Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 36

• Предыдущая
• 36/51
• Следующая

— А що, коли я потраплю не туди, куди слід? — запитав Купер. — Тобто не в 23,17?

— Треба все ретельно перевірити. Але все буде гаразд. Все буде так, як задумано. (Все буде гаразд, оскільки так уже було, подумав Харлан. Коло замикається…) Очевидно, на Куперовім обличчі промайнула тінь сумніву, бо Твісел поквапливо додав:

— Координати ретельно вивірені. Я ще раніше хотів пояснити тобі наші методи, а зараз для цього слушна нагода. До речі, це допоможе і Харлану краще зрозуміти систему управління капсулою. (Харлан різко обернувся від вікна й утупився в пульт управління. Крізь завісу відчаю зблиснув кволий промінчик надії. А що, коли…)

Твісел усе ще читав Куперові лекцію повчальним тоном шкільного учителя, і Харлан краєм вуха прислуховувався до його слів.

— Неважко зрозуміти, — пояснював Твісел, — що основна наша проблема полягала в тому, щоб визначити, як далеко в Первісну епоху можна послати об’єкт, давши йому енергетичний поштовх. Найпростіше було послати в минуле капсулу з людиною, яка б вимірювала рівень втраченої енергії. З допомогою астрономічних спостережень або одержуючи інформацію з радіопередач, ця людина щоразу визначала б, у яке Сторіччя вона потрапила, з точністю до сотих часток. Однак такий процес був би надто повільний, ще й небезпечний, оскільки нашого посланця могли б помітити місцеві жителі, що обернулося б катастрофічними наслідками для всього проекту.

А тому замість людини ми послали в минуле певну масу радіоактивного ізотопу, ніобію-94, який, випромінюючи бета-частки, перетворюється на стійкий ізотоп, молібден-94. Період напіврозпаду ніобію-94 становить майже точно п’ятсот Сторіч. Початкова стадія радіоактивного випромінювання нам відома. Поступово інтенсивність випромінювання зменшується відповідно до відомих законів і, певна річ, може бути виміряна надзвичайно точно.

Коли капсула потрапляє в призначене Сторіччя Первісної епохи, ампула з ізотопом вистрілюється у гірський схил і капсула повертається назад у Вічність. У ту саму мить біочасу, коли ампула вистрілює, вона з’являється в усіх майбутніх Часах, відповідно постарівши. В 575-му Сторіччі (фактичного Часу, а не Вічності) на місце пострілу виходить Технік, знаходить ампулу з допомогою приладів, чутливих до радіоактивного випромінювання, і забирає її.

Вимірявши рівень радіації, можна визначити, скільки часу пролежала ампула на гірському схилі, а відповідно, з точністю до двох десяткових знаків дізнатися, в яке Сторіччя потрапила наша капсула. Отже, пославши в минуле з різною силою енергетичного поштовху десятки ампул, ми побудували градуйовану криву. Потім цю криву ми перевірили, посилаючи ампули вже не в Первісну епоху, а в ранні Сторіччя Вічності, де можна було провадити прямі спостереження.

Певна річ, були й невдачі. Кілька перших ампул загубилися, оскільки ми не врахували геологічних змін, що відбулися між останніми Сторіччями Первісної епохи і 575-м. Не були знайдені в 575-му й ще три ампули, випущені пізніше. Очевидно, не зовсім чітко спрацював катапультуючий механізм й увігнав ампулу надто глибоко. Ми припинили наші досліди тільки тоді, коли рівень радіації у тій місцевості перевершив усі допустимі норми й ми почали побоюватися, що хтось із місцевих жителів помітить це й зацікавиться, звідки там взялися радіоактивні відходи. Зрештою, ми досягли своєї мети і тепер упевнені, що можемо послати людину в будь-яке Сторіччя Первісної епохи з точністю до сотої частки. Ти все зрозумів, Купере?

— Цілком, Обчислювачу Твіселе, — відповів Купер. — Я вже бачив ту градуйовану криву, але не розумів, для чого вона. Тепер мені все ясно.

Харлана ще дужче зацікавила їхня розмова. Він подивився на шкалу часометра. Сяйлива порцелянова дуга на металі була поділена рисочками на Сторіччя, Децисторіччя і Сантисторіччя. Порцелянові поділки виразно проступали на сріблястому металі. Цифри були надто дрібні, однак, нагнувшись, Харлан побачив, що на шкалі позначено Сторіччя від 17-го до 27-го. Тоненька, мов волосок, стрілка стояла на позначці 23,17. Харланові вже доводилося зустрічатися із схожими на цей часометрами, і він звичним рухом натис на пусковий важіль. Важіль не піддавався. Стрілка застигла на місці.

