Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 39

• Предыдущая
• 39/100
• Следующая

Якось увечері Бібігуль зажадала від Фатьми киселю. Та принесла. Стояла, чекала, коли дівчина вип’є.

— Хай це буде мені на ніч, — сказала Бібігуль. — Фатьмо—ханим, ви вільні. На добраніч!

— Добраніч, — непривітно озвалася Фатьма і пішла. Бібігуль ще довго не спала, вслухалася в погоду за

вікнами та стінами замку. Було тихо. Вітер, здавалося, теж заснув цієї ночі… Але нічого, — як правило, після тихої ночі буває вітряний день…

Бібігуль витягла з—за пазухи шовкову хустку з вишитим на ній листом і вкинула у миску з киселем. Взяла ложку і, вдаючи, що заходилася сьорбати кисіль, почала у мисці випрямлювати хустку, щоб вона геть уся просяклася густою клейкою рідиною…

— Ганя—киз мене кликала? — почулося за спиною.

Бібігуль обернулася, тримаючи ложку біля рота. Фатьма—ханим стояла біля дверей і дивилася на стіл, на миску і на Бібігуль.

— Ні, я не кликала вас, Фатьмо—ханим, — сказала Бібігуль. Голос її не затремтів, спокій не зрадив. — На добраніч! Я зараз лягаю спати…

— Добраніч! — пробурчала Фатьма і зникла в темряві сусідньої кімнатки… Бібігуль ще довго чула, як стара туркеня щось бурмотіла собі під ніс, ходила по кімнаті, щось рипіло там і скрипіло…

Наступного дня і справді був вітряний день. Дніпро від вітру зарябів баранцями, тополі та явори, дуби та клени махали своїм гілляччям, вітер свистів, обчухруючи свої боки об колючі камені фортеці…

З вікна Бібігуль постерегла, що пан Сондецький ходить по двору з якимись значними польськими панами: не інакше як приїхав хтось із Варшави чи Києва, і ось пан Єжи Сондецький хвалиться міцністю фортеці, високістю мурів, глибокістю ровів, хитрістю замків та запорів. Якщо зараз він поведе значних польських панів до льоху, щоб показати барила з вином, тоді треба буде посилати за ним Фатьму, попередньо збрехавши їй, що пан Сондецький, напевне, на стайні…

Пан Сондецький підійшов до винного льоху. Ось відчинилися широкі двері, ось пани один за одним пішли туди. Зникли…

— Фатьмо—ханим! — тут же гукнула Бібігуль, знову, як і колись, забувши про те, що є дзвоник.

Фатьма тут же з’явилася і знову підозріливо подивилася на Бібігуль, намагаючись угадати причину її хвилювання.

— Покличте пана Єжи! Я маю сказати йому щось дуже важливе. Мені здається, що він пішов до стайні…

— Слухаюсь, Ганю—киз…

Щойно затихли кроки Фатьми, як Бібігуль тут же кинулася до килима, витягла з—за нього хустку—лист, уже пришиту до двох планочок, взяла ще чотири планки і побігла до вікна. Просунула за грати руки з недоробленим змієм, почала пришивати поперечні планки та ті, що йшли наперекосяк. Було нелегко, вітер міг вирвати змія з рук — і тоді прощай, мріє про свободу!

Але поки що все йшло як слід. Ось уже Бібігуль пришила довгого хвоста, ось уже прикріпила вуздечку, ось узяла в руку клубок, прикріпила до вуздечки. Все! Тепер треба піймати вітер — і пустити змія, щоб він підхопив його!

Бібігуль кинула легкий чотирикутник під порив вітру, але з того нічого не вийшло: вітер не наповнив повітрям змія — і він полетів униз.

Добре, що в руці був клубок — змій на півдорозі до землі повис на нитці.

Ще кілька спроб — і знову невдача.

За останнім разом змій повис над самою землею, під муром. І саме тоді — Бібігуль побачила — з винного льоху вийшов пан Сондецький разом зі своїми гостями. За ними дріботіла Фатьма.

Що зараз буде?

Пан Сондецький підняв голову увись і побачив Бібігуль. Вона махнула йому рукою.

