Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 92

• Предыдущая
• 92/167
• Следующая

— Або кримiналiстам.

— Тихо! Панове!

— Або психiатрам!

— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чекає, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

— В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який iще дає нам наша стара добренька цивiлiзацiя.

— Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!

Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто знає, що вони думають? Розумiється, вони не срiїоть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!

Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiхає й лiниво говорить!

— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить iз ложi. Вiн сiдає на галереї на стiлець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.

У кабiнетi просiяне шторами передвечiрнє свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали?

Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До схiдцiв швиденько прямує струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустрiч.

— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?

Макс посмiхається i ввiчливо, коректно вклоняється — панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз своєю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною.

— I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?

Макс широко розставляє руки й смiється.

— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумiєш, тепер не розумiєш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi?

— Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу.

— Шкода.

— Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiкаєш од мене за те, що я маю про неї iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так!

Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, вiн мусить поспiшати.

Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi стоїть його незграбна смiшна коробка.

— Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цiєї огидної Машини — i тодi… тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.

Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.

— О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.

— Значить, прощай навiки, Сузанно?

— Значить, навiки, Максе.

Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху.

Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiймає її iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слухає, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?

Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, i вогкi очi молодої телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.

I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.

У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiчає панi Гольман. I її (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице здається таким негарним, таким убогим iз своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожидається його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже їй, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.

Макс одчиняє дверi й вражено зупиняється на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простягає руку.

— Правда, здивованi? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере

її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

— Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!

Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.

— Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!

— Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.

Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.

— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.

Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.

— Знаю.

— Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

— Дещо чув.

— Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очi.

— Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.

— А чого боляче?

— А чого б я мав радiти?

— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. «Хай, — каже, — цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

— Менi не вiд того було боляче, Трудо!

— А вiд чого?

Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

— Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

— Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

— Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?

Вона грiзно перехиляється до нього.

— Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?

Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.

— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я, к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?

Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.

— Що це?!

— Готова Сонячна машина

— Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

• Предыдущая
• 92/167
• Следующая