Танго - Білик Іван Іванович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/64
• Следующая

— Ти не забув, що казав мені отоді в кав'ярні?

— Н-ні, не забув, а що?

— І од слова од свого не одступаєш? Горбатюк приготувався до найгіршого.

— Не одступаю…

Ряжанка сів у крісло й схилив голову. Левонтієві нерви почали здавати. Якого він греця тягне? Оце знов по гроші!

— Ти казав…

Левонтієві нервово засмикався лівий вус.

— … що вам потрібний інженер-геолог.

Х-ух… От нечиста сила… Але Горбатюк І взнаки не давав, що його схвилювали ці слова, Та хто раз ошпарився окропом, той І на холодну воду дмухає. На всяк випадок марку треба дотримати.

— А я думав… Ти ж тоді не схотів! Тобі той… приспічило в Совіцький Союз. Думав, тебе там той… А вони, бач, той… смертний вирок тобі…

— Я питаю: те місце ще не зайнято? — зірвався криком Сергій.

«Прийшла коза до воза… Тепер я той… диктую!» Левонтій ураз відчув себе на коні. Проте мова його була неквапливо розважлива. Нехай відчує, хто тут воза тягне, а хто волів поганяє.

— Не знаю… Треба спитать шефа…

Горбатюк усвідомлював, що палицю дещо перегнуто й атмосфера нагнітається, але він не вчорашній. Тим більше, «старий» повернувся: добре чув, як гупнули двері; а «старий» панькатись не любить.

— Ні — так ні…

Сергій підвівся. Саме час.

— Хіба я казав «ні»? Я кажу, треба той… спитать шефа. А ти сядь, не той… Іч, який проханий!

Через кілька хвилин Горбатюк повернувся від «старого», його спітнілий кругловид пашів радістю. Вуса розтяглися до вух.

— Ще не перевелось той… козацтво на Вкраїні! Старий каже, що вже когось хотів той… а тепер той… Ну, чого ж ти не той… не танцюєш? Таке діло треба обмочить, їй-бо треба! Начальник геологорозвідувальної той… експедиції!..

Він заметушився, поліз у шафку по коньяк, поналивав келихи. Сергій вихилив, не дочекавшись, поки господар наллє собі. Але Горбатюк проковтнув таку нетактовність. Йому зараз було не до цього. В голові роїлись важливіші думки.

— Знаєш що, братку! Зараз ми беремо машину старого і їдемо. І знаєш куди? Я тобі видам авансу. Купу грошей. І ми з тобою їдемо в той… у магазини! Приведемо в порядок твій гардіроп, о!

Сергій і не думав заперечувати. Йому було все одно, що з ним роблять. Він байдуже викупався в прохолодній ванні у найближчому готелі, так само байдуже сидів, коли перукар зішкрібав його двотижневу щетину й розчісував кучму, що давно, крім п'яти пальців, нічого не бачила. Але диво дивнеє! Коли в модному магазині його з голови до п’ят одягли в усе нове, байдужість і апатія дали тріщину. Сергієві навіть смішно зробилося: три дні тому мало не кинувсь під потяг, а тепер…

Самовпевнений голос Левонтія чувся десь зовсім поруч, біля самісінького вуха, але слухати його не хотілось. До свідомості доходили тільки окремі слова й уривки.

— Кажу, житимеш поки що в мене. А там той… видно буде…

Чи не однаково, де жити? Йому непогано було й у тому задрипаному готелику, поки хазяїн не витурив за несплату.

— Тепер ти вже не якийсь там голопупенко, а чоловік з тим… з положенієм!..

Машина їхала дуже повільно. Раз у раз утворювалися затори, й водієві доводилось пильнувати, щоб не пом’яли багажник чи радіатор. Але це не дратувало Сергія. Куди поспішати? Й куди взагалі квапляться люди? Море автомобілів. Содом якийсь… І цей дивак Левко ввесь час торохтить, мов заведений. Що він каже?

— Повезу тебе в ресторан. Старий кликав на той… ну, вечерю. Попоїмо, значить.

Вечеря — то й вечеря.

Тепер Сергія нічим у світі не здивуєш. До всього звик. Жив у Радянському Союзі, вчився в радянській школі. А тоді прийшли німці й повезли його на захід. А ще пізніше — табори для переміщених осіб. Там зібралось багато всіляких покидьків, до яких у нього душа не лежала. Сергієві було бридко дивитись, як оте сміття липне до чиєї завгодно підошви. З Німеччини його повезли аж ось сюди, де жодної близької людини.

