Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 15
- Предыдущая
- 15/100
- Следующая
— Не треба, — слабо промовила Анелька. — Не треба, дзенькуєм.
Була вона білява. По худеньких іцоках її текли сльози. Довге сріблясте волосся вилося і спадало на плечі. Літ двадцять п’ять було Анельці.
— Сідайте, будьте ласкаві, — сказав Андрій, підводячись із лави й припрошуючи сісти черницю Єфроси—нію.
— Нічого, нічого… — відмовилася черниця.
— А я постою біля вас чи ось на травичці посиджу. Козакові скрізь рідна хата — чи в степу, чи в лісі, чи на морі…
— Ну, гаразд, — погодилася Єфросинія і сіла. Панна Анелька подивилася на Андрія.
— Ви — козак, — промовила вона. — Ви — щасливий!
— Чим же?
— Бо щасливий. Ви — вільна людина… От зараз ви згадали, що море — то ваш рідний дім… Ви бували на морі?
— Бував, — якось аж трохи розгублено відповів Андрій Закривидорога. — Не раз бував…
— А чи стрічалися вам на морі турецькі галери?
— Ого! Скільки разів! Не одну турецьку галеру ми брали в свої руки… А бувало, що й вони нас брали…
— Слухайте, пане козаче! Я вас благаю: ідіть на море і захоплюйте в полон турецькі галери!.. Там — мій коханий Владек! Владек Гостинський!..
І вона знову затулила обличчя:
— Я приходжу… до сестри Єфросинії… вона мене втішає, вона молиться православному Богові… а я до свого Бога молюся… щоб визволив Владислава Гостинського, хороброго шляхтича, з турецької неволі…
— Чує тебе бог, чує молитви твої, бачить сльози чисті твої, — і він допоможе!.. — мовила мати Параскева.
— Ой, пане козаче, — схлипнула Анелька. — Майонтек Гостинських силою й неправедністю відібрав пан Сулятицький, а потім усе там було понищено турками, коли була Хотинська війна. А мої батьки — що вони могли вдіяти? Вони не хотіли, аби я єдналася з паном Владком. Бо він бідний шляхтич, але ж він хоробрий, пане козаче! Він чесний і благородний, пане козаче!.. А потім моя мама померли, а тато від горя згоріли од паленки. Як мені врятувати пана Владка, мого Владка Гостинського?.. Може, десь на тих галерах уже й помер… — І вона знову залилася сльозами…
— Всіляко буває, панно Анелю, всіляко… Скількох невольників довелося козакам виручати з галер! Може, й вашого Владка виручать! Давайте будемо сподіватися!.. А чи ж знає він, де вас шукати?..
— Чи знає! Приїде, якщо живий, у наше село, та піде на польський пмєнтаж, та побачить на могилках прізвища та імена моїх мами й тата, та побачить свіжі квіти з моїми сльозами — то й збагне, що я тут і на нього чекаю… Благаю вас, пане козаче, коли визволятимете невольників, то запитуйте у них: хто з вас є Владислав Гостинський? І якщо… — тут її голос затремтів, — і якщо почуєте, цо хтось мувіць: «Єстем Владиславем Гостинським!», то скажіть йому: «На тебе Анелька чекає…»
— Скажу, панно Анелю, скажу обов’язково, — промовив Андрій. — У всіх невольників питатиму: хто тут Владислав Гостинський! Я запам’ятав його прізвище й ім’я. А як вас на прізвище?
— Ай, пане козаче, чи ж має це значення? Ожеховські ми — та ви скажіть йому просто: Анелька — і він геть усе зрозуміє! Бо більше нікого в нього немає… Якщо він сам є… ще…
Світив місяць — мов заблукав між деревами та й завмер, дослухаючись до тихих людських голосів.
— Ну, бач, — стиха промовила черниця Єфросинія, — з’явилася в тебе надія, Анельцю. Пан козак не забуде своєї обіцянки…
— Іди, дитино, помолися Богові, — сказала ласкаво мати Параскева, — помолися Богові та упокорися його волі…
Анелька гаряче припала до руки Параскеви.
Уранці козаки вирушали в дорогу. Коні перед монастирською брамою перебирали ногами… їм хотілося руху, хотілося вітру.
Туман танув між деревами.
Разом з ігуменею Параскевою вийшла проводжати козаків і черниця Єфросинія. Андрій задивився на її красу…
Він провів рукою по чолу, намацав над правою бровою темний невеликий шрам — колись у бою свинцевим шротом влучило йому в лоба: кістка витримала, та й свинець був уже наприкінці свого польоту — з дула фальконета. Але темний шрам залишився над бровою.
