Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 39

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая

Він шукає втіхи у філософії. Задля морального відшкодування він неодмінно захищає у своїх розмовах найнепопулярніші, найнеприйнятніші погляди. Парадокс людини, яка зустрічає саму себе, — його улюблена тема. Я вже казав тобі, що він мав звичку провіщати невдачу проекту; тоді за сніданком він дражнив не тебе, а нас, членів Ради. Тебе його кпини зовсім не стосувалися. Аніскільки.

Твісел розпалювався дедалі більше. Він так захопився своїми розумуваннями, що, здавалося, забув, де він, забув про навислу над ним небезпеку й знову перетворився на добре знайомого Харланові метушливого карлика зі своєю незмінною жестикуляцією. Він навіть дістав сигарету із нарукавної кишеньки і вже збирався її припалити.

Та раптом Твісел, різко обернувшись, пильно подивився на Харлана, ніби тільки тепер збагнув справжнє значення останньої його фрази.

— Ти сказав, що мало не зустрів самого себе? Як це розуміти?

Харлан коротко розповів йому про свою пригоду.

— А хіба ви не знали про це?

— Ні.

На хвилю запала мертва тиша. Для розпаленого гарячкою Харлана вона була немов ковток води для спраглого.

— А що, коли ти справді зустрів самого себе?

— Не зовсім.

Твісел пропустив повз вуха його слова.

— Завжди є ймовірність випадкових відхилень. Та якщо взяти до уваги, що число Реальностей безконечне, то про детермінізм не може бути й мови. Припустімо, що в Реальності Малансона, в попередньому циклі…

— А хіба цикли повторюються нескінченно? — запитав Харлан. Виявляється, він ще був здатний дивуватися.

— А ти думав, тільки двічі? По-твоєму, двійка — магічне число? За скінченний проміжок біочасу може повторитися безмежна кількість циклів. Це все одно, що нескінченно водити олівцем по колу, окреслюючи при цьому скінченну площу. У попередньому циклі ти не зустрів самого себе. В теперішньому циклі, враховуючи принцип статистичної невизначеності, така зустріч можлива. При цьому Реальність мала змінитися так, щоб відвернути цю зустріч і вже в новій Реальності ти послав Купера не в двадцять четверте, а в…

— Навіщо ці розмови? — закричав Харлан. — Чого ви домагаєтеся від мене? Все вже закінчено. Все! Облиште мене! Дайте мені спокій!

— Я хочу, щоб ти зрозумів свою помилку. Я хочу, щоб ти усвідомив необачність свого вчинку.

— Я правильно зробив. А якщо й неправильно, то вже не поправиш.

— Але ще не пізно поправити. Вислухай мене. — Твісел перейшов на лагідний, підлесливий тон. — Тобі повернуть твою дівчину. Я обіцяв і тепер не відмовляюсь від своєї обіцянки. Вважай, що це моя особиста гарантія.

Харлан подивився на Твісела широко розплющеними очима.

— Надто пізно. Яка зараз користь із ваших обіцянок?

— Ні, не пізно. Ще можна все поправити. З твоєю допомогою ми можемо досягти успіху. Ти повинен мені допомогти. Ти повинен усвідомити свою помилку. Я весь час намагаюсь тобі розтлумачити це. Ти повинен захотіти анулювати зроблене.

Харлан облизав пересохлі губи. «Зовсім схибнувся старий, — подумав він. — Його мозок нездатний сприймати дійсність… чи… чи, може, й справді Рада знає щось таке, чого не знає решта? А чи знає? Невже можна скасувати вирок Зміни Реальності? Невже можна зупинити Час або повернути його назад?»

— Але ж ви самі замкнули мене в пультовій рубці, де я, на вашу думку, був зовсім безпорадний, і тримали мене там, поки все закінчилося, — сказав Харлан.

— Бо ти сказав, що не ручаєшся за себе і в тебе не вистачить снаги довести справу до кінця.

— То була погроза.

— А я сприйняв твої слова буквально. Прости мені. Ти повинен мені допомогти.

Знову за своє. Твіселові потрібна його допомога. Хто з них збожеволів? Він? Твісел? І чи є якийсь сенс у божевіллі? Чи хоч у чому-небудь?

Раді потрібна його допомога. За цю допомогу вони ладні обіцяти золоті гори. Нойс, звання Обчислювача — чого тільки не наобіцяють! А що він насправді одержить, коли допоможе їм? Ні, вдруге вони вже його не обдурять.

— Ні! — рішуче відповів Харлан.

— Тобі повернуть Нойс!

— Хочете сказати, що Рада переступить закони Вічності, коли мине небезпека? Не вірю!

«До чого це все? — промайнула десь у куточку свідомості думка. — Хіба небезпека ще може минути?»

— Рада нічого не знає.

