Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 35
- Предыдущая
- 35/47
- Следующая
Знайомі двері знайомої каюти! Тої самої каюти, ілюмінатор якої виходив на причал, просто на Яковенка, що стовбичив коло трапа. Каюта Єлени, єдиної жінки на судні, єдиної чистої і справді беззахисної істоти, про яку всі забули, забув і він сам. А як міг? Чому? Адже не належав до того юрмища, в якому кожен думав тільки про себе, дбав лише за себе!
Але хоч тепер він мусить врятувати жінку! Допомогти їй. Зробити для неї все, все...
Він стукнув у двері каюти, але, мабуть, стуку того ніхто б не міг почути, бо судно трусонуло, Яковенка кинуло до протилежної стінки, гуркнуло ним об залізну переборку, аж усе в ньому задзвеніло. «Омірос» хилився й хилився, враження було таке, наче навалюється на тебе судно всією своєю масою; Яковенко, щоб не піддатися, вирішив піти проти сліпої сили, його пхало назад, а він уперто йшов уперед, хотів подолати вузьку відстань, що відокремлювала його від дверей Єлениної каюти, але, хоч як кидав, хоч як просував ногу вперед, вона якось зависала в просторі, ступнути уперед він не міг, його знов і знов пхало назад, гнітило й придушувало. Але він однаково не піддавався, і повторював свої спроби знов і знов, і таки подолав коридор, і, опинившись коло дверей каюти, стукнув у них, тепер набагато дужче, а потім ще й торгнув плечем, але без жодного наслідку. Каюту замкнено. І Єлена, видно, там. Інакше вона б теж була на палубі разом з усіма тими, що борюкалися за шлюпки.
Хто замкнув каюту?! І навіщо? Стіліанос, щоб помститися? Щоб Єлена загинула разом з «Оміросом»? Передчуття не обдурило Яковенка. Він вгадав, що за дверима цієї каюти відбувається трагедія. Може, відбулася вже? Може, Єлена мертва? Може, в непам'яті? Однаково він має довідатися про все. Він визволить дівчину. Це вже не хлоп'ячі марення, а справжній подвиг. Чисто людський вчинок. Лишитися людиною. Завжди і скрізь, передовсім людиною.
І тут жорстока сила відірвала його від дверей, пожбурила через коридор, а потім кинула назад і вдарила ним у двері так, що все аж зойкнуло, двері відлетіли, і Яковенко впав у каюту, впав між койкою і столиком, боляче вдарився потилицею, але не мав часу прислухатися до болю, вмить почав підводитися, хоч на нього знов навалився той дивний тягар, що гнітив його перед цим у коридорі.
У незадраєне скло ілюмінатора пхалася скаламучена сірість моря. Двері каюти нечутно теліпалися в Яковенка перед очима. Порожня койка. Порожня каюта. Нікого. Тільки він зі своїм болем і своєю гіркотою. Єлена, Єлена... Вона теж утекла. Десь разом з усіма. З тою розклекотаною, здезорієнтованою юрбою...
Яковенко зводився на ноги довго й тяжко. Чи то від нестачі повітря, чи від міцних жіночих пахощів, якими пройнято було все в каюті, чи від колотнечі, яку витримав, поки змагався тут з силами тяжіння, на нього знов наповзала морська хвороба, його тяжко занудило, і, щоб не осоромитися в каюті, хлопець чимдуж відштовхнувся руками від койки і викинувся в осоружний коридор. Але згадав про ілюмінатор, повернувся до каюти, довго невміло загвинчував, аж тоді знову опинився в коридорі. Там сили покинули його, він сів, простягнувши ноги, намагаючись обіпертися ними об протилежну стінку, щоб хоч якось утримати рівновагу, сів просто на мокрий хідник, бо вода вже давно пробралася й сюди і хлюпалася дужче й дужче, затікала в каюти, забризкувала потроху все, що їй траплялося на путі.
Йому трохи полегшало, чіткіше запрацювала думка, але прокинулося й сумління і не давало спокою зі своїми одвічними докорами. Вона тоді назвала його дияволом за твердість і неприступність. А він був просто дурень, наївний і легковажний. Усе перемішалося в нього в голові: бажання подобатися, приваба чужинки, аргонавти, обов'язок. Одвічна принадливість аргонавтів. Зайди вміли морочити голову. І той грек Ясон, що привів свій стовесельний корабель «Арго» до берегів Колхіди, теж зачарував Медею. Відцуралася рідної землі, віддала грекам золоте руно, втекла з ними. А коли погнався за ними її батько, вона розрубала на шматки свого рідного брата і розкидала по морю, і батько, плачучи, кинувся збирати те, що лишилося від улюбленого сина, а тим часом Ясон утікав, і Медея утікала разом зі своїм Ясоном. Усе для Ясона. А той згодом відплатив: кинув її і пошлюбив корінфнянку Креусу. Жертви завжди марні. Бійтеся аргонавтів. Зроблена послуга не варта ламаного гроша. Є таке жорстоке прислів'я. Чиє воно, не пам'ятав. Ніколи не повинен був забувати про Тетянку, а от забув. І покараний.
