Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/112
• Следующая

— Ви ж самі визнали, що техніка марсіан повинна піти далеко вперед у порівнянні з людською. Їхні снаряди мають регулятори руху.

Керують ними по радіо марсіанські інженери. Я хотів поставити містеру Бейлі ще кілька запитань, але він зачинив шафу і сказав мені:

— Ходімо далі. Я покажу вам ще одне цікаве і повчальне для вас видовище.

Містер Бейлі привів мене до маленьких вузьких дверей. Протиснувшись крізь них, ми вийшли в слабо освітлений коридор.

— Ще одне запитання, — сказав я, — чому ви влаштували ваш «завод» в Якутії?

— Тому, що це місце зручне для мого виробництва. Тут полюс холоду.

— Однак в центрі Гренландії не тепліше — там навіть влітку температура не піднімається вище тридцяти градусів морозу.

— Ця зручність гадана. Коли б мої вентилятори запрацювали, з півдня потяглися, б теплі повітряні течії і значно підняли температуру Гренландії. Та кінець кінцем тепер для мене температура навколишнього повітря великого значення не має. Це для мене мало значення спочатку. Тепер у мене справа поставлена так, що я міг би мати холод світового простору навіть на екваторі, — звичайно, в моєму підземному містечку. До того ж в Гренландії вештаються американські метеорологи, які вивчають «батьківщину циклонів». А мені необхідно було забратися у таке відлюдне місце, де мені ніхто не заважав би, поки я налагоджу виробництво. Тепер не мені страшні люди, а я страшний для них. Горе тим, хто піде за вітром!.. До речі, є ще одна новина. Вас більше не шукають, але ваша експедиція скоро вирушить у дорогу, як тільки приїде ваш заступник. Можу вас запевнити, що експедиція загине вся, до єдиного чоловіка! Настає зима. Я здійму таку бурю, що учасники експедиції умруть, перш ніж пройдуть половину шляху від Верхоянська до мене.

— Наступного літа уряд вишле другу експедицію. Вас не залишать у спокої, — сказав я.

— Тим гірше для них, — відповів Бейлі і відчинив двері.

Ми ввійшли у величезну круглу напівосвітлену печеру. Містер Бейлі повернув вимикач, і печера яскраво освітилася. Я побачив незвичайне видовище.

Із стелі спускалися сталактити, а з землі підносилися вгору сталагміти найхимерніших форм. На стелі сяяли призми гірського кришталю. Кручені колони, як у буддійському храмі, дивні напливи на стінах і «занавіски» в кутках надавали печері фантастичного вигляду.

Прямо переді мною посеред печери стояв величезний мамонт, його хобот був витягнутий вперед, немовби цей колос збирався затрубити заклик до бою. Величезні ноги, — товстіші від мого тулуба, — були широко розставлені, голова нагнута. Вся колосальна туша мамонта блищала, неначе вкрита склом. Навколо мамонта розташувалися дрібніші представники тваринного світу: ведмеді бурі й білі, вовки, лисиці, соболі, горностаї… Цілий льодяний звіринець!

На уступах скель сиділи блискучі птахи — полярна сова, гуси, качки, ворони. А вздовж стін розташувалися… «двоногі» представники приполярних і полярних країн: якути, самоїди, вогули, чукчі — всі в національних костюмах, озброєні саморобними стрілами, луками, капканами. Одні з них стояли в позі мисливця, інші — із запряжкою собак або оленів, а ще інші тримали в руці рибальський гарпун або весло. Тут же лежали домашній посуд і промислове знаряддя.

Це був цілий музей, надзвичайно багатий і різноманітний.

І всі експонати були вкриті прозорою речовиною, яка блищала, мов скло, і давала змогу добре бачити найменші подробиці.

— Дивовижно! — сказав я.

Містер Бейлі самовдоволеко посміхнувся.

— Ваші вчені тільки збираються влаштовувати льодяний музей, а я вже влаштував його. Ви знаєте, що вічна мерзлота зберігає трупи в цілковитій недоторканості. Ось цей мамонт, якого ми викопали, пролежав у мерзлоті не одну тисячу років, а м’ясо його таке свіже, що можна було б зажарити і їсти. Наші собаки дуже охоче їли, — як би це сказати по-російськи — мамонтятину.

