Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 110
- Предыдущая
- 110/167
- Следующая
Скульптор Дорн несмiло шукає лiктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю.
Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.
I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'являється золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами.
Очi її широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх.
Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiтає очима.
— Браво! Я думала, ви вже не прийдете.
I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiлявої голови, швидко видихає разом iз духом вина:
— Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?
— А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не…
— О, нiчого! Це також усi мої друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-новеї Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасної комунiкацiї. Вiн просить вибачення й обiцяє екстрене наздогнати нас.
Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, здається, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба — його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхової колiсницi їхати далi.
Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупоїдськi пики! Бiднi «аристократи» — вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з своєї самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробивається крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький портьє, який iще лишається тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдної Сузi. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть її «дорогоцiнностей» мiг би набрати битого скла й жорстви.
Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?…
Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не рухається, не клiпає — не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти — милий! Чуєш: ти — милий!»
Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?
Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть?
Очi Максовi зустрiчаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала бiскаю! Яка нiжна, щось говоряча скорботнiсть у поглядi, яка чудна пильнiсть, неодривнiсть од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здiймається оголена до плеча рожево-бiла рука Мадонни з келихом у пальцях, повiльно пiдносить келих до рiвня очей, i голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свiй келих, також пiдносить до рiвня очей i також здивовано й радiсно киває. Тодi Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'є, закинувши лице назад. Але i погляд, i повiльнiсть, i скорботнiсть кажуть, що не вино вона п'є.
— О пане Нiманде! Що з вами?! Хiба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розумiється, за пиття до Рити можна всi скрижалi заповiдей розбити на черепочки.
Макс повертає голову до Сузанни. I зразу Мадоннинi величезнi, скорботнi очi стають такi маленькi, блiдi, невиразнi. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. I зразу знову тоскний бiль струїться вiд лукавих, нiжно-свiжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розумiється, вiд кохання) уст.
— Тепер, панi радникова, все можна. Навiть…
— О! Маєте дозвiл? Може, навiть попозуєте пановi Дорновi? Вiн хоче злiпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподiваюсь, iм'я Дорна навiть вам вiдоме?
Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетiла Сузанна на Гiмалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!
Макс iз веселим болем нахиляє голову: розумiється, славне iм'я Дорна навiть йому вiдоме. I, розумiється, вiн з охотою попозує, якщо тiльки матиме для цього час. Але…
— «Але»?! О пане Максе, ви повиннi попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?
I навiть смiшок розтає вiд чудних гарячих iскорок болю у вогких очах телицi.
— Та навiщо, власне, вам, щоб пан Дорн..
— Ну, менi це треба! Дуже треба. Я обiцяла пановi Дорновi, я хочу йому зробити приємнiсть. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви — мiй друг.
Ага, вона запевняла його, що Макс тiльки друг, що Макс навiть згодиться позувати її коханому. I коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.
Оце дiйсно справжнiй, остаточний, безсумнiвний кiнець. Оце є справжнє «навiки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнiвiв уже нiяких не може бути. Нi сумнiвiв, нi захованих надiй. Голо, чисто, як у пiсковiй тоскнiй пустелi.
— Хм Я, розумiється, з великою охотою Але який такий особливий iнтерес може бути для пана Дорна в моїй головi?
Великий iнтерес! Величезний, надзвичайний! I для пана Дорна, i для мене. Ну, уявiть собi, що я обiцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обiцянку? Нi!
Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подiбнiсть?
— Вiн вам такий близький? Але сили дивитися в очi вже не вистачає Сузанна прикушує нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага!
— На це питання дозвольте, друже, поки що вам не вiдповiдати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?
Макс не пiдводить очей, мовчить i все перевертає на столi то на один бiк, то на другий срiбний нiж iз тонкою рiзьбою на держалнi. «Бея нiяких пояснень». Та й справдi, навiщо якiсь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кiнець. Ясно, що бiль страшенно тисне на плечi, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку цiну не показати цього болю.
Нi, не тiльки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всi груди, вiльно, легко, просторо, як iще пiвгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хiба там, за стiнами цього храму, не було простору, волi, п'яної, сонячної, щасливої легкостi? Що значить перед тою величчю цей крихiтний «храм» iз п'яними, бiдними, в агонiї людьми, з цими марiонетками, що так довго мали себе за надприроднi iстоти й що тепер уперше починають передчувати гiрку дiйснiсть. А з них же першi є — «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «генiй» — пан Дорн I чи не пiдле свинство, не сором, не ганьба забути це все, пiддатися тру-поїдським настроям! Кiнець!
- Предыдущая
- 110/167
- Следующая
