Выбери любимый жанр

Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 41


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

41

Так для Яковенка й запам'яталося те бігання від борту до борту, з одного краю палуби на другий, і хоч прожив ще й не багато, часто потім помічав щось схоже в житті, отаку біганину, отаке кидання від одних крайнощів до других. А Дніпро тим часом перестав існувати в своєму звичному вигляді, вже не мілів, не створював піщаних перекатів, не висипав щоліта білих кіс, бо вже й Дніпра не було, а було море, простіше кажучи — водосховище гідростанції, яке вперто всі величали морем і дуже пишалися ним, надто ж тоді, коли воно ще тільки передбачалося, коли тільки проектувалося, коли про нього тільки мріяли. Море збудоване, зроблене, створене. Людина не може без стихій. А он, мятежный, просит бури. Якщо стихій поблизу немає, то людина створить їх сама, не задумуючись про наслідки. Как будто в бурях есть покой. Наймарніша праця теж, мабуть, приносить ту чи ту користь. Може, й Сізіф качав свого каменя не через прокляття, а з твердою вірою в корисність цього заняття. Може, він просто тренувався, наганяв собі м'язи. Такий собі Леонід Жаботинський старожитніх. А зледащені греки не збагнули. І якщо тобі кажуть, що ти — нащадок Сізіфа, то нічого поганого тут немає. Не всім же бути нащадками Антея. Антей тримався за землю, брав з неї силу. А на морі? Вже ліпше бути нащадком Сізіфа, потрапивши в цей мокрий світ, що готує тобі невичерпні запаси відчаю й зневіри. А Гагарін і Попович — звідки вони? Від Ікара? Але ж той упав. Антей загинув, як тільки його підняли на метр над землею, куди вже йому до космосу! Отак, панове греки! Такі воно справи з вашими героями.

Йому таки вдалося виплутати із склубочення звоїв один бунт, і, зраділий, він спробував потягти його у вільний простір трюму. Але дріт був дуже тяжкий, та ще й тягти його доводилося не по рівному, а вгору, по нахиленості, до того ж щомиті «Омірос» судомило від пекельних ударів шторму, і Яковенка відкидало назад і назад на те місце, з якого він починав свій невдалий похід.

Тоді зайшов з другого боку і спробував пхати скрутень поперед себе. Так було трохи легше, йому навіть вдалося пропхати свою здобич на кілька метрів, але від нового струсу судна моток полетів назад і всією своєю вагою притиснув Яковенка до сталевого змійовиська, рвучи на хлопцеві одяг, ранячи його тіло гострим дротинням.

Ще й це не злякало прикордонника, він випручався, забіг з іншого кінця, знов процурпелив свою здобич до протилежного борту, і знов його безжально пожбурило на гострий метал, та він підвівся і, хитаючись, поновив свої спроби. І лише тоді, коли не мав більше сил не те що тягати важкі мотки, а бодай поворухнутися, остаточно вичерпаний, сів просто в залізну хитавицю безглуздого дроту і заплакав. Ну чому? Чому він так пізно довідався про цей заклятий трюм і дріт у ньому? Так просто: перетягти сотню бунтів до лівого борту, закріпити їх там — і «Омірос» вирівняється, і вони допливуть до спокійної протоки, увійдуть у круглу Керченську бухту, де завжди тихо й затишно, і він візьме під козирок, і зійде зі своїми хлопцями на берег, і повернеться до свого порту, до своєї застави, а в неділю майор дасть йому звільнення, і він зустрінеться з Вірою, зустрінеться не так, як досі, не сухо й офіціально, а по-новому, особливо, ще й сам не знає як, але... Пізно, пізно! Він завжди запізнювався зі своїми почуттями. Був нерішучий, якийсь дивний для самого себе. І тоді, в школі, коли Зіна так горнулася до нього. І зеленоока Варка. Схаменувся вже, коли треба було їхати додому, і вона це зрозуміла і відіпхнула його. Пізно, треба раніше. І Віра теж: пізно! І всюди в нього так.

Ні, він повернеться на заставу і напише додому. Напише мамі. Вона все зрозуміє. Він попросить її побувати в лісовому хуторі і дізнатися про Варку-бригадирку. Прізвище — і більше нічого, тільки Варчине прізвище. А тоді він напише їй листа. Про що він їй напише? Про цей шторм. І про те, що думав про неї. Думав, коли шторму не було, і ще більше думав, коли настав шторм. І отут, плачучи від безсилля та безнадії, він теж думав тільки про неї, йому хотілося її захисту, не стачало її спокою, її впевненості, її зверхності. Вона здавалася йому в тисячу разів мудрішою за нього, джерелом вічної мудрості уявлялася йому, далеким і недосяжним. Чому досі не здогадався, як її розшукати, і не написав? Ну, чому?