Харлан аж здригнувся з несподіванки, коли пролунав голос Твісела.

— Техніку Харлан!

— Слухаю, Обчислювачу, — гукнув він у відповідь, та одразу згадав, що Твісел його не чує. Харлан підійшов до вікна й кивнув головою.

Немов прочитавши його думки, Твісел сказав:

— Часометр встановлено так, щоб послати капсулу в 23,17. Нічого не треба поправляти. Єдине твоє завдання — в призначену мить біочасу ввімкнути контакт подачі енергії. Праворуч від часометра є хронометр. Кивни, коли побачиш.

Харлан кивнув головою.

— Його стрілка рухатиметься назад до нуля. На мінус п’ятнадцятій секунді увімкни контакт. Усе дуже просто. Ти мене зрозумів?

Харлан знову кивнув.

— Особливої точності не вимагається, — пояснював Твісел. — Ти можеш увімкнути контакт на мінус чотирнадцятій чи мінус тринадцятій або навіть на мінус п’ятій секунді, але, будь ласка, все-таки постарайся увімкнути його не пізніше мінус десяти секунд. Так буде безпечніше. Як тільки ти ввімкнеш контакт, решту довершить синхронізаційний силовий механізм, який точно в нульову мить дасть капсулі потужний енергетичний поштовх. Зрозумів?

Харлан ще раз кивнув головою. Він зрозумів навіть більше, ніж сказав Твісел. Якщо він не увімкне контакт на мінус десятій секунді, то це зроблять і без нього.

«Обійдемося без сторонньої допомоги», — похмуро подумав Харлан.

— Залишається тридцять біохвилин, — повідомив Твісел. — Ми з Купером підемо перевіримо його спорядження.

Вони пішли. Двері за ними зачинилися, і Харлан зостався наодинці з пультом, Часом (стрілка хронометра вже почала рухатися до нуля) і твердим наміром довести задумане до кінця.

Харлан одвернувся від вікна. Сягнувши рукою в кишеню, він дістав випромінювач. Рука його легенько тремтіла.

«Самсон руйнує храм», — знову зблиснула думка.

Відтак у якомусь куточку його мозку з’явилася друга: «Хто з Вічних коли-небудь що чув про Самсона? Хто з них знає, як він помер?»

До пуску залишалося всього двадцять п’ять хвилин. Харлан не знав, скільки часу триватиме задумана ним операція. Не був він певний, чи взагалі вдасться ця затія.

Але хіба в нього є вибір? Відгвинчуючи вологими пальцями наконечник випромінювача, він мало не випустив його з рук.

Він працював швидко, весь поринувши в роботу. Його зовсім не бентежило, що й сам він може перейти в небуття.

О мінус першій хвилині Харлан уже стояв за пультом.

«Може, це остання хвилина життя», — якось спокійно подумав він.

Харлан нічого не помічав довкола себе, крім зворотного руху червоної стрілки, яка невпинно відлічувала секунди.

Мінус тридцять секунд.

«Боляче не буде. Адже це не смерть», — промайнула думка.

Він намагався думати тільки про Нойс.

Мінус п’ятнадцять секунд.

Нойс!

Ліва рука потяглася до кнопки. Не треба поспішати!

Мінус дванадцять секунд.

Контакт!

Запрацювала автоматика. Старт відбудеться нульової миті. Харланові залишилося зробити лише один рух.

Рух Самсона, що руйнує храм.

Права рука почала підійматися. Він намагався не дивитися на неї.

Мінус п’ять секунд.

Нойс!

Права рука… Нуль!.. зробила різкий рух. Він навіть не глянув на неї.

Невже це небуття?

Ні, поки що ні. Він живий.

Не зрушивши з місця, Харлан глянув у вікно. Час минав, але він цього не помічав.

Зала була порожня. На місці величезної капсули, яка займала майже весь її простір, зяяла порожнеча. Потужні металеві конструкції опор сиротливо здіймалися в повітря. І тільки Твісел, що здавався дивним крихітним гномиком у цій величезній залі, схожій тепер на зачаровану печеру, метушливо рухався туди й сюди.

Якусь хвилю Харлан стежив за ним байдужим поглядом, а тоді відвернувся.

• Предыдущая
• 36/51
• Следующая