Бібігуль, дочекавшись, коли пан Сондецький піде за ріг разом з гістьми (отже, через п’ять — десять хвилин він буде в неї), почала тягти змія назад. Вона вже не накручувала нитку на клубок, а тягла просто так…

Витягла змія нагору, взяла в руку — і знову якомога сильніше кинула його на вітер. І на цей раз, здається, вийшло! Повітря наповнило світлий чотирикутник — і він став підійматися вище й вище. Бібігуль, іще не вірячи в щастя, потроху відпускала нитку, і змій, мотаючись у повітрі туди—сюди, здіймався. Ось він різко хитнувся праворуч, пішов униз — і у Бібігуль уже завмерло в серці: зараз бабахнеться об землю, — та тут же змій вирівнявся і знову знявся у вись!

Серце Бібігуль заспівало! Летить! Летить змій з листом на волю все далі й далі, все далі й далі!

Ось уже й клубок розмотався… Що ж! Доведеться відпускати його!

Бібігуль відпустила нитку. Дивилася, як змій усе рветься і рветься увись, але вже немає в ньому тієї сили, що була раніше. Тепер поніс його вітер. Куди понесе?..

Озирнулася, почувши, що хтось дивиться їй у спину.

Фатьма—ханим стояла в дверях і дивилася на Бібігуль.

— Зараз прийде пан Сондецький, — сказала вона. — Приготуйтеся його зустрічати… Майте на увазі, Ганю—киз, він добре випив і буде вам освідчуватися в коханні не тільки словами…

Ага!.. Що ж, доведеться знову повоювати з паном коронним стражником. Якщо він кинеться обійматися й цілуватися, то доведеться дати йому по пиці. І не раз…

Ляскало справно передав Андрієві Закривидорозі наказ брацлавського коронного хорунжого. Проте козацький полковник зробив усе по—своєму: він переправив на лівий берег Бугу, в розташування брацлавського регіменту, гарем разом з його писклявим начальником, — а найхоробрішого з найхоробріших капітана—баші Бекіра та найпронозливішого з найпронозливіших начальника розвідки залишив при собі. Андрієві було з ними вельми цікаво бесідувати на найрізноманітніші теми.

При першій зустрічі з козацьким полковником турецький доводця одвернув носа вбік і не побажав балакати.

Андрій сказав турецькою мовою:

— Я залишаю найхоробрішому Бекірові—баші можливість вийти з честю із ситуації, в яку він утрапив. Чи, може, найшановніший Бекір мріє опинитися в Варшаві перед очима найяснішого короля Речі Посполитої Сигізмунда? Наш король ласкавий і привітний, він не буде рубати вам голови і не буде садити вас на палю. Він просто зажадає від найяснішого хонкара викупу за вас, дотримання підписаного кілька літ тому договору про мир, — ну, а після всього він віддасть вас у руки Баба—Алі. Мені не здається, що вам, найблагородніший Бекіре, буде прислано шовковий шнурок. Скоріш за все вас посадять на віслюка, повозять по вулицях з нечистотами, а потім відрубають голову, яку виставлять, аби стамбульська голота пореготалася…

Бекір мовчав, дивлячись у нічний степ. З неба падали зорі, у травах виспівували чикирисики.

— А тим часом, найвідданіший Бекіре, є можливість із честю вийти з ситуації. Але треба це робити швидко. Бо чим довше ви будете в моїх руках, тим більше начальників, що коряться вам, знатимуть, що ви — у мене в полоні. А від начальників — довідаються і рядові. Хоча… Хто їх, тих рядових, питатиме?.. Зрештою, їх усіх ви зможете залишити в Ячакові, а собі забрати тамтешню залогу… Одне слово, прошу подумати. Вам треба негайно повертатися до війська. Бо військо без командира, як ви самі добре знаєте, не зовсім військо!

Закривидорога уважно подивився на Бекіра—баші. Полонений доводця мовчав. Нічого, нехай подумає! Уранці Андрій знову прийде до нього…

— До речі, — додав перед відходом Закривидорога, — ваші воїни вас шукають. Але шукають не тут. Вони думають, що слідів Бекіра—баші треба шукати по той бік Бугу. Ну що ж, нехай шукають…

Уранці Бекір заговорив. Він підвів червоні повіки, коли біля нього зупинився Андрій Закривидорога:

— Що ви хочете від мене?

— Зовсім небагато, — відповів Андрій. — Забратися звідси разом зі своїм військом.

— Через тиждень тут буде десять тисяч робітників та майстрів, сотні возів — вони прибудуть на спорудження фортець… Як я буду з ними звідси забиратися?

— Не знаю… Але забиратися треба…

Бекір мовчав. Схоже було на те, що він взагалі втратив здатність мислити.

— А якщо ви разом з усіма тими робітниками одправитеся на Ячаків?

• Предыдущая
• 39/100
• Следующая