Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 97

• Предыдущая
• 97/167
• Следующая

Принцеса Елiза схоплюється, грiзно, п'яно стрiпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

— Але ж… менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.

— Хто?! Хто посмiє це зробити?!

— Ну, тi, що ранiше мене заарештували.

— Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, — чуєш? — тепер iншим арештом. Ну?!

Зеленi, п'янi, розхристанi, нетерплячi очi здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

— В чому рiч?

— Але ж… Значить, я лишуся тодi там, у лабораторiї?

— Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф iз жахом загрiбає пальцями волосся i несподiвано вiдходить у куток.

Там вiн спирається чолом до стiни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

— Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покiрно вiдхиляє голову вiд стiни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

— Я не можу їхати в лабораторiю.

— Чому?!

Вiн стискає щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом глибоко втягує в себе повiтря.

— Значить, я мушу тодi залишити… Сонячну машину?

Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.

— Ну, розумiється! Як же iнакше?!

Доктор Рудольф iз жахом розумiє, що iнакше не можна. Але…

— Ми могли б… якось iнакше… бачитись, поки…

— Поки що?

— Поки мiй винахiд… зробиться легальним.

— Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?

Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.

— Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.

— Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.

— Я не можу лишити… Сонячної машини.

Принцеса Елiза випростовується, закидає голову назад, примружує очi.

— Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто видушуються двi гулi.

— Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?

— Так само, як своє життя.

— I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!

Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.

— Пане докторе, скажiть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.

Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, iде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.

Принцеса Елiза раптом смiється. Злiсно, загорiвшись уся обуренням, гнiвом, смiється. Смiється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.

— Нi, це менi подобається! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнiченi. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотiла без зайвих жертв позбавити Нiмеччину вiд зайвого нещастя, вiд вашої знаменитої Сонячної машини. Бiльше нiчого. Моя тактика, крiм кiлькох гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це було тут iз мого боку серйозно? Я до калiк i льокаїв спускаюсь тiльки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т

Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно накладає на червону корону. Взявши чорну оперiзку в руку, воїна тримає її напоготовi.

Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому мiсцi, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!

— Пане докторе, я чекаю.

Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Елiза стоїть бiля дверей iз зав'язаний чорною оперiзкою чолом.

— Готово? Дякую. Сподiваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, вiн уже тут? Прощайте, пане докторе.

Вона опускає оперiзку на очi.

Макс не дивиться на Рудi й обережно бере принцесу пiд лiкоть. А Рудi стоїть збоку з перекривленим насмiшкуватим усмiхом людини, що дивиться на свою власну, тiльки-но екстрено й несподiвано вiдрiзану пiд операцiєю руку.

Коли затихає гуркiт автомобiля, з вiкна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловiк iз бородою. Сiрувата мла вiд молодого мiсяця застигла в саду сивим легким туманом. Усi вiкна у вiллi погасли. Сторожа спокiйно спить.

О, вона прокинеться не зовсiм спокiйно! Всi вони сьогоднi неспокiйно прокинуться!

Чоловiк iз бородою, не гнучись, не ховаючись, тiльки дуже повiльно посувається алеєю до вулицi.

Але на вулицi, вiдiйшовки кiлька крокiв, вiн раптом зривається i, нахиливши непокриту голову, бiжить iз усiєї сили.

О, сьогоднi вони прокинуться не зовсiм спокiйно!

— Гальо! Авто!

Авто пролiтає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловiка пiд лiхтарем.

О, сьогоднi буде та нiч, про яку знає вiн та стiни льоху. П'янiсть волi й ненавистi крутить голову.

— Гальо! Стiй! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до полiцай-президiї, ви будете покаранi, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зi мною або висiсти. Швидко вибирайте.

Парочка злякано переглядається й волiє висiсти.

— Добре Гайда! Найбiльшу швидкiсть, шофере!

Дзижчить, шипить повiтря у вухах. Рвучко цокають стовпи лiхтарiв i трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на пiдлiй, дурнiй землi?

— Шофере! Гальо!

Не чує. А чорт iз ним. Елленберг приженеться сам до полiцiї.

I дiйсно, граф Елленберг прилiтає просто з палацу Мертенса. А через пiвгодини вже з усiх полiцiйних вiддiлiв Берлiна женуть у рiзних напрямках автомобiлi, навантаженi озброєними, напружено-спокiйними людьми.

Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м'яко, швидко бiгає по кабiнету полiцай-президiї. Ах, шкода! Ах, шкода!

— Графе, ви ж розумiєте, що в мене не може бути спискiв. Я вам даю головнiшi адреси з пам'ятi. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це — центр!

— Я розумiю, я розумiю, пане Рiнкелю. Я розумiю. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так… Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до полiцай-президiї! I зброя? Скiльки поранено? О, дурницi!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Полiцай-президiя. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шiллер?.. Як? Ага, так, так… Шпiндлер. I з жiнкою? I з прислугою? Прислугу всю теж треба… Ага, добре, розумiється.

Рiнкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмiшкою ходить по кабiнету й слухає.

Вiдросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.

О, вони прокидаються не зовсiм спокiйно!

Бiдний любий Рудi! Бiднi, любi застиглi очi. Бiдний застиглий, мовчазний усмiх, забутий на лицi аж до самого дому.

Макс помалу роздягається, прислухаючись до крокiв нагорi, над головою. Розумiється, вiн не спатиме всю нiч.

«Дррр!»

Кому так пiзно телефонувати? Рудi, мабуть?

Дiйсно:

— Максе, прости, що турбую. Забув тобi сказати: неодмiнно на завтра добудь обiцянi їхнi стекла. Чуєш? Неодмiнно.

• Предыдущая
• 97/167
• Следующая