Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 35

• Предыдущая
• 35/112
• Следующая

— Хай ніщо не бентежить вас, — сказала вона. — Не зважайте на нічний гомін! Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських верхів. На добраніч!

І вона, оточена мерехтінням і шелестом, вийшла з кімнати, неначе струмінь продзюркотів по прохолодному камінню у нічній тиші.

Том мовчки присів поряд з гобітами, а вони, осоловілі, ніяк не наважувалися задати хоча б одне з багатьох запитань, котрі дошкуляли їм під час вечері. Нарешті Фродо заговорив:

— О Господарю, скажи: чи ти почув мій поклик, чи ми спіткали тебе випадково?

Том поворушився, неначе розбуджений від приємного сну.

— Що-що? — перепитав він. — Чи почув я тебе? Ні, не чув, бо ж я співав. Не назвав би випадковою таку зустріч, але шукати вас навмисне навіть думки я не мав. Вас очікував, щоправда. Чутка-бо до нас дійшла, що блукаєте ви лісом, стомлені та без доріг. А куди вас занесе, було зрозуміло — всі стежини приведуть вас до Осокорки. Старий сірий осокір — чарівник відомий, і нелегко малюкам опиратись йому. Ну, а Том поспішав у своїй справі, був він дуже зайнятий… — Том опустив голову, немов збираючись заснути, але замість того тихо проспівав:

Він глянув на гобітів несподівано ясними блакитними очима:

Тут уже Фродо не втримався й задав запитання, яке особливо займало його:

— Скажи, Господарю, хто такий Старий Осокір? Я про нього нічого раніш не чув.

— Ні-ні, не треба! — разом стрепенулися Пін та Меррі. — Не зараз! Краще вранці!

— Це вірно, — згодився Том. — Усім тепер час відпочити. Говорити про зле не варто, коли ніч стоїть над світом. Спіть солодко на подушках, спочивайте до світанку! Не жахайтесь, як щось гримне, — крізь ці стіни не пролізе навіть старий осокір!

Він загасив світильник і, взявши по свічці у кожну руку, повів гостей до спальні.

Матраци й подушки були м'які як пух, а ковдри — з білої вовни. Не встигли вони полягати та загорнутися no-щільніше, як уже всі міцно спали.

Пізно уночі Фродо приснився страшний сон. Молодий місяць плив по небу; в його слабкім світлі похмуро чорніла стіна з ворітьми під темною аркою. Фродо у якийсь дивний спосіб злетів над нею і побачив, що скелі кільцем охопили рівнину, а посеред рівнини здіймається чи то величезна скеля, чи кам'яна вежа. На верху її хтось ворухнувся. Місяць, підіймаючись над вежею, освітив білосніжне волосся незнайомої людини, що тріпотіло у повітрі. У пітьмі внизу хтось злобливо волав і вила вовча зграя. Раптом тінь великих крил закрила місяць. Чоловік на вежі здійняв руки, змахнув патерицею, і білий спалах вдарив у небо. Величезний орел спустився з небес і підхопив того чоловіка. Волання не вщухало, вовки скиглили. Щось зашуміло, може вітер, і з ним долетів дрібний стукіт копит. Коні, коні, коні неслися зі сходу… «Чорні Вершники!» — подумав Фродо й прокинувся. Грім копит ще віддавався у вухах. Він полежав не рухаючись, прислуховувався та думав, що не знайде у собі сил покинути ці надійні стіни; але все було тихо. Нарешті Фродо перевернувся на другий бік і знову заснув; якщо його й відвідали тепер інші сни, то він вже нічого не запам'ятав.

Поруч з ним солодко спав Пін. Аж ось він теж заворушився і застогнав. Йому примарилося, немов він прокинувся від якогось звуку, що тривожив його уві сні. Шур-шур-хрип… якісь дерева терлися об стіни будинку, дряпали дах та вікно: шур-шурр-хрип… Він подумав, чи не ростуть десь поблизу верби чи осокори, і у цю ж мить йому здалося, що [139] він зовсім не у. будинку під дахом, а усередині стовбура, і жахливе дерево знов скрипить, знущаючись з нього… Він сів; м'які перини зім'ялися під його рукою, він отямився і знов ліг, втішений. «Хай ніщо не бентежить вас! Не зважайте на нічний гомін!» — пригадав він і знову заснув.

