Танго - Білик Іван Іванович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/64
- Следующая
— Добрий вечір, діду! — всміхнувся до нього Коляда.
— Здоров був, синку, — здивовано відповів дід і підкрутив вуса. — Земляки, еге?
— Земляки, діду.
— А куди путь держите?
— Заночувати хочемо в селі вашому.
— Атож. Так заїжджайте у двір.
— Е, діду, нас багато, не вмістимось. Хата мала.
— То до Панька, до сусіди ще можна. Й до Грицька Тетерука. В нього просторо. Ось я зараз побіжу.
Дід розчинив ворота, щоб уїжджали, а сам почовгикав до сусіди, кинувши вже з вулиці:
— Агов, Марто, а стрічай лишень земляків!
Забравши з череди корову, баба Марта повела прибульців до хати. Крізь маленькі віконця вливалося вже мало світла — щойно почало смеркати, але Сергій розгледів і велику піч, і лаву, і піл, і столик із схрещеними ногами, й два образи на покуті, навіть пожовклий літографічний портрет Тараса Шевченка в саморобних рамцях, запнутих вишиваним рушником.
Дід Митро Гомін цілком виправдав своє прізвище. Він без угаву гомонів, розпитував, розповідав, особливо коли хильнув другу чарку рому, який Сергій поставив на стіл. Зате баба Марта не відзначалась балакучістю. Єдина фраза, яку вона ввесь час повторювала, була:
— Їжте, аби-сте мені здорові.
Й раз у раз досипала з макітри чорних вареників із сиром.
— А що, діду, нема де змолоти білого борошна?
— А нема, синку, нема. Лихо. Млин од нас верстов за триста. Тремо на жорнах.
Коляда розпитував і розпитував, неначе ніколи й не бував у цьому селі, а Сергій мовчав.
— А село ж ваше велике?
— Та хатів зо сто набереться.
— І школа є?
— Де вона взялася? Колись, правда, була. Пріська, покійного Чопа Андрія дочка, вчителювала. А тоді в неї балачку одібрало, так ото вже й нема. Та-а, аби хліб, і без грамоти поїмо.
— А хліб же є?
— Та оце вродило, так є. А то було хоч сядь та й плач. То дощі змили, то вигоріло. А це вродило, так їмо, слава богу.
Дід Гомін охоче розповідав про односельців, про те, хто з них добрий хазяїн, хто невдаха, потім заходився сам розпитувати, що робиться на білому світі, хто з ким воює, чи не піднімає знову голову німець, особливо цікавився вістями з України. Газети в село потрапляють рідко, і ті здебільшого іспанською мовою, а тут по-іспанському мало хто розмовляє, та й то абияк. Сергій не дуже уважно стежив за розмовою. Його аж сіпало поспитати в старого Гомона про те, що мордувало йому душу вже котрий день. Й він таки обізвався:
— Діду, а нащо ви живете на світі?
Старий незворушно посміхнувся, дожовуючи вареник.
— А нащо ж! Сина вигодував? Вигодував. Трьох дочок заміж оддав? Оддав. Та на те й жив. А тепер доживаю своє. Як ото кажуть? На пенції, о!
Дід закотився сміхом, підморгнув і розлив рештки рому в чарки.
— Будьмо!
Підпилому Сергієві було кумедно, що старий по-селянськи мудро й просто відповів йому, й він заходився домагатись від нього якоїсь абстрактної сентенції. Дід Гомін притих і підпер щоку долонею.
— Чого ти од мене хочеш — я не знаю. А якщо хочеш, синку, я зведу тебе з такими людьми, які грамотніші од нас.
Сергій перехопив погляд Коляди й здригнувся. Матвій дивився на нього важкими каламутними очима й крутив у пальцях кульку з чорного хліба. Але це тривало тільки мить. Коли Ряжанка вдруге глянув на товариша, той м'яко щулив світлі очі й усміхався до нього. Що це таке? Чому він так дивився? Що робиться в душі цього Коляди? Що він за людина?
Звідкілясь, наче з-під землі, рипів Гомонів басок. Щось питає?
Сергій глянув на старого.
— Кажу: хочеш — поведу до таких людей?
Та Ряжанці вже було байдуже. Він навіть не запитав, що то за люди. Думав про Матвія. А дід Гомін виліз із-за столу й рушив до дверей:
— Ходімо, поведу, коли хоч. Ти якийсь наче не наш… Чудний якийсь… Ну, коли хоч, то ходім…
Куди він зібрався, цей дідуган? Кудись тягне… А втім, чи не все одно?..
Надворі світив повновидий місяць, і Сергій плентався за старим, бездумно втупившись у білу пляму його вишиванки. Було тихо й тепло, тільки де-не-де бовкали на різні лади собаки. Бовк — і замовк. Бовк — і замовк. Неначе перебалакуються.