— Невже ви підете на порушення законів Вічності? Ви ж ідеальний Вічний. Як тільки мине небезпека, ви й далі підкорятиметеся законам Вічності. Ви просто не зможете жити інакше.

Твіселові щоки вкрилися червоними плямами. Зі старечого обличчя зійшов проникливий, владний вираз. Натомість пролягла дивна тінь смутку.

— Я дотримаю свого слова й порушу закон з тієї причини, про яку ти не маєш навіть уявлення, — сказав Твісел. — Я не знаю, скільки ще існуватиме Вічність. Може, години, а може, й місяці. Та коли вже я згаяв стільки часу, щоб навести тебе на розум, то й ще трохи згаю. Тільки вислухай мене. Згода?

Харлан зам’явся. Тоді, вирішивши, що йому вже до всього байдуже, втомлено промовив:

— Кажіть.

— Мені іноді трапляється чути, — почав Твісел, — що я з’явився на світ уже старим, що я набрався мудрості від Кібермозку, що я не розлучаюся з кишеньковим комп’ютером навіть тоді, коли сплю, що в мене електронний мозок, а в жилах тече комп’ютерне мастило з мікроскопічними просторово-часовими перфокартами замість кров’яних тілець.

Час від часу до мене доходять такі чутки, і, щиро кажучи, я навіть трохи пишаюсь цим. Може, десь у глибині душі я трішечки вірю їм. Звичайно, ти можеш думати, що я на старості з глузду з’їхав, однак подібні вигадки якоюсь мірою полегшують мені життя.

Тебе це дивує? Що я, Старший Обчислювач Лабан Твісел, найстаріший член Ради Часів, змушений шукати способів полегшити своє життя?

Може, тому я й курю. Ти не замислювався над цим? Повинна ж бути причина, як сам розумієш. Адже Вічні не курять, і переважна більшість Часів’ян також. А я сам замислювався часто. Мені іноді здається, що то бунт проти Вічності. Помста за нездійснені мрії.

Ні, зі мною все гаразд. Одна-дві сльозинки мені не зашкодять. Я кажу щиро, повір мені. Просто я давно не згадував про це. Неприємно було.

Як і в тебе, все почалося з жінки. У нас не просто випадковий збіг обставин. Коли вдуматися — така ситуація майже неминуча. Усі Вічні, що проміняли радощі сімейного життя на жменю перфострічок, ризикують заразитися цією інфекцією. Ось чому Вічність змушена приймати такі суворі закони. І, мабуть, через це Вічні всіляко примудряються обминати їх.

Я й досі не можу забути тієї жінки. Може, воно й нерозумно з мого боку. Та я більше нічого не можу пригадати про той біочас. Від моїх давніх колег залишилися тільки імена в архівних книгах; від Змін, які я розраховував (усіх, крім однієї) — тільки номери в банку пам’яті Кібермозку. А її пам’ятаю, як зараз. Очевидно, ти зрозумієш мене.

Я довго домагався дозволу на любовні взаємини, однак одержав його тільки тоді, коли став Молодшим Обчислювачем. Вона була родом з того самого 575-го Сторіччя. До одержання дозволу я, звичайно, і в очі її не бачив. Вона була розумна й навдивовижу лагідна. Її не можна було назвати вродливою або навіть гарненькою з лиця, але ж і я замолоду (а я був молодим — не вір міфам) не вирізнявся вродою. Ми чудово зійшлися вдачею, і якби я не був Вічним, то вважав би за щастя одружитися з нею. Я не раз їй повторював ці слова. Їй було приємно таке чути. І то була правда. Не кожному Вічному, який міг обирати собі жінку тільки у відповідності з Розрахунком, так поталанило.

У тій Реальності їй судилося померти молодою, і жоден з її Аналогів не підходив для мене. Я сприйняв це по-філософському. Зрештою, її коротке життя і уможливило наші взаємини без шкоди для Реальності.

Соромно згадати, однак на початку я не дуже журився тим, що вона проживе недовго. Але то було тільки на самому початку.

Я відвідував її стільки, скільки дозволялося просторово-часовою інструкцією. Я дорожив кожною хвилиною нашого побачення, безсоромно нехтуючи роботу, забуваючи про їжу та сон. Для мене вона була наймиліша й найпривабливіша жінка в світі, і я покохав її. Мені важко це передати словами. В мене куций досвід у коханні, а знання, набуті під час Спостережень у Часі, мало чого варті. Та наскільки я розумію, я справді закохався. Із простого задоволення тілесних потреб наші взаємини переросли у палке кохання. І тоді неминучість її смерті затьмарила моє щастя й нависла наді мною горем. Я розрахував її Життя. Я не звернувся до Розраховувачів. Я розрахував сам. Уявляю, який ти здивований. Так, то була моя провина, однак вона — ніщо проти того злочину, що я скоїв потім.

• Предыдущая
• 39/51
• Следующая