Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/167
• Следующая

— Мертенс!.. Мертенс!.. Мертенс!..

Рух стає бiльший, виразнiший, шепотiння переходить у дзижчання. Артисти починають поглядати на публiку, перезиратися мiж собою, повертаючи обличчя до ложi Фрiдрiха Мертенса.

А постать сидить непорушне, важко, чавунно. Серед голiв шамотня. Дехто встає й швиденько починає сунутись назад, до виходу. Дзижчання робиться дужчим, покриваючи звуки музики. Непокiй, замiшання, тривога, захват, подив шугають по залi, вiють шелестливими крилами.

Вмить десь iзгори чується крик. Хтось iзлякано гуркотить стiльцем. Голови пiдводяться. Крик повторюється збоку виразно, голосно!

— Слава Фрiдрiховi Мертенсовi!

I, наче прорвавши заставку, цей крик упускає в залу бурхливий, лопiтливий вихор оплескiв. Вiн пiдхоплює всi постатi, пiдносить їх на ноги, сповнює їх завзяттям, радiстю, захватом. I тi, що найбiльше тiльки-но шепотiлись у тривозi й страху, що товпились до виходу, тi найдужче плещуть i найголос-нiше кричать:

— Слава! Слава! Слава Мертенсовi!

Музика спиняється. Артисти пiдходять до рампи i, повернувшись до ложi, бурно, з ентузiазмом плещуть.

Ярке свiтло заливає весь театр. Ложi, партер, гора — все повне махаючих, плескаючих рук, розкритих ротiв, блискучих фанатичних очей. Величезне страховище-юрба ошкiрилась усiма своїми шерстинками, швидко трiпає й трiскотить ними й реве в дикому слiпому екстазi.

Фрiдрiх Мертенс помалу пiдводиться, повертається всiм присадкуватим тiлом до роз'ятреного захватом тисячоголового страховища й з посмiшкою киває йому головою. Буря ентузiазму громом i ревищем проходить юрбою вiд цього кивка.

— Слава!! Слава!! Слава героєвi Мертенсовi! Смерть бандитам! Хай живе Мертенс! Слава!

Граф Елленберг стоїть у найдальшому куточку ложi — тут як-не як, а бiльше шансiв на те, що бомба його не зразу розiрве На його думку, пановi президентовi можна цiлком вiльно вже задовольнитися цим трiумфом: папери Об'єднаного Банку пiднято так, як їх не могли б пiднятти десятки хитрих комбiнацiй.

Пан президент уклоняється, спасибi йому, i йде з ложi. Театр реве, тупотить, трiщить оплесками. Тепер тiльки б устиг пути сiсти в авто й вiд!їхати. Тiльки б од!їхати вiд цього страшного театру!

Але це не так легко зробити. Страховище з ревом i криком виливається з зали в коридор, пiдхоплює пана президента на руки й несе його над своїми головами, наче навмисно пiдставляючи пiд кулi iнаракiстiв. Бiдний пан президент безпорадно подригує ногами, виривається, гиркає, обливається потом, але оскаженiле страховище тiльки реве, душиться вiд захвату та любовi й несе свого iдола на собi.

Граф Елленберг протискається вперед, хапає перше авто, яке попадається бiля входу, i справляє до нього ревуще страховище з паном президентом на руках.

Небо шипить рясним буйним дощем i реве назустрiч юрбi, розриваючись, як вiд бомби, на шматки.

Мокрий, пошарпаний, пожований страховищем пан президент нарештi виривається з обiймiв його й ховається в авто Реве юрба, реве небо, реве автомобiль, лопотить дощ, лопотять мокрi руки, блискають блискавки, лiхтарi, сотнi очей…

Граф же Елленберг не блищить i не лопотить, — вiн увесь щемить нетерплячкою, вiн усiма м'язами, нервами, пальцями рук i нiг витягається, помагаючи автомобiлевi вибратися з юрби екiпажiв. Не може ж буть, щоб тут десь не було iнаракiстiв! Не може того бути! Коли вони не насмiлились пустити в повiтря театр i тисячi невинних людей, то вони не пошкодують якусь пару автомобiлiв iз шоферами.

Раптом над головою iз страшенним трiском i гуркотом розкочується вибух. Бомба? Грiм?

Авто видирається на чисту дорогу й несеться вулицею. Пан президент, вiдкинувшись назад, весело витирає лице, шию, руки й важко дихає. Ну, що? Нам'яв вуха? Що? Нi? Де ж тi паршивцi з своїми бомбами? Га?

Видушуючи колесами, як iз сикавок, струї води, до театру пiдлiтає друге авто. В ньому сидять Тiле й Макс. Дощ залiплює вiконця, але й крiзь заплакане скло видно, що юрба, як пiсля закiнченого свята, живо, пiднято колихаючись, улива ється знову в театр.