— Але ж тут не тільки викопні тварини, тут є ведмеді, лисиці. І потім ці люди?..

— Так, я збирав і живі екземпляри.

— Живих людей?!

— А чому б і ні? Яка різниця? Рано чи пізно кожного з цих людей роздер би ведмідь або вони просто вмерли б природною смертю і безслідно загинули б, як гинуть звірі. А доля тих, що потрапили в мій музей, прекрасна. Вони зберігаються за допомогою холоду не гірше, ніж єгипєтські мумії. Вони обезсмертили себе.

— Для кого? Хто бачить їх?

— Ви, я, хіба не все одно? Я не збираюся робити з мого музею науково-допоміжний заклад і заповідати його кому б то не було. Це моя примха, моя розвага. Не все ж тільки справи! Треба чимось розважатися.

— І для цього ви… вбивали людей?

— Не я перший сказав, що полювання на людей найбільш захоплюючий вид полювання… А втім, не думайте, що я став би полювати спеціально на «двоногих звірів». Невистачало ще цього! Тут тільки ті, хто мав необережність бродити поблизу мого містечка. Про нього ніхто не повинен був знати. І той, хто «йшов за вітром», не повертався назад…

— Але це не все, — сказав він, помовчавши. — Я покажу вам ще один відділ мого музею. Ходімо!

Ми пройшли в суміжну печеру. Вона була значно менша. В глибині печери вздовж стін стояли статуї людей і блищали, мов скло.

Ми підійшли ближче.

— Ось, полюбуйтеся, — сказав містер Бейлі, показуючи на статуї. — Така доля тих, хто намагається тікати звідси. Ось бачите цей п’єдестал? Він був призначений для вас.

Містер Бейлі ввімкнув велику лампу. Яскраве світло осяяло статуї. Я придивився до них ближче і здригнувся. Це були трупи людей, вкриті рідким склом чи якоюсь іншою речовиною.

— Я заморожую людей, потім їх обливаю водою, яка миттю перетворюється на лід. Так вони можуть простояти до другого пришестя… Дуже повчальне видовище, правда ж? Я показую ці мумії всім, хто провинився перший раз, і вплив буває дуже благотворний: у винних пропадає всяка охота порушувати встановлені мною закони… А працівники мені, звичайно, потрібні, особливо кваліфіковані…

Я налічив одинадцять трупів. П’ятеро з них — якути, три, мабуть, іноземці, а решта — схожі на сибірських мисливців. Тонкий шар льоду давав змогу добре бачити. На трупах були костюми, в яких їх застала смерть. У більшості трупів обличчя здавалися спокійними, тільки в одного якута залишилася на обличчі страшна посмішка.

— Як вам подобається мій «пантеон»?[9] — запитав Бейлі.

— Огидне видовище, — відповів я. — Треба бути упевненим в цілковитій безкарності, щоб зберігати ці докази злочинів.

— А ви ще не втратили віру у відплату? — іронічно запитав Бейлі. — Так, з цією ілюзією, кажуть, легше живеться. Проте нам час повертатися.

З нашої подорожі я повернувся зовсім розбитий і пригнічений. А Бейлі ще не все показав мені! Я не бачив машин, не бачив захисних смертоносних гармат, дії «іля». Але й того, що я бачив, було цілком досить, щоб позбавити людину спокою. Бейлі виявився сильнішим і страшнішим, ніж я міг думати. Боротьба з ним буде надзвичайно важкою. А його безумні дії загрожували всьому людству.

Він сам залишався для мене загадкою, його «комерційна» діяльність не могла ставити собі метою тільки вигоду. Справді, на що могла використати незліченні багатства одна людина, що поставила себе поза суспільством, більше того, прирекла все людство, все життя на Землі на жахливу загибель? Це міг зробити тільки маніяк. Можливо, Бейлі ввібрав у себе весь відчай капіталістів, приречених історією, і, як Самсон, вирішив загинути разом із своїми ворогами? Ні. Дика думка! Люди його класу не поспішають самі загинути, якщо вони здорові.

Я ввійшов у лабораторію. Побачивши мене, Нора весело кивнула головою, причому її рум’яне обличчя ледь-ледь спалахнуло. Вона схилила голову над пробіркою.

— Міс Енгельбрект, — досить урочисто сказав я, — дозвольте подякувати вам…

• Предыдущая
• 15/112
• Следующая