Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 37
- Предыдущая
- 37/47
- Следующая
Він сидів на палубі, нахиленій під неможливим кутом. Яким чудом тримався і чому досі не перевернувся «Омірос» — це вже належало до явищ протиприродних. Але навіть не це найбільше злякало Яковенка. Злякала його височезна стіна води, що зі злодійською мовчазністю накочувалася згори по палубі. Дев'ятий вал. Ні неба, ні моря, ні бурі, ні корабля — тільки всезмиваюча стіна води. Людині надано владу над рибами. А стати рибою? Ах, як гарно рибці на дні! Він не хотів бути рибкою. Як був у одному чоботі, підхопився й стрибнув до штабеля дроту, полетів униз по нахиленій площині, але вода виявилася ще меткішою, накрила Яковенка, як тільки він зірвався на рівні, погорнула за собою, з розгону притиснула до дротяної вежі, стала припресовувати його, розплющувати. Утікаючи від хвилі, він забув захопити в груди хоч трохи повітря, і тепер задихався, темніло йому в голові, каламутилося перед очима, відчував, що вмирає, вмирає, вмирає! А вода не кінчалася, не послаблювала натиску, з камінною тяжкістю давила на Яковенка, хотіла втиснути його між ребра дроту, знищити безслідно. Ох, проринути б, проринути! Чи буде кінець дев'ятому валові, і чи бачив хто-небудь його кінець? Надто гірка, мій синьйоре, вода морськая!.. Може, для добровільних утоплеників— солодка? Хто ж то знає! Він не втоне, він не хоче втопитися, не може загинути, не має права! Ну, які тут права? І що таке право? Хлоп'яцтво! Хвиля вихнула холодним хвостом, обдала Яковенка піною, зашкварчала коло ніг і пропала. А він, ще й не дихнувши, ще перебуваючи на грані життя і смерті, з подивом відзначив, що стоїть не розплющений на дротяних ребрах, а впирається руками і вперто випинає спину, так наче й досі намагається утримати на плечах страшну вагу дев'ятого валу, а поряд з ним, повернувши побіліле обличчя до сіро-чорного неба, розкинувши, мов розіп'ятий на хресті, руки, закляк у мертвій нерухомості Юрчик, бідний Юрчик, мамина дитина, з добрим і ніжним серцем.
Аж тоді Яковенко затягнувся повітрям, як запеклий курець тютюновим димом, відіпхнувся руками від дротяної стіни, підстрибнув на мокрій палубі, трусонув товариша.
— Юрчику!
Той кліпнув очима, глянув на Яковенка, знов побачив сторчувату палубу, лякливо заплющився. А що Яковенко не переставав його щосили торсати за плечі, нарешті прийшов-таки до тями, ніяково всміхнувся, вгледів Яковенкову босу ногу і запитально тицьнув на неї пальцем.
Тоді і Яковенко опустив очі й побачив, що в нього одна нога в чоботі, а друга боса, і згадав, як йому заважала вода, що чавкала в чоботях, і як він вирішив позбутися її. ...Коли ж це було? А вже років з двісті... Він озирнувся, шукаючи поглядом те місце, де він сідав, не впізнав палуби, бо нічого схожого на звичайну палубу тут не було,— порушуючи всі відомі закони фізики, падала на нього тверда площина, але впасти чомусь не могла, І це було особливо страшно. А втім, подумав Яковенко, не так уже й багато ми знаємо законів фізики і математики, щоб дивуватися тому, що тут відбувається. Але чобіт, де він? Чобота на тому місці, де його поставив, не було. А другий на нозі. Нісенітниця. Юрчик ще й досі всміхався, він не кепкував з Яковенка,— просто радів, що обидва вони вціліли і що він якоюсь мірою допоміг товаришеві вчасно помітити загрозу, озирнутися. Бо коли Яковенко побачив, як Юрчик квапливо видобувається зі свого дротяного сховку, то він теж стурбувався і... Але де ж його другий чобіт? В одному чоботі хто завгодно має смішний вигляд, а солдат — і поготів. Солдат в одному чоботі — це ще кумедніше, ніж кіт у чоботях. Яковенко, не рискуючи більше розсідатися на палубі, як базарна перекупка, нахилився і, стрибаючи на одній нозі, став стягати з другої чобіт. Чобіт не піддавався, і тоді Юрчик, стрепенувшись і оживши остаточно, знявся зі свого розп'яття, підскочив до Яковенка, вміло смикнув чобіт знизу за каблук, ловко вигнувся і пожбурив його вниз, через усю палубу. Сіра вода гамкнула чобіт, як скіпку.
