Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 32
- Предыдущая
- 32/112
- Следующая
Спочатку такий вибір здавався вдалим. Вони посувалися уперед з непоганою швидкістю, та тільки, судячи по сонцю, що мигтіло понад галявинами, щось весь час у якийсь незрозумілий спосіб відносило їх до сходу. Але потім дерева знов стали замикати ряди саме у тих місцях, де здаля здавалися рідшими; землю поорали дивні вибоїни — чи то колії велетенських коліс, чи то широкі рівчаки або покинуті дороги, порослі ожиною. Вони обов'язково йшли впоперек, а перейти їх можна було тільки якщо спустишся до дна та вилізеш на протилежний схил; а це була праця втомлива і складна для поні. Дно кожної вибоїни вкривав чагарник і переплетений підлісок, який чомусь був суцільно непролазним, коли треба було звернути вліво, але легко піддавався, якщо звернути праворуч; пошуки зручного підйому забирали чимало часу. І неодмінно на тому боці ліс ставав густим і темним, а прохід вліво і вгору пропадав — подорожні мусили йти праворуч і вниз.
По кількох годинах таких поневірянь украй заморочені гобіти добре розуміли тільки те, що давно вже не йдуть на північ. Хтось немов підштовхував їх, і вони слухняно наближалися не до краю лісу, а на південний схід, у саме серце його.
День повернуло вже до вечірнього пруга, коли вони потрапили до особливо глибокої вибоїни з настільки крутими, навіть прямовисними стінками, що годі було й думати, щоб вибратися уперед чи назад, не покинувши поні та в'юки. Нічого іншого не залишалося, як іти по дну тої ущелини — вниз. Ґрунт ставав пружним, а де-не-де й багнистим, зі стінок точилася вода, і незабаром уже малий потік, нерозбірливо лопочучи, біг крізь зарості. Потім дно почало швидко знижуватися, потік розлився і зашумів на поріжках. Гобіти опинилися у похмурому видолинку, який високо зверху вкривали крони дерев.
Спотикаючись, шкандибали гобіти уздовж потоку, аж раптом, мов крізь розчинені ворота, побачили попереду сонячне сяйво. Видолинок виходив до берега річки, порослого очеретом та осокою.
Роздивившись, вони зрозуміли, що йшли ущелиною, яка розколола високе круте урвище. Напроти підіймався другий схил, такий же уривистий. Золотаве передвечірнє світло заливало цей затишний куточок. Між обривів текла [127] темна річка; розмлявлені верби росли понад нею, вербове гілля сіткою спліталося над водою, мертві стовбури верб мокли в ній, і тисячі опалих вербових листків пливли, мов човники, по її гладкій поверхні. Теплий вітерець крутив у повітрі листя, що сипалося з дерев, шурхотів у очеретах, і гілля верб порипувало.
— Еге, тепер я хоча б утямив, куди ми потрапили, — сказав Меррі. — Точнісінько не туди! Ця річка — Осокорка. Піду роздивлюся…
Він зник у очеретах, але невдовзі повернувся і сповістив, що між скелями та річкою земля досить тверда, де-не-де щільний дерен сягав до краю води.
— Це ще не все, — сказав він, — там є якась стежинка. Якщо піти нею вліво, можна дістатися до східного краю лісу.
— Сподіваймося на краще! — сказав Пін. — Бо ж вона, може, йде не туди, а до найближчої трясовини. Як ти гадаєш, хто і для чого тут ходить? То ж не задля нашої користі стежку робили, еге ж? Ой, панове, цей ліс з усім його господарством мені подобається щодалі менше. Здається, правду старі люди казали… А чи далеко нам, на твою думку, крокувати?
— Не знаю, — зізнався Меррі. — Звідки ж мені знати, наскільки нас занесло униз по Осокорці та хто міг так протоптати стежку. Але іншого шляху не маємо. Нічого не вигадаєш!
Що поробиш? Друзі один за одним пішли тією стежкою слідом за Меррі. Все там позаростало буйними травами, що часом вкривали їх з воловою, але стежка була зручна: хтось старанно обходив усі багнисті місця та затоки, а там, де до річки стікали бурчаки з ярів, дбайливо поклав колоди чи оберемки сухого ломаччя.
Спекота посилювалася. Над мандрівниками з дзижчанням крутилися рої мух та всілякої мушви, а сонце пекло їхні спини. Аж ось, нарешті, вони увійшли до густого затінку; величезні сірі віти розпростерлися понад травою. Гобіти ледве пленталися, вкрай знеможені. Соннота немов витікала з-під землі, просочувала повітря, розливалася по тілу. Кожний крок тепер вимагав важких зусиль.