По всьому судну ще раз пробіг могутній корч, аж усе застогнало, нова сила струснула Яковенком, він підскочив і, плачучи й розмазуючи по обличчю солоність чи то від сліз, чи то від морської води, видобувся з трюму і побіг палубою ще з більшою затятістю, ніж перед цим діставався на капітанський місток. Ховався від води за надійними бунтами дроту, відсахувався від них, коли вони нависали над ним з особливою загрозою під час нових похилень судна, ненавидів цей дріт так само, як свою здатність запізнюватися скрізь і завжди, запізнюватися навіть там, де для цього не вимагався б он який сприт.

Юрчик витанцьовував на палубі. Його медалі за наївність, вимиті й відполіровані морською водою, блищали молодо і завзято.

— Пі-іт! — загукав він назустріч Яковенкові, що мало, певно, означати: «Привіт».

— Ти чого тут? — спитав Яковенко, обіймаючи Юрчика з розгону.

— Віктор прогнав звідти,

— Чому?

— Каже, сам справлюся.

— Правильно. Я не подумав.

— Віктор молодець.

— А ти як?

— Як у рідної мами.

— Є робота.

— Яка?

— Треба випустити цих верещак...

— Та ти що? Пострибають у море!

— Не пострибають! Не дамо. Треба всіх у трюм. Там дріт збився на один борт. Тому й крен. Тримай люк!

Юрчик прихилився. Їхні обличчя були зовсім поряд. Завжди рожеве, в ніжному пушкові Юрчикове личко тепер посуворішало, потемніло, як стара ікона, але не це вразило Яковенка, не через це аж відхитнувся він од товариша. У того були непроглядно чорні очі.

— «Я збожеволів!» — швидко подумав Яковенко і на всяк випадок гукнув товаришеві:

— В тебе очі!

— Що?

— Очі чорні.

— Не розумію.

— В тебе. Очі.

— Ну?

— Чорні.

— А-а!..— Юрчик посміхнувся, вважаючи, що Яковенко жартує.

— Кажу тобі: чорні!

— Не розігруй!

— Я тобі кажу: чорні!

— Ти ж не Лясков.

— Я серйозно.

— Та вже лізь,— Юрчик майже силоміць штовхнув Яковенка вниз на трап, дивуючись товаришевій міці духу. В таку хвилину жартувати!

Яковенко шурхнув на трап і відразу опинився перед обірваним, спітнілим, розтелесованим Стіліаносом. Старпом наступав знизу по трапу на Віктора, щось кричав, з-за його плеча, мов щупальці медузи, визміювалися до спантеличеного Віктора худі руки Єлени, Віктор одпихався від них автоматом, наставляючи його проти греків прикладом, голий торс лиснів від поту і від води, кожен м'яз вигравав на тілі з нетерплячою злістю.

— Куди? — гукнув Яковенко Стіліаносові.— Чому ви тут створюєте безпорядок? Ви повинні...

Єлена щось верещала, вивихуючись з-за широкої Стіліаносової спини.

Яковенко вже й забув про вродливу грекиню, її незрозумілий покрик теж нічого не міг змінити. Не до відчувань було йому. Йшлося про речі остаточні — про життя і смерть, про боротьбу й порятунок.

— Тихо! — гукнув Яковенко.— Я вимагаю тиші! Перекладайте, Стіліанос!

А перекладати, власне, було й нічого, бо Яковенко після свого вигуку стояв мовчки, ніби спантеличений незрозумілим Єлениним словом, а насправді повільно обводив поглядом тих, що купчилися внизу, шукав серед них знайому постать, про яку згадав лише тепер. Стюард. Чи був стюард тут, на трапі, коли Яковенко повертався з машинного відділення? Чому його не видно? Ні тоді, здається, не бачив його, ні тепер. Тільки й запам'ятався він на палубі в затятому змаганні зі Стіліаносом, де ставкою був рятувальний жилет помаранчевого кольору, а отже,— життя. Чорна дебела постать з жовтогарячим черевом. Як у жаби-кринички. Чому ж немає знайомої постаті тут? Яковенко розгублено блудив поглядом по мальовниче обдертих панікерах, але все було наче в чорно-білому сні, тобто й не в чорно-білому, а в чорно-сірому, всі були забарвлені тільки в ці два кольори, жодного відхилення, бодай натяку на різнобарвність, може, й стюард десь серед цих зігнутих, зсудомлених, перестрашених постатей, та його не знайдеш, бо єдиний розпізнавальний знак — рятувальний жилет жовтогарячого кольору — знебарвився, все знебарвлене, все сіре й чорне, так ніби перед очима в Яковенка й досі стояла сіра запона сліз, які вилилися з його очей у проклятому трюмі. Тоді він відчув, що впаде в бездонний відчай, коли постоїть без руху та мови ще хоч мить, і врешті сказав ті слова, які приготувався перекласти Стіліанос без видимої охоти, але спонукуваний страхом і безвихіддю.

41
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело