Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/167
- Следующая
Любов любить для любого. I коли її страждання дасть радiсть любому, вона розiпне себе для цеi радостi.
Кохання є дикий кричущий цвiт, з якого виростає рiдкий рiдкий плiд — любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт дає плiд.
Наше кохання, Сузанно, є дикий цвiт, з якого не може бути плоду — любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з нього гiркий, огидний недоросток.
I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс»
Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн лабораторiї, а вниз, на стiл, — слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi осiдає фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали обiйми назустрiч пахощам саду — просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi. Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки їх там-от у цей мент кипить i корчиться на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi, поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання, кружляння багатомiльйонової мiкробної маси. Вiчне клекотiння боротьби, заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх отруйних, убиваючих життя почувань.
А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських бацил. Найвища, найтонша втiха «вибраних» — це слухання звукiв од стукання паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча, але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. I майже скрiзь — наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
I тями їхнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбiльше вартостей, хто може дати друїим найбiльше свободи, користi, радостi, щастя, а хто дає найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мiкробiв?!
I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.
Червонiє, червонiє дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно, так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
I знову доктор Рудольф кидається до камiнцiв, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнiвається, вiрить, боїться, нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же… всього десять по десятiй. Десятiй!
I доктор Рудольф умить випростовується. Мiцi ж о десятiй!
Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислухається. Глухий гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки рояля — дерев'яних паличок об металiчнi дротики, — нiжнi, мрiйнi, самотнi. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обiймами жiнки, вiє в лице. I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку, пiдходить до лампи й гасить її. Може, Мiцi боїться при свiтлi пiдходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше починає шугати, обiймає його.
Нi, краще вийти до саду й там ждати!
Там, — у алейцi, пiд кущами бузку, — засiсти на лавi й тихенько, жадно ждати. I, як тiльки з'явиться, — кинутись, зломити, зацiпити переляк поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'їнки вiд вихору, всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чується в душi, як пiд густим серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ниє в усьому тiлi. йде всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова женщина! Так злодiйкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмiтає й руйнує цiлi царства.
За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобiль. Рудольф зiтхає, пiдводиться, намацує китицю бузку, вiдломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими дотиками приємно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча туга пiдходить iззаду й обiймає за шию. I непокiйна, жадна знемога притихає.
Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною iстоту, що зветься женщина, її єдину з усiх женщин хоче його туга. Вона де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смiється, плаче, спить i не знає, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.
Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулицi. Тш! Здається, легкий рип крокiв по дорiжцi. Кров, як випущений рисак, зривається й iз мiсця жене частою, напруженою риссю. В ухах вiд цього — човгi човг! — нiчого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залiзне, вiдкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно пiдсовується до того краю лави, в напрямi якого чуги кроки, i засiдає пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити свiтло в лабораторiї?
Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона здається вищою за Мiцi, стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене через серце.
От уже яснiє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки ближче!
Постать повiльно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О нi!
Рiвняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спирає на неї все тiло i, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою все її тiло, вiн закидає його назад i скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки, переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенiє, потiм починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижiсть доктора Рудольфа — лiва рука як дротяною линвою прив'язує тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, трiпотливому тiлi, шукає, прагне. Проклята сукня! I рука вже на колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.
- Предыдущая
- 33/167
- Следующая