Зайшли на чиєсь обійстя. Потім у хату. На столі блимав олійний каганець, біля каганця лежала товста засмальцьована книга, а над книгою схилився дядько років шістдесяти, в окулярах із металевою оправою. Одна дужка окулярів зламалась, і замість неї до вуха тяглась товста сирова нитка.
— Оце до тебе, Даниле, — сказав дід Гомін. — Якийсь він трохи той… мать, той, як його… Так я й привів до тебе. Думаю собі, це по твоїй парахвії: штунда…
Чоловік в окулярах, якого назвали Данилом, раптом заметушився й швидко-швидко забелькотав тоненьким голоском:
— Сідайте, дорогі гості, сідайте, сідайте.
— Та ні, — перебив його дід Гомін. — Я піду. В мене там ще один сидить. А ви вже побалакайте…
Й старий вийшов з хати, гучно й пронизливо кашляючи.
Господар топтався серед хати, виглядав у вікно, поправив ширму, за якою, певно, хтось спав, і ввесь час усміхався.
Сергієві теж раптом стало смішно. Він зрозумів, що потрапив до сектантів — на покуті не було жодного образа, книжка, яку щойно читав господар, виявилась біблією, а на стіні висіло гасло «Азъ єсмь любовь», намальоване слов'янською в'яззю на пожовклій стрічці паперу, обсидженій мухами. Сергій мало не сміявся, дивлячись, як чоловік розгубився й не знає, що йому робити. Гість умисне мовчав, міркуючи, як же вийде із скрутного становища цей божий чоловік.
А «божий чоловік» почав здалеку. Розпитав, чи надовго приїхали, та чого, та з ким. І на кожну лаконічну відповідь Сергія довго й співчутливо зітхав:
— Охо-хо-о… Діла твої, господи…
Розмова явно не клеїлась. І хто зна, доки б вона тяглась манівцями та промацуванням, коли б у двері не вдерся Матвій.
— А-а! Ти тут! А я думаю, куди тебе дід Гомін… Балакаєте, землячки? Драстуйте у вашій хаті.
Він безцеремонно взяв Ряжанку попід руку й потяг надвір. Сергій не пручався. Йому надто обрид оцей «брат». Здається, так називають себе сектанти?
А Коляда дихав йому в вухо ромовим перегаром і кудись настирливо тяг.
— Я колись був в одному кумедному заведенії. Ой кіно! Ч-чуєш, шефе, вмреш, як побачиш. Я того разу ходив… Н-ну, кіно! Ось побачиш…
Матвій потяг Сергія далі, аж на той кінець села.
— От п-побачиш… Кіно! І без грошей!..
Кроків за півсотні Сергій зупинився.
— Куди ти мене ведеш?
— Н-не смикайся, шефе! Слухай мене! Дурнішим не будеш! Кажу ж тобі: кіно! От поб-бачиш!
За селом виднілося три-чотири хати, які стояли трохи осторонь від інших. До них і потяг Сергія Коляда.
— Не забувай: сьогодні с-субота!
Здаля долинали співи. Протяжна пісня з кожним кроком дужчала. Коли Матвій рипнув дверима, співи нараз поголоснішали. В обличчя вдарило потом, ладаном і паленим воском. Сергій опинивсь у великій кімнаті, вщерть повній людей. Були тут і молоді, й досить літні. На прибульців ніхто ке звернув уваги. Всі співали. Ряжанка від несподіванки отетерів. От тобі й маєш! Цей паливода привів його з церкву. Він хотів був повернутись і вискочити надвір, але Матвій ще й досі міцно тримав його під руку. Не битися ж із ним!.. А що ж це за церква така? Свічки, правда, горять, а де ж ікони?
— А-а!..
Цей вигук вихопився з грудей у Сергія мимохіть, але на нього знову ніхто не звернув уваги, тому що пролунали слова молитви: «…А-а-а-амі-і-і-ін-нь!»
Сергій мало не вилаявся. Це стерво Матвій привело його знову до сектантів!
Він потягся назад, та сталось несподіване. Богомольці раптом перестали молитись і заходилися гасити свічки. Приміщення затемнилось, мов погріб. Люди ворушилися, притамовано гомоніли. Ряжанка з Матвієм, які досі стояли позаду, опинились у самісінькому центрі. Сергій спробував силою пробитися до виходу, та в пітьмі втратив орієнтацію й замість дверей грюкнувся головою в стіну. Потім сіпнувсь назад, але об щось спіткнувся і впав на когось. Його боляче штовхнули ногою в пах. Він до нестями злякався І втратив голос. А гомін у кімнаті дедалі дужчав, звідусіль долинали незрозумілі стогони, сопіння. Чиясь невидима рука мацнула Сергія за плече, провела по неголеній щоці, й раптом уже дві цупкі руки стисли його за шию. Сергій знову втратив рівновагу й повалився на того, хто так нагло з ним жартував. Але й по цьому лабети не розчепились, а на губах відчув пристрасний цілунок. То була жінка. її слизькі вуста дихали жаром і шукали відповіді.
- Предыдущая
- 16/64
- Следующая