Тiле люто зцiплює зуби. Пiзно — втiк товстошкурий бегемот.

Задоволене вiдкашлюючись у сиву розпатлану бороду, з гуркотом тупотить на захiд грiм. Тьмяними слiзьми перешiптуються в ошелешенiй, притихлiй тьмi нагойданi, натiпанi дерева, часом потрушуючи нам'ятими чубами. Стомлено, з полегшенням дихає трава, земля, заплаканi квiти.

На терасi з зачиненими вiкнами нудьгують i заздрять непорушнi пальми, нiколи не тiпанi вiтрами, не поливанi дощами. Помiж ними, зчепивши пальцями за спиною вузлуватi, кiстястi руки, помалу, важено рухається граф Елленберг. З вiкон Трудиної кiмнати на терасу лягає тьмяний зеленкуватий просто-кутник свiтла. I коли постать графа перерiзує його, бiля лiжка Труди до вiкна повертаються двi голови. Повертаються й пильно слухають.

— Невже, мамо, вiн насмiлиться?.

— Тш! Нi, вiн не насмiлиться. Але скажи, Фрiдо, ти певна, що Труда взяла купiль iз льодом?

— Я ж тобi кажу, мамо, що я сама бачила лiд, як вона несла його у ванну. Вона зробила це навмисне, щоб захорiти й померти!

Графиня з тремтiнням зiтхає. А Труда не чує нi цього зiтхання, нi покашлювання грому, нi мокрого перешiптування саду, нi важких, навантажених думками й ваганнями крокiв батька пiд вiкном на терасi. Не чує вона й жахного напруженою чекання двох схилених над нею голiв. Уста зачервонiлись, запеклися, потрiскались, як перестиглi вишнi на пекучому сонцi. Оголенi, смугляво-перламутровi руки цупко вп'ялися в простирадла, очi цупко впилися в гарячi образи — свої, мiнливi, химернi.

Дверi тихо, повiльно, як у снах перед появою примари, розчиняються. Понуро похиливши голову, несучи на широкiй горбатiй спинi сувору рiшучiсть, тихо входить у зеленкуватий присмерк старий граф.

Графиня швидко пiдводиться й заступає своїм маленьким, хижо напруженим тiлом гаряче лiжко, i з очей її витягаються гострi наготовленi кiгтi. Фрiда боязко стає поруч, широко розплющивши зляканi, чекаючi очi, готова кожної хвилини наповнити їх жахом i слiзьми.

— Вийдiть обидвi. Я хочу побути сам iз Трудою.

— Ми не вийдемо.

Маленька чорненька постать iз високо, рiшуче, непохитно пiдведеною, застиглою в чеканнi головою здається великою, висiченою з чорного гранiту. Стомленi очi в зеленiй пiвтьмi твердо й хижо слiдкували за кожним рухом.

В сивому вусi, позелененому збоку тьмяним свiтлом, ворушиться неохочий усмiх.

— Викину силою. Виходьте краще так. Швидше.

— Що тобi треба тут? Як не сором: використовувати хоробу для своїх гидких пiдозрiнь. Пiдслухувати маячiння хорої дитини Кати так не…

— А, значить, є що пiдслухати? Ну, виходьте, я вам кажу. Фрiдо, марш.

Фрiда зустрiчається широкими очима з грiзними ямками пiд насупленими кущиками брiв i злякано тулиться до матерi. Графиня обнiмає її однiєю рукою, а другу витягує вздовж лiжка Чорна й бiла постать тiсно зливаються.

— Ми не вийдемо!

Граф мовчки пiдходить, бере кiстястими пальцями чорну тоненьку витягнену руку й виводить матiр iз дочкою з кiмнати. Чорна тоненька рука випручується, чорна маленька постать опинається, вигинаючись. Бiла постать труситься й безвольна хитається за кожним рухом чорної. Але кiстястi величезнi пальцi залiзно, мовчки тягнуть i, здається, можуть пiдняти обидвi постатi в повiтря й викинути їх крiзь вiкно.

Старий граф замикає дверi на ключ, запинає портьєри на вiкнах, уважно й понуро оглядає все навкруги й пiдходить до лiжка. Тiльки на столику та на пiдлозi круг нього молочно-бiлим колом сумує свiтло, все ж останнє — в зеленiй, густiй, затихлiй тiнi.

Старий граф стоїть непорушне бiля лiжка, згорбивши спину, похиливши голову. На притупленому кiнчику носа Труди скляни блищить зелена смужка. Пiд заплющеними очима глибокi фiалково-зеленi западини. Темнi уста напiврозкрились, зашерхли палом, важким диханням. Дрiбно, поспiшно, легковажно-весело, як коник у травi, стрекотить десь годинничок.

• Предыдущая
• 58/167
• Следующая