Андрій припав до руки матері Параскеви, вклонився черниці Єфросинії, вклонився іншим черницям, скочив на свого бахмата і з місця помчав учвал.
Коли через хвилину озирнувся, то побачив, як його двадцять сотень козаків, дотримуючись похідного порядку, рівно—красиво мчать за ним. І знамено має над ними, прикликаючи!..
Ще раз побачив ігуменю, черниць, і трохи збоку світліло плаття панни Анельки. Вона теж вийшла проводжати козаків у похід, тільки, напевне, посоромилася ще раз підходити до Андрія, аби нагадати йому про її коханого Владка Гостинського…
Черниця Єфросинія дивилася услід козацькому регі—ентові і пошепки повторювала молитву. її душа відчула щось таке, чого так давно й так довго не відчувала. І тому вона шепотіла молитву, аби Божа мати вберегла її від спокус мирського життя, аби Божа мати дала їй забуття минулого.
Шепотіла, повторюючи слова молитви, а перед очима стояло обличчя козака Андрія… Його добрі й ласкаві очі… Ласкаві й беззахисні…
А над правою бровою — шрам…
Мати Божа, помилуй мя…
Коли чайка пливе в морі, опустивши свої щогли та вітрила, то її важко побачити за кількасот кроків від себе — вона мовби губиться серед хвиль, бо сидить на воді низько—низько…
Отож і вийшло, що передові бойові галери турків, а також ті, що йшли по боках, не помітили найближчої до них вісімдесят сьомої чайки. Та й, певно, не дуже пильно дивилися зорці на щоглах (а може, їх там і не було), бо турки не чекали стріти козаків на середині шляху. Вони взагалі не чекали на козаків цієї весни…
Настала ніч.
Турецька ескадра йшла непоспішливо, але впевнено. Боятися не було кого й чого — круль Ляхистану видав фірман, за яким козаки повинні йти аж у далеку Лівонію та на холодне Балтійське море воювати зі шведами — зараз їм, отже, не до турків. А якщо й набереться якась ватага з двадцяти чайок, то що вона зможе зробити проти цілої ескадри з півтисячі суден?! Козаки запеклі, козаки завзяті — це так, але ж вони не останні самогубці!
Галери йшли, не поспішаючи. Половина веслярів—не—вольників спала важким сном під лавами, друга половина працювала впівсили. Підгінчі притомилися і не пильнували за невольниками. Та й куди ти визволишся на пів—дорозі між Стамбулом та Ячаковим? Та й не малі ж діти — ці невольники, знають же, що йде велика ескадра; якщо хтось і підніме бучу на якійсь галері, то недовго радітиме: бунт, айякланму, буде тут же придушено і геть усіх учасників бунту буде негайно покарано: одним розпорють животи і їхні нутрощі повикидають у море, інших поприв’язують за мотузки й повикидають у море — нехай пливуть за галерою, поки не поздихають… Одне слово, кожного, хто братиме участь у бунті, чекає важка смерть. А кожна ж людина не хоче важкої смерті, кожна людина хоче смерті легкої. Кожна людина згодна простраждати все життя, аби лиш смерть була легкою, спокійною, непомітною — як сплеск хвилі, як промінь сонця, як подих вітру! Рідко коли таке буває, хоч прагнуть цього всі…
Турецька ескадра йшла крізь ніч. Зорі сяяли згори, місяць котився вгорі, відблиск його котився по хвилях, підстрибуючи…
В ар’єргарді ескадри йшли невеликі галери — з найтихохідніших. І бойові галери йшли тут — теж не з найпрудкіших. Дивитися вперед зорцям було нічого: там ішли свої. Дивилися назад, але там було тихо, там було темно й спокійно. Ні вогника, ні крику, ні пострілу…
Треба було дивитися по боках, але ж з передніх галер не передали ніякого сигналу про небезпеку. Час від часу виходив на палубу матрос—сигнальник із ліхтарем і подавав умовні знаки: попереду все спокійно.
Треба було б дивитися по боках. А якщо й дивитися, то що побачиш уночі?
Це козакам із чайок видно було б усе — якби вони, звісно, десь тут опинилися. Галери вирізьблюються своїми громадами на тлі світлішого за море неба. Крім того, на галерах то тут, то там, то ще десь вогники сяють.
- Предыдущая
- 15/100
- Следующая
