Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 90

• Предыдущая
• 90/167
• Следующая

Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не встає, а тiльки спирається на лiкоть i жде. Як у всякої порядної русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого немає. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

— Ну, нарештi!

Але тут же здивовано непорозумiло помiчає коробку.

— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку бiля своїх нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на її голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлує.

— Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

— Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.

— Ну, знаєш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушує навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камiнь i сердито закидає руки за голову.

I Макс знову гостро виразно помiчає темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами.

— Я й прийшов iз «великою радiстю». А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того лаєш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спирається на лiкоть.

— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в її вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення стоїть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок.

— Нi, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе?

Смiшок продирається наперед i опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять її просто невинною. Вона трошечки вiдсуває ноги, злегка випинає до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кидає в нього!

— Милий!

— От це iнша мова! Бо я таки милий.

— Ох! Невже?

I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиляється на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком

— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi?

— Диво дивнеє! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.

I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, таємно шепоче:

— Ну, а радiсть же де?

А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiхається й показує рукою на коробку.

— Ось.

— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

— Бо це радiсть. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

— В нiй щось е? Для мене?!

— Для тебе, для всiх.

— I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стрiпує головою, тiльки все так само посмiхається.

— Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?

— Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбирає. Мушу нарештi знати!

— Це — iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.

— Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву немає.

— Так, тут є й менi, всiм моїм пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. Є, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм їхнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв.

— Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!

— У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.

— Iндульгенцiї й бомба. Цiкавий багаж.

— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi «непохитнi» закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiшає всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйнує…

— Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?

— I твiй грот, i тебе, i мене, i твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робiтникiв на твоїх фабриках — усiх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.

— Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?

Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.

— А, це цiкаво! Покажи, покажи!

— Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.

— О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?

Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.

— Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс iзбоку з цiкавiстю оглядає злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилює i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).

— Ти не вважаєш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?

— Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробуєш його i…

— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.

— Невже навiть цiкавостi немає?

— Мене огиднi речi мало коли цiкавили.

— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси буває.

Макс помалу бере апарат i вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдкує, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалцi.

— Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiхається.

— Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось — i вiн iде собi геть.

— Так, Сузанно, я — побiгущий iз магазину.

— Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — i… Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?

• Предыдущая
• 90/167
• Следующая