Сергій скосував на самовдоволений вид Горбатюка. Хіба що оцей… З ним їхав із самісінького Гамбурга. Голодували разом. Роботи шукали разом. Цей же самий Левко здибав потім якогось благодійника, що на свої кошти утримував студентів-українців. Так вони вдвох опинились в університеті. Сергій поринув у новий світ книжок і лекцій, і навіть якісь мрії з'явились. Але потім зів'яли…

Він не здивувався, коли машина зупинилась біля знайомої брами, й Левонтій поза конторою повів його до свого житла.

— Оце я тут і той… Старий економить. Скупердяга! В одній половині я, а в другій — контора. За сторожа, чи що…

Проте «економність старого» вразила Сергія. Кілька дверей виходило прямо в просторий хол. Меблі — останній крик моди Кращих досі не доводилося бачити. Згадав свою кімнату в готелі. Сміховиння. «Життя — то падіння і злети».

— А це ось твоя хатинка буде. Ну як?

Горбатюк метушився, переставляв крісла, розчиняв вікна. Чого він так старається?

— Давай, братку, за той… новосілля. За нове життя!

«Братку…» Хвиля неприязні відкотилась од серця. Сергій уперше глянув товаришеві у вічі. Кришталевий дзвін келихів здавався чарівною музикою. Сергій випив і налив ще.

— О! Оце по-моєму! Давай на той, як його… на 6рудершафт!

Але в двері постукали, увійшов той самий швейцар, який не раз одганяв Сергія від контори. Ти ба, як наш Левко тут… Льокай та ще й у лівреї.

— Сеньйор директор просив нагадати, щоб сеньйор не забув про сьогоднішню вечерю, — проказав той, чемно вклонивсь і вийшов.

— Тю! — спохопився Горбатюк. — Уже ж пора той!.. Давай, братку, той…

Глянув на годинник.

— Доїдемо.

Вечеря мала відбутись неподалік у ресторані. Коли обоє прийшли, пана директора ще не було. Столики вишикувались просто надворі. Сергій полегшено зітхнув. Принаймні не доведеться пхатись у приміщення. Там зараз дихнути нема чим. Над головами безшумно погойдувалось широченне листя кількох старих пальм. Сергій згадав, що на вивісці ресторану так і написано: «Дебахо ла собра де лос пальмос» — «У затінку пальм».

В усі боки сновигали кельнери в накрохмалених маніжках, з начищеними до блиску тацями й перекинутими через руку сніжно-білими серветками — обов'язковим атрибутом кельнерської гідності. Горбатюка тут, очевидно, багато хто знав, бо він раз у раз набундючено розкланювався.

— Земляки, — сказав він Сергієві. — Це тут наші завсігди той… збираються.

Сергій неуважно сковзнув поглядом. Земляки повсІдались біля кількох столиків під волохатим рудим стовбуром крайньої пальми. Їх Ряжанка розпізнав по характерних для українців глибоко посаджених очах і м'якій лінії брів. Вони гучно перемовлялися, сміялись або про щось сперечалися.

Підійшов кельнер і сказав Горбатюкові, що на них чекають у приміщенні. Довелось іти всередину. Там було парко, та, коли зайшли за відгороджений ширмою закапелок, обличчя приємно торкнувся свіжий вітерець вентилятора. У затишній кабіні стояли стіл і кілька крісел. В одному мостився якийсь молодик. «Де я його бачив?.. Ну, мабуть же, під пальмами…» У другому сидів сизий, схожий на німця, чоловік із чималим черевцем, але ще міцний. Ряжанка здогадався, що це і є директор гер Мільх.

Горбатюк познайомив їх. Директор, не підводячись, простяг Сергієві руку. Ти ба, добре тисне! Займається спортом, не інакше…

— А це синок наших пана директора, панич Петрусь. Відповідаючи на потиск руки, Сергій пильно дивився хлопцеві в обличчя. Десь він бачив ці очі… Той не витримав довгого погляду й посміхнувся.

— Коли ви думаєте приступати? — перервав напружене мовчання гер Мільх. Він досить пристойно говорив українською мовою, хоч і з відчутним акцентом. Сергій відзначив про себе, що в гера Мільха і в поставі, й у голосі є щось таке, що приваблює. Й раптом відчув якусь незрозумілу прихильність до Мільха.

— Мені нема чого зволікати. Завтра…

— Гараст. Бо мені вже свонили віт хазяїна… Ви ж знаєте, що наш трест в Аргентіні, в Буенос-Айресі?

— Оце тільки чую. Я думав — у Штатах.

— Завтра сідайте вивчати геологічну карту. Правда, вона поганенька, стара. А тоді дасте свої плани. Що нам треба, ви знаєте?

• Предыдущая
• 8/64
• Следующая