Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/167
• Следующая

Доктор Рудольф слухається поради й сiдає на трамвай. Трамвай, безумовно, рiч хороша й корисна в його господарствi. Де ж його перейти пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.

Вiн увiчливо й привiтно уступає мiсце старенькому чоловiковi, вiн може й постояти. Кондукторовi дає за бiлет першу золоту монету, що попадається йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту, доктор Рудольф, розумiється, спиняє його.

— Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мiльярдера.

— Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?

Ну, ясно — ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, спiвчутливим виглядом подає «багачевi» решту. Доктор Рудольф весело смiється: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити цi круглячки в себе А, зрештою, розумiється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.

Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте собi: вiн сумнiвається в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.

— Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?

Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджується з чудним пасажиром.

— Ви, розумiється, пане кондукторе, не з приємностi вiдривати цi папiрцi працюєте. Правда?

Пан кондуктор неохоче посмiхається: вiн хотiв би знайти на свiтi такого чоловiка, який iз приємностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати їх людям.

— I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємнiше оце взяти та поїхати в лiс, лягти на травi лицем до неба й мружитись на сонце. Га?

Кондуктор знову посмiхається — добре тому лежати, у кого їсти є що.

Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.

— Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що їсти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?

Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик падає вiд того, що набiгла хмара, ще рач пiдтверджує, що всi люди мусять працювати, щоб їсти.

Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсує обома розчепiреними руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його очi, але вiн стримує себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:

— Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!

Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного калiкуватого чоловiка.

А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в свойому маєтку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на башту повiтряної дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пiрнає в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд Берлiном; то знову виливається краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi канали вулиць. Але скрiзь, де вiн є, бiднi дикуни ставляться до нього однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де вiн є, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронiєю й лукавим, стримано обiцяючим захватом.

За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце знову приймає його в свої обiйми, знову палко цiлує в розхристанi груди, в напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.

Кондуктор сказав: минулої недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз своєї каторги на побачення з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх їх разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi, заморенi, отруєнi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали поцiлунки своєї матерi.

За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.

Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно їх там, кишить ними старий лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер. Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках свої наївнi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо миготять серед спокiйної, мовчазної зеленi.

Тут доктор Рудольф цiлком задоволений своїм маєтком. У зубах травинка, в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазяїна.

На галявинцi бiля самої стежки в густiй буиностебловiй травi iз шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм, її моментально арештували б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi закони й звичаї, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв, сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiчає в його постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiхається з його п'яної посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не дивується, коли шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиняється проти неї й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалакує:

— Знаменита погода. Що?

— Надзвичайна!!

— А лiс? Га?

— Чудовий!!

Парочка смiється, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо обнiмає чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми.

А доктор Рудольф радiсно шкандибає далi: молодцi каторжани — все ж таки вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.

Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт їй похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медовi краплинки живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула своїх родичiв, ця не обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не повiсить на кущах свої людськi ганчiрочки, поскидавши з себе залiзобетоновi приписи та закони.

Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста радiсть, цiлує пекучо, благосно Велика Мати.

Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими шторами вiкон.

За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, нiжно-бiлої шиї, вiд погляду на яку стає солодко-тужно. Другий — непокiйний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князiвну.

Фрiц тихенько надушує на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього, вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.

• Предыдущая
• 61/167
• Следующая