Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 50
- Предыдущая
- 50/100
- Следующая
Під час наступної зустрічі за шаховим столиком, коли хитрий, аки змій, Алім умудрився непомітно для навіть досвідченого ока програти партію, Бекір ледь не затанцював од радості. Знову розійшовся його шовковий халат, і знову Алім побачив на волохатих грудях синій християнський хрест. Але здивувала його одна обставина. У хреста десь поділася перекладина — і тепер це був стовп.
Ще через день, коли гра йшла з перемінним успіхом, Алім—баші не зумів спровокувати найхоробрішого з найхоробріших на показування голих грудей. Не вийшло, — а хотілося подивитися, як воно далі з тим хрестом: чи залишився він стовпом, чи, може, знову в нього виросли рамена?
За четвертим разом гри хоробрий Бекір чомусь згадав покійного харем—агаси Надира і став тяжко жалкувати, що піддався безпричинному гнівові й наказав відрубати голову такому вірному служаці! Що таке, зрештою, улюблена наложниця? Жінка, яку можна замінити ще кращою жінкою — та й усе!
— Не кажіть, о наймудріший і найхоробріший, — спробував заперечити Алім—баші. — А незрівнянна Роксолана—Хуррем, яка була не лише наложницею, а й найпершою порадницею великого Сулеймана Законодавця?
— Я ж кажу про наложницю, а не про дружину. Роксолана була дружиною, а Галія — тільки наложниця. Навіть дружину можна замінити — а що вже казати про наложниць!
— Схиляюся перед мудрістю ваших слів, о великий полководцю, — мовив мовби зовсім без єхидства Алім—баші, — але в житті трапляється й таке, що добра наложниця дорожча за найулюбленішу дружину. Але, звісно, незрівнянна Роксолана тут виняток… Так що кара, якої зазнав харем—огаси, цілком заслужена ним. Він не вберіг вашої найулюбленішої гурії, пері, чарівниці!..
— О так, так! — прошепотів Бекір—баші і високо підняв руки вгору, а потім затулив ними обличчя. Поки він ті руки підіймав, його халат розійшовся знову — і Алім побачив, що від колишнього хреста залишилася тільки одна тонюня синя рисочка, яку можна й не вирізати, не випікати, не витруювати, не виводити з тіла…
За п’ятим разом, коли вони грали і обговорювали деталі повернення до Стамбула разом з військом (а повернуться вони після того, як прийде вістка, що люди Мирона Могили побудували фортеці), Бекір—баші поцікавився в свого партнера, чи не ходив він у ячаківські лазні, побудовані за прикладом лазень стамбульських. Алім—баші якось засоромився відповідати — йому було незручно сказати, що боїться він показувати стороннім людям оту запорозьку мітку — свідчення про його перебування в їхньому полоні…
— Пхі, я вже й забув про всі оті мітки, — насмішкувато сказав Бекір. — Ті козаки — страшенні хвастуни і брехуни. Мені один ячаківський лазняр вивів ту мітку за кілька сеансів. Мене привозили в лазню, розпарювали, а він брав спеціальні голки і щось там робив — і всі оті запорозькі мітки позникали… Мені, між іншим, зробили мітку велику, на помітному місці, та ще й у формі їхнього ненависного хреста!.. А лазняр усе вивів!..
— І це не боляче? — так, ніби між іншим, поцікавився Алім—баші.
— Не знаю, як на кого, але мені не було боляче. Трохи чесалося, а зараз навіть і не чухмариться. І слідів — жодних! Мої гурії просто дивуються і очам своїм не вірять… Так, так, я йду пішаком під вашу туру, — іцо ви скажете, найшановніший Алім—баші?!
— А я беру вашого пішака, — спокійно відповів Алім. — А вам без нього буде нелегко!..
— Не приховую, не приховую, але ми ще побачимо, хто — кого!
Наступного дня Алім—баші пішов разом з Бекіром—баші в ячаківську лазню. Весь зайвий люд було вигнано, всю лазню заповнили голі люди хитрого, аки змій, Аліма—баші.
Підійшов лазняр, зі знанням справи почав мити й парити таких чудовних, таких значних клієнтів. Намилюючи груди найхоробрішому з найхоробріших, він запитав:
— Ну, як? Не болить, не чешеться!
— Ні, — відповів Бекір—баші. — Наче нічого й не було. Лазняр уважно придивився до того місця, де колись був хрест. Мимоволі поглянув туди й Алім—баші. Якби він сам не бачив отого хреста, то ніколи б не подумав, що саме тут, на цій частині тіла, щось таке було виколоте чинським чорнилом. Але ж він сам теє все бачив! На власні очі!
— І нічого не буде! — упевнено сказав лазняр. — Мої засоби надзвичайно дійові і не лишають ніяких слідів. У Ібрагіма, наприклад, усе—таки сліди — малопомітні, але все ж! — залишаються. У мене ж чиста робота!.. О, якби я жив не в Ячакові, а в Стамбулі, то я б мав багато клієнтів!..
Алім—баші не витримав і запитав у лазняра, чи не міг би він допомогти й йому. Той подивився на запорозьку мітку, похитав головою і заявив, що допомогти можна, але не одразу. Для цього треба кілька сеансів. Чинське чорнило просочується дуже глибоко. Спочатку забирається верхній шар, далі — глибший, а ще далі — найглибший, і це треба робити не поспішаючи. Ібрагім, наприклад, поспішає, тому часто й лишає сліди, а от він, Муса, таких слідів не лишає… Якби найшановніший Алім—баші захотів подивитися, як це відбувається, то йому треба було б побувати в цій лазні кілька днів тому, коли він, Муса, лікував славетного Бекіра—баші! Ці некрасиві мітки він носив ще з дитячих пір, коли був у яничарській школі і товариші, жартуючи, їх лишили йому. Людина все життя воює проти хреста, а їй оті дурні жартівники викололи хрест!
— Ну, вашої мітки ніхто не побачить, вона — в непомітному місці, її побачать хіба що тільки тоді, як вас, о найдостойніший, надумають садовити на палю, — але це вже — наші вигадки та фантазії. Я одразу ж зрозумів, що це або ви побували колись у полоні в гяурів—запорожців, або ж хтось іще в дитинстві пожартував, як були ви в яничарській школі… Веселий народ, ці яничари!
— Веселий, веселий, — підтвердив Алім—баші, думаючи про те, як воно все гарно обернулося з тією осоружною міткою…
Через кілька хвилин Алім—баші лежав на теплій мармуровій лаві, а лазняр, принісши своє начиння, почав операцію по виведенню козацької мітки з тіла Аліма—баші. Перший етап тривав недовго і майже безболісно. Лазняр чимось поколов у інтимному місці Аліма—баші, воно поболіло з хвилину чи з дві, та й то не сильно, а далі — стало все нормально. Може, тільки шкіра трохи ніби отерпла…
— Післязавтра прийдете до мене, — сказав лазняр на прощання, і Алімові—баші здалося, що на його обличчі промайнула якась трохи ніби глузлива усмішечка. Але через мить зрозумів, що це тільки здалося, — лазняр дивився