Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 100
- Предыдущая
- 100/167
- Следующая
— Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре свої ролi виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудiння її об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.
Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається олижче, стискає мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту кається в горло.
Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий, смiливий!
— Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!
— Ми самi збудимо.
Обережний стукiт у дверi. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в лiжко.
Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова-! но, сердито кричить.
— Хто там?! Чого треба?!
Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньої кiмнати вривається пасмо свiтла, в якому чорнiє контур людини з капелюшем у руцi.
— Вибачайте, будь ласка. Тут — полiцiя. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталi.
— Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.
— Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всi будинки.
— Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви маєте наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!
Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальнi, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиняє дверi — навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.
Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiймає обома руками за шию Макса й жагуче цiлує його, куди попало — в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiзає до себе в лiжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх.
Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?
Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.
Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.
— Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.
— Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.
— Добре, добре.
У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.
Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.
— Добранiч, Максе. До завтра!
Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.
— Ну, годi. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.
— Вони казали, будуть шукати до ранку.
— Боже їм поможи. Правда, Ердо?
— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!
Кiмната чудесна — неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.
Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.
А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!
Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!
Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:
— Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?
Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.
— Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?
— Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?
Труда сердито морщить брови.
— Я ж вас називаю Максом!
— Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нiчого такого» не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.
Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн «нiчого такого» не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.
На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.
— Прошу панство до снiданку.
Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.
Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.
— Будь ласка.
Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.
Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?
— Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.
Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.
Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.
— Максе! Ви… Ви… Що ви?!
— Трудо! Ви, їй-богу, «нiчого такого» не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!
— А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.
— Ну, вдруге я буду вже в темнотi.
Труда регочеться й бiжить до шафи.
— Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.
На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.
- Предыдущая
- 100/167
- Следующая