Спокій Меррі порушив плюскіт води; тихо розливалася вона довкола будинку темним безберегим озером, вирувала попід стінами і повільно, невпинно підіймалася. «Потону, — подумав він. — Вода геть усе заллє, і я потону!» Він уявив, ніби лежить у слизькій та рідкій багнюці, підскочив — і відчув під ногами прохолоду твердих плиток підлоги. Меррі збагнув, де знаходиться, й опустився на постіль. Чи пригадав він тихі слова, чи насправді почув? «Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських вершин». Легкий подих свіжого повітря ворухнув завіски; Меррі глибоко зітхнув і знову поринув у сон.

А Сем, скільки міг потім пригадати, проспав усю ніч у глибокому задоволенні, якщо тільки колоди здатні відчувати задоволення.

Вранці вони прокинулися усі разом. Вже розвиднилось. Том походжав по кімнаті, посвистуючи, як дрізд. Почувши, що гобіти заворушилися, він заплескав у долоні й гукнув: «Гей! Там-пара-рам! Талі-рам! Ось і ранок настав, малюків застав!» Він розкрив жовті завіски, і з-за них показалися вікна — одне на схід, друге на захід.

Гості попідводилиея, бадьорі та відпочилі. Фродо відразу підбіг до східного вікна і побачив город, увесь у срібній росі. А він думав, що побачить луку, геть потоптану копитами! Прямо перед ним тягнулася грядка бобів, підпертих кілками, а за ними на світанковому небі вимальовувалась сіра верхівка пагорба. Ранок був похмурий, зоря ледь золотіла поза довгими пасмами хмар, схожих на розкуйовджене клоччя з багряним підбоєм. Усе передвіщало дощ; але зоря швидко розжеврілась, і червоні бобові квіточки весело заблищали серед вологого зеленого листя.

Пін виглянув із західного вікна, але за туманом не побачив лісу, немов ціла хмара впала до землі і сповила краєвид. Там, де мала бути річка, туман клубочився і звивався, мов пір'я. Потік, що збігав по схилу зліва, зникав десь на середині пагорба у молочно-білій стіні. Ближче, уздовж підстриженої огорожі, затканої срібним павутинням, рясніли квіти, а далі — лужок, мокрий від роси. І ніде ніяких осокорів! [140]

— Доброго ранку, веселі друзі мої! — вигукнув Том і широко розчинив східне вікно. У кімнату полилось прохолодне повітря із запахом дощу. — Сонце сьогодні завітало ненадовго. Ще досвіту я походив, побігав по пагорбах: волога й трава під ногами, вологий і вітер. Розбудив я Золотинку, пісню проспівав під її віконцем. Розбудити також і вас хотів я, але з вами це складніше. Якщо малюки побачать погані сни, то, звичайно, рано-вранці не прокинуться вони! Дін-ділі-дон! Підіймайтесь, друзі! Сни забудьте. Вам не можна зволікати. Дін-ділі-дол, хлоп'ята, дін-діл! На вас чекає накритий стіл. Хто спритніший — той одержить смачну їжу, а копунам- тільки травка та водиця з калюжі!

Ясна річ, гобіти поквапилися зайняти свої місця при столі (хоч у загрозу Тома вони не дуже й повірили); але покидати стіл не поспішали, аж поки він. майже не спорожнів. Снідали без господарів. Тома можна було почути: він носився туди й сюди, чимось стукотів на кухні, бігав по східцях, наспівував на городі. Розкриті вікна кімнати виходили на захід, на сповиту туманом долину. З очеретяного даху падали краплі. Гобіти ще не довершили сніданку, коли хмари закрили геть усе небо і пішов тихий, упертий дощ. За його завісою зникли і ліс, і пагорби.

• Предыдущая
• 35/112
• Следующая