Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 39
- Предыдущая
- 39/112
- Следующая
Поки він лежав так, мізкуючи та переборюючи власну слабкість, навколишня пітьма почала змінюватися на мертвотне зеленувате світло. Спочатку Фродо нічого не міг розібрати, світло йшло ніби від нього самого, від підлоги, і ще не досягло ані стелі, ані стін. Він повернув голову і в тім холоднім сяйві побачив поряд Сема, Піна та Меррі. Вони лежали, розпрямившись, на спині, одягнені в біле, з блідими, аж синіми лицями. Навколо них розсипані були речі, видно, золоті, але у неживому світлі позбавлені гарячого блиску й краси. На головах гобітів були віночки, на грудях — золоті ланцюги, пальці унизані перснями. Меч лежав при стегні у кожного і щит біля ніг. А до горла всіх трьох був приставлений один довгий оголений меч. [152]
Несподівано звідкись з невимірної далечини долинуло нерозбірливе бурмотіння. Незмінно похмуре, воно звучало то голосніше, то тихіше, тягнулося тонкою ниткою зверху, глухим стогоном неслося з-під землі. З суцільного потоку сумовитих; але жахливих звуків раз у раз вибивалися пасма слів, тужливих, жорстоких та нещадних. Ніч, позбавлена ранку, холод, що тужить за теплом, проклинали те, що втратили. Фродо до кісток пройняв озноб. Потім пісня стала виразнішою, і Фродо, замираючи від жаху, розібрав закляття:
Фродо почув позаду шурхіт і шкрябання. Він підвівся на лікті й побачив, що широка галерея, де всі вони опинились, майже відразу звертає за ріг. З-за рогу тяглась, намацуючи дорогу, довга рука; пальці її перебирали підлогу, підкрадаючись до Сема, що лежав скраю, — до руків'я меча у нього на грудях.
Спершу Фродо справді ледь не скам'янів, але потім його охопило шалене прагнення врятуватись. Якщо надіти Перстень, мертв'як, може, й не здолає його, й-він якось вибереться звідси. Він уявив собі, як бігтиме, оплакуючи Меррі, Піна та Сема, зате сам вільний і живий. Гандальф згодиться, що нічого іншого йому не залишилося…
Але закляття ще не настільки відняло в нього відвагу, щоб покинути друзів просто так. Вагаючись, борючись із самим собою, він почав був мацати у кишені, а тим часом рука підкрадалася все ближче. Раптом рішучість Фродо зміцніла, він схопив короткого меча, що лежав поруч, перегнувся якомога далі через тіла своїх супутників і щосили рубонув по зап'ястку повзучої руки. Та зламалася, але в [153] ту ж мить меч також тріснув навпіл біля рукоятки. Пролунав зойк, світло згасло. У темряві прокотився глухий рик. Фродо впав просто на Меррі і торкнувся його заледенілого обличчя. І відразу ж в думках його промайнув спомин, що згас, коли він потрапив до імли, про будиночок на схилі пагорка та про пісні Тома. Пригадав він ще й віршик, якого навчив їх Бомбадил. Ледь чутно, задихаючись, почав він: «Томе, Томе Бомбадил…», і тоді голос його залунав живо й сильно, і відбився від темного склепіння, немов луна сурм та барабанів:
Запала глибока тиша — Фродо чув, як каната його серце. Миттєвість перетворилася на вічність, аж нарешті він почув далеку, мов крізь стіни і товщу землі, але ясну відповідь:
Загриміло, падаючи, якесь каміння, і промінь світла — справжнього денного світла — впав на Фродо. В кінці галереї, біля ніг Фродо з'явилась діра, а в ній, як у рамі, - голова Тома Бомбадила, з пір'ям на капелюсі, все як слід. День освітив також обличчя трьох нерухомих гобітів, і вони відразу порожевіли. Тепер вони, здавалося, просто міцно сплять.
Хтось заскиглив у глибині підземелля, і дальній кінець галереї з гуркотом завалився. Здійнялося довге волання, замерло у невідомій далечині, і все стихло. [154]
— Агов, друже мій Фродо, — сказав Том, — час вибиратися до сонечка, на травичку! Допоможи-но мені витягти їх!
Удвох вони винесли Меррі, Піна та Сема. Виходячи з підземелля востаннє, Фродо помітив у завалі розсипаної землі відрубану кисть руки — вона ще смикалась, як недобитий павук. Том напослідок увійшов туди сам, довго щось топтав, швиргав і нарешті з'явився з величезним оберемком скарбів — золотих, срібних, спижевих та мідних. Були там і ланцюжки, і намиста, і пряжки з дорогоцінним камінням. Він видерся на верхівку кургану, кинув усе це на траву і застиг з капелюхом у руці; вітер куйовдив його волосся, а він, поглянувши униз, на непритомних гобітів, сказав виразно і владно:
Як же зрадів Фродо, коли друзі його заворушилися, стали потягатися, протирати очі і нарешті звелися на ноги. Очманіло озираючись, вони побачили спершу Фродо, потім Бомбадила на покрівлі могильника, потім почали придивлятися до себе — в білому лахмітті, з віночками на головах, в поясах ясного золота, в дзвінких підвісках…
— Та що ж це таке насправді? — почав було Меррі, коли намацав рукою золотий обруч, що впав йому на лоба. Але відразу ж затнувся, тінь майнула по його обличчю, і він заплющив очі. — О; пам'ятаю, все пам'ятаю! — глухо промовив він. — Військо з Карн-Думу напало на нас вночі, і ми не встояли… О! Спис вп'явся у моє серце! — Він притис руки до грудей і потряс головою. — Ні, ні! Що це я таке верзу? Я спав? Куди ми потрапили, Фродо?
— Ми трохи не потрапили до могили, — сказав Фродо, — але зараз не хочу говорити про це. Поміркуймо краще, що тепер робити. Нам треба йти далі!
— У такому вбранні, пане? — сказав Сем. — А куди моя одежина поділася? — Він скинув віночок, пояс і персні на траву й розгублено озирався, бо не бачив поблизу свого плаща, штанів та куртки.
— Можеш не шукати, — сказав Том, зіскочивши з гробниці, і пішов танцювати коло гобітів. Так весело витанцьовував [155] він, мовби нічого страшного не слалось, і вони, подивившись на нього, відразу заспокоїлися.
— Що ти маєш на увазі? — спантеличено спитав Пін. — Чом би нам не пошукати?
— Ви зуміли повернутися до сонця з-під землі, - відповів Том. — Тож не сумуйте за шматтям, це вже ніяка не біда! Краще радійте, що живі, та скоріше дайте сонцю зігріти й ваші душі, й змерзлі тіла! Геть могильне лахміття! Побігайте голяка, поки я погуляю довкола, може, що й принесу!
Він застрибав униз, голосно свистячи і щось вигукуючи. Фродо бачив, як він побіг по зеленому видолинку між горбів, насвистуючи та наспівуючи:
- Предыдущая
- 39/112
- Следующая
