Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 17

• Предыдущая
• 17/100
• Следующая

І тільки зараз Василь Тягниборода побачив, що протаранена галера плаває у воді догори кілем. її не тільки пробило, а й перевернуло. Довкола кишіло турками, що опинилися в хвилях і тепер намагалися хапатися хоч за соломинку, аби лиш вирятуватися!

— Та там же турки!

— Такі ж люди, як і ми! Усім жити хочеться!.. «Рятуйте, хто в Бога милує!» — волав хтось із трюму.

Видно, зачепився за щось кайданами.

Метнувся туди, до трюму, Оксен Цьопа. За дошки ляди намертво вхопився якийсь бідолаха. Але лізти вгору він не міг. Якісь дві колоди намертво стисли йому ліву ногу, напевне, роздробили кістку і не випускали неволь—ника назовні.

— Рятуйте! — кричав невольник.

— Присвіти, Степане! — гукнув Оксен Цьопа. Чорнолиций, мов негр, Степан підняв ліхтар. Оксен

рубонув шаблюкою по білій нозі невольника. Невольник закричав, але попросив:

— Ще! Ще! Тільки скоріше!..

Ще один удар — по тому самому місцю, — і мов хряснула поліняка. Піднялася вгору закривавлена культя, і потяг Василь Тягниборода, іцо надбіг до Оксена і Степана, зомлілого невольника… Врятували земляка, хоч і ногу відрубали, тепер треба буде чимось перев’язати, кров угамувати. Якою Бог дасть, то житиме. Хоч і калікою.

Захлиналися замкнені яничари, ревіла болем і страхом, відчаєм і люттю галера, що її захопило товариство Оксена Цьопи, щось аж двигтіло зсередини в щойно протараненій і перевернутій галері — напевне, то намагалися втриматися на своїх ланцюгах невольники.

Так, вони і справді трималися то за ланцюги, то за бруси, виставивши голови в те стиснене повітря, яке, мов у дзвоні, зібралося на дні галери і тепер тримало її на плаву. Темно було, хоч сто разів стріляй в одне око, надії — ніякої. Відімкнутися від ланцюга було ніяк — ніхто не знав, де подівся ключ. А якщо й відімкнутися — то як вилізти? Якщо козаки (а що це на ескадру налетіли козаки, ніхто не сумнівався) прорубають днище, повітря перестане тримати галеру — і вона тут же піде на дно разом з невольниками…

І все ж невольники трималися. Бо останнє, що вмирає в людині, — так це надія.

І хоч кажуть, що останнім у поляка вмирає гонор, — один з невольників, пан Владислав Гостинський, усе ще тримав у душі надію; він забув уже про все, але мав надію на порятунок. У трюмі, та ще й перевернутому, було темно, як у ста пеклах, але в духовному зорі пана Владислава сяяли блискучі срібні зорі на блакитному небі. Це означало, що він вірить у порятунок. Він бачив перед очима срібні зорі на блакитному небі і думав — уперто, наполегливо, мов намагався гіпнотизувати саму долю:

«То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!..»

А поки що була темрява і безнадія…

І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:

Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:

І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:

Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…

Пан Гостинський плакав, але мріяв про «лазур в серцях і над головами»…

Та поки що над головами була безнадія.

А під ногами — десять безнадій…

І все ж вони чекали на ранок…

Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…

Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.

Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.

Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.

Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.

Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.

Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.

— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.

— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.

— І тебе теж? Як же так?

— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..

— Кому це ногу відбило?

— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…

— Живий?

— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…

— Навіщо було рятувати?..

— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…

— А турки де — що з галери?

— Та плавали тут довкола… А ми їх не пускали… То вони на дно пішли… Та ще ось під нами невольники сидять… Пісню вночі співали — жалібно—жалібно… Оце сидимо й думаємо, як їх урятувати… Мабуть, не можуть відстебнутися, а то б хтось із них випірнув…

— Яремо, заглянь—но у скриню, ключі від ланцюгів галерних пошукай!

Яремко тут же метнувся до скрині, він добре знав, що там є ключі. Недайборщ знав своє моряцьке діло.

— Ось! — Яремко підніс над головою в’язку ключів.

— Ану, постукайте добре у днище, — сказав Недайборщ. — Може, там ще не задихнулися?

Оксен Цьопа постукав чоботом тричі, а потім іще раз тричі.

Зсередини озвалися так само: тричі і ще раз тричі.

— Хто полізе? — запитав Недайборщ.

— Я! — озвався Яремко.

— Мовчи, дитваче! Ще смолі не обсохли… Хто полізе?

Оксен Цьопа сказав:

— Давайте сюди ключі, я прив’яжу їх до очкура і спробую пропірнути. Тільки прив’яжіть мене до мотузки — про всяк випадок.

Тут же розмотали тонкий міцний мотуз — турецький, шовковий, легенький; може, турки його для чогось іншого використовували, а Недайборщеві він прислужиться в морській справі. Прив’язали до ноги Цьопі.

— Ну, давай! Негайно ж постукаєш у днище!.. Оксен Цьопа тут же пірнув. Яремко почав подумки

рахувати. Ось уже двадцять нарахував, сорок, шістдесят, сто…

• Предыдущая
• 17/100
• Следующая