— Нащо кинув? — шарпнув його за руку Яковенко.
— Хай!
— Як же я? — він показав на свої босі ноги.
— Я — теж! — Юрчик хотів сісти, щоб роззутися.
Але Яковенко не дав.
— Збожеволів?
— Плавати легше буде.
— Я тебе поплаваю! Кайнаров тобі...
Їх накрило водою. Перший з-під хвилі виприснув Юрчик, покліпав своїми голубими медалями.
— Кий там Кайнаров! Тут аби...
— Без паніки! Вище носа!
На них знов набігла висока стіна води, але вона вже була не така важка, як перші, і прокотилася набагато швидше, та й вони цього разу встигли запастися повітрям і виринули з хвилі бадьорішими і мовби відсвіженими.
— Я на місток! — крикнув у вухо Юрчикові Яковенко.
— Те-ге! — відповів той. Очі в нього повнилися несамовитою блакиттю.
— А ти — до Віктора!
— Но-го!
Що за чортівня! Може, Яковенкові слова долітали тепер до Юрчика теж спотворено і той чув таку саму нерозбірливість?
— Накупалися! — ляпнув Яковенко Юрчика по плечу.
— О-го! — відповів той.
— Ти — молодець!
— А — еж!
— Що тобі? — стурбовано впіймав Юрчикове вухо Яковенко і вправно пригнувся від нового валу води, що накочувався на них по крутій похилості палуби.
— Пер-пер! — виринаючи з-під води, вигукнув Юрчик.
— Сюди! — показав йому на своє вухо Яковенко.
— Пор-рядок! — вволив його волю Юрчик.
— Ну — до Віктора! Щасливо!
— А-во!
«До капітанського містка довелося добиратися з великими труднощами» .
Він ніколи не читав «Фізики моря» Шулейкіна, не знав трохоїдальної теорії виникнення морських хвиль, не знав формули Бергена про висоту хвиль і того, що в закритих морях хвилі набагато крутіші, ніж в океані, бо гасяться дном. Здавалось би: що може заподіяти невисока азовська хвиля, яка в найбільші шторми не підіймається вище трьох метрів? Але не було в цих хвилях океанської розлогості, короткі й судорожно квапливі, вони не піднімали поступово судно, а безупинно били в його борт, і верхівки хвиль стрибали на палубу, мов несамовиті, і зривали, злизували, збривали все, що могли.
Це був шторм, про який розкричиться радіо і писатимуть усі газети. Він нагнав у ріки велетенські маси скаламученої води, і вода кинулася на поля, затопила населені пункти, виривала з коренем дерева, перевертала машини. Під водою опинилися всі розташовані на морських косах висілки, рибзаводи, шосейні шляхи, залізниці. Дрібні й середні судна, які не встигли вийти в море, були розбиті або викинуті далеко на материк, і уламки цих суден потім довго темнітимуть посеред полів, викликаючи подив і страх у людей невтаємничених.
Нічого того Яковенко не знав і не міг знати. Він знав тільки те, що має дістатися до капітанського містка, щоб зачерпнути необхідної інформації від лоцмана Гриші, а вже тоді знов щось робити, діяти, змагатися.
Пустельний, полишений на розтерзання стихіям «Омірос». Десь коло штурвала прикипів лоцман Гриша. Десь у трюмі пильнують Віктор і Юрчик зо два десятки зістеризованих верещак. Десь, мабуть, і досі куняє на містку обурливо байдужий до всього на світі капітан. І вештається по судну безсилий будь-що вдіяти спокійний штурман. Знов щось замишляє в нетрях судна підступний Стіліанос, який довбешкою своєю відповідає перед Яковенком за роботу машин.
...Він пробирався по падаючій палубі, і безжальні коні Посейдонові налітали на нього щомиті, як колись у фільмах дитинства, намагалися розтоптати його, знищити, розпорошити безслідно.
Я сміюсь на повні груди! Нахильці-перехильці, ступаючи босими ногами по шорсткому, щомиті перевіряючи, як міцно сидить автомат, проводячи пальцем уздовж паска по підборіддю, щоб не згубити картуза... Пока я дышать умею, я буду идти вперед... Вітер забивав йому віддих, вода телесувалася навколо, і його слова летіли просто в хвилю, потопали і виринали... А на тому боці, там живе Марічка... Покинута планета зависла в збуреному світі... Самотній юнак пробирається на самому дні стихії, пробирається, пробирається... Стал упрямей я, стал еще сильней...
- Предыдущая
- 37/47
- Следующая
