброю. Будеш у мене прибирати парашу.

Сова розстебнув ремінь і поклав його разом із кобурою на стіл Яруги.

— Товариш Садовський обіцяв мені, що, коли я вернуся, він не зробить ніяких оргвисновків, — тихо сказав Сова. — Тепер він знову своєї. Ви завжди так крутите: говорите одне, а робите інше.

Садовський схопився за голову.

— Та які ж я ще можу зробити оргвисновки? Ви вже маєте догану з попередженням. Найбільше, що ми можемо, це вигнати вас із партії, що й постараємося зробити при першій можливості. А тим часом я ставитиму питання, щоб вас звільнили від обов'язків начальника повітового управління міліції. Боже милосердний, в якому болоті я опинився! Кругом банди, а тут, у самісінькому серці міста, начальник міліції в будь-яку хвилину ладен перекинутися до Рокити. Ні на кого не можна покладатися, нікому не можна довіряти. — Я захищаю лінію партії. Справжню партійну лінію, — буркнув собі під ніс Сова. — У мене чорне е чорне. Біле є біле. А у вас? Раз так, а раз сяк. А Рокитою мене не страхайте. Я до Рокити не ходив і не піду. З мене вистачить свого загону. Комуністичного. Навіщо ви арештували Мрочковського і Пщулковського? Тому що вони були в АК?[19] Ну були, і що з того? Вони ж самі зізналися, партія простила їх. Ми не збиралися нагадувати їм про їхню провину. У кого переховувалися троє радянських партизанів? У Пщулковського! А наші поранені хлопці у кого знайшли притулок? У Мрочковського! Такі речі не забуваються. Чому ж ви їх арештували?

Садовський знизав плечима.

— Всі претензії щодо цього адресуйте Ярузі.

— Сова, чого ти домагаєшся? Куди хилиш?

— Я хотів податися в ліс. Може, тоді б ви схаменулися?

— Він збожеволів! — зайшовся сміхом Садовський. Яруга теж засміявся, і відразу ж його струснув новий напад кашлю. Задихаючись, він лише мовчки пригрозив Сові кулаком.

Стомившись від кашлю, промовив уже лагідніше:

— Підеш у ліс, пристрелю тебе, як паршивого пса. На посту начальника міліції тобі, звичайно, більше не можна лишатися. Занадто ти дурний для цього. У тебе болить серце за цих аківців? Ну що ж, тут я не маю до тебе жодних претензій. Комуніст повинен дбати про долю кожної людини. Дроте обидва вони почали вести якусь підривну роботу. Можеш мені повірити. На, забери свої бебехи, — кинув Яруга ремінь із кобурою Сові на коліна.

• Предыдущая
• 17/31
• Следующая