Сидів у вузькому залізному коридорі, неспроможний ворухнутися, сидів серед холодної водотечі, знав, що треба зводитися на ноги й вибиратися на палубу, але ще не наготував достатньо сил для цього. Та чи й наготує? Ах, якби ти знав, як гарно рибці на дні! Знову вірші. Нащо вони тут? І нащо він тут? І чому? Щоб повторювати помилку сестри Тетянки? Може, й на світ появився він, як спокута за Тетянку? А може — помста? Відомстити, довести, хто ж такі Яковенки? Їхній предок був запорожець. Першим рвався в усяке діло. Чи на турка, чи на ляха, чи на розвідку, чи на січу, чи стрілятись з ворогом на пістолях, чи брати голими руками,— завжди він вискакував наперед і гукав: «Я! Я! Я!» Так і пішло: Яковенко. І відтоді для всіх Яковенків нема життя поза обов'язком. Я! Я! Я!
Вже давно долинали до Яковенка якісь відголоси, якийсь заклопотаний лемент, але, зайнятий своїм, він не зважав на ті звуки, не прислухався до них. Голову йому метляло туди й сюди, потилицею він відчував тверді закруглення заклепок у перегородці, все навколо дудніло й гуло,— може, то ніякий не лемент? Але згадалося, як зойкнуло все тут унизу, коли ззовні грякнула особливо жорстока хвиля,— не могло ж видобутися стільки розпачу з одної людини! Та й зараз повнилося все навколо болючим воланням, так ніби повторювався для Яковенка давно бачений фільм, італійський напівзабутий фільм про римських жінок, які збіглися, щоб одержати в якійсь там адвокатській конторі місце друкарки, на одне-єдине місце збіглися всі безробітні друкарки Рима; сотні жінок набилися в тісне приміщення, скупчилися на кам'яних сходах з вишуканою балюстрадою, і сходи не витримали, завалилися, і жінки стали падати, давитися, гинути — і кричали. Як вони кричали в тому фільмі! Мов зранені, вмираючі птахи, голосили вони, ячали нестерпно довго і нестерпно тужно.
А потім ще раз він чув такий самий зойк тисяч жіночих голосів у фільмі Чухрая «Чисте небо». Тільки там жінок майже й не пам'ятав, їх там, здається, й не показували, вони тільки промайнули, а по екрану мчав чорний безжальний поїзд з чоловіками й синами тих жінок, поїзд, який мав зупинитися на станції, де зібралися, щоб побачити своїх, жінки, але він не зупинився, він летів повз станцію просто на фронт, віз синів, чоловіків, братів на фронт, на смерть, і жінки кричали навздогін вагонам, навздогін поїздові, а той поїзд, здавалося, котився сталевими колесами просто по зболілих жіночих голосах.
То був жахливий поїзд з дитячих кінокошмарів Яковенка. Не знав страшніших фільмів, аніж з поїздами та кіньми. А от про море... Але ж, здається, він бачив і про море... З такою самою клекотнявою людських зойків... Темрява, круглі спалахи світла серед чорного холодного туману... Чи то вогонь порятунку, чи полум'я знищення... І кожен спалах світла був зойком, був стогоном, був воланням про поміч, і світла намножувалися, перехрещувались, а зойки спліталися в суцільний нелюдський лемент, і велетенський темний корабель повільно тонув у холодному нічному тумані серед невидимих гігантських крижаних гір-айсбергів, один з яких ударив корабель і проломив йому борт... «Загибель Титаніка» — ось як називався той давно забутий фільм... І корабель у ньому справді гинув, гинув так довго й болісно, як може це відбуватися тільки в кіно, І ще довше кричали невидимі люди, які перед тим танцювали в розкішному салоні, пили вишукані напої, викрасовувалися в коштовних хутрах і самоцвітах... То, власне, був фільм не про таке море, як хотілося б Яковенкові, не про шторм, не про змагання людини із стихією,— просто нещасний випадок, безглузде зіткнення океанського лайнера з невидимим айсбергом і повільне конання корабля і людей... Безпорадність людини перед сліпим випадком, перед нещастям... Нічого не вдієш, помочі ждати нізвідки, гинеш не тільки ти — гине все навколо тебе, тобі тільки й лишається стогнати, кричати, плакати...
- Предыдущая
- 35/47
- Следующая