Фродо відчував, що зараз засне на ходу. Пін, що йшов попереду нього, спіткнувся і впав — у нього просто підкосилися ноги. Фродо зупинився й почув, як Меррі бурмоче: [128]
— Погано… я й кроку не зможу зробити, поки не відпочину. Треба поспати. Хоч недовго. Під деревом така прохолода. Мухи не дошкуляють;..
Фродо дуже не сподобалося те бурмотіння.
— Йдемо далі! — крикнув він. — Спати ще рано. По-перше, треба вибратись з лісу!
Але друзі його вже неспроможні були послухатися. Поруч, позіхаючи на всю горлянку та безглуздо блимаючи очима, стояв Сем. Дрімота долала вже й самого Фродо. В голові у нього все пливло. Запанувала мертва тиша. Мушва більше не дзижчала. Тільки з гілок, що звисали зверху, ледь чутно лунав дрімотний спів. Фродо з зусиллям підняв голову і побачив велетенське, кострубате дерево осокір. Гілля його було схоже на лапи з безліччю цупких пальців, вузлуватий, горбистий стовбур зяяв шпаринами і тихо поскрипував. Листя тріпотіло під вітром у ясному небі, миготіло, засліплюючи очі, і Фродо впав, мов підкошений, де стояв.
Меррі та Пін допленталися до осокора і вляглися під його корінням. Шпарини у стовбурі, здавалося, розкрилися ще ширше, готові поглинути їх; дерево скрипіло й хиталося. Листя, темне зверху та сріблясте знизу, тремтіло у сонячному промінні і тихо-тихесенько співало. Якщо заплющити очі, можна було навіть розрізнити слова — про полуденну знемогу, про прохолодну воду, про солодку дрімоту. Пін та Меррі підкорилися чарам і міцно заснули, притулившись до стовбура старого сірого осокора.
Фродо полежав трохи, змагаючись зі сном, але все ж таки спромігся підвестися на рівні нога. Тепер він жадав швидше пірнути у прохолодну воду. «Почекай-но, Семе, — пробурмотів він, — я тільки на хвилинку умочу ноги…»
Напівсонний, він дошкандибав до берега. Над ним нависли могутні корені старого осокора, які звивалися, мов дракони, що повзуть до водопою. Фродо заліз на один такий корінь і сунув розгарячені ноги до брунатної води. І не встиг він торкнутися спиною сірого стовбура, як сон нарешті здолав його.
Сем сів, почухав Потилицю і широко позіхнув. Йому було чогось млосно. Вечір тільки надходить, а він заснув — кепська справа! «Сонце, задуха, все гаразд, — подумав він. Ось тільки не подобається мені це здоровезне дерево Не вірю я йому. Ти дивись, співа колисанки серед ясного дня! Де це бачено!» [129]
Він підвівся, крекчучи та хитаючись, і пішов поглянути, що там роблять поні. Конячки розбрелись по стежці, він наздогнав їх і привів назад, але раптом почув два різних звуки: один гучний — впало щось важке, а другий — тихий, але виразний, немов клацання замка на дверях, які хтось зачинив.
Сем метнувся прожогом до річки і побачив Фродо у воді під берегом; товстий корінь пригас його, а Фродо й не пробував пручатися. Сем ухопив хазяїна за куртку, висмикнув з-під кореня і з великим зусиллям витяг на суходіл. Майже відразу Фродо опритомнів, закашлявся й почав відпльовуватися.
— Уяви собі, Семе, — сказав він нарешті, - це бридке дерево мене ледве не втопило! Коренем підчепило і штовхнуло у воду!
— Приснилося вам, пане, — відповів Сем. — Не варто було спати у такому місці.
— А де молодші? — спитав Фродо. — Хотів би я знати, що їм сниться!
Вони обійшли осокір, і тоді Сем збагнув, що то було за клацання: Пін зник, шпарина, біля якої він лежав, замкнулась. Меррі теж потрапив до пастки: його затисло, мов обценьками, в іншій шпарині, назовні стирчали тільки ноги, а все інше зникло у темній щілині.
Фродо й Сем закалатали по стовбуру там, де раніше лежав Пін; потім стали відчайдушно бити по краях шпарини, що затисла Меррі, але все даремно.
— Та що ж це за підступ такий! — гірко скрикнув Фродо. — За яким лихом ми сунулися у цей клятий Ліс! Чом не повернулися до Струмкової Яруги? — Він щосили штурхнув осокір ногою, не відчуваючи болю. Стовбур і гілки ледь помітно затремтіли, листя затріпотіло й зашепотіло з відвертою насмішкою.
- Предыдущая
- 32/112
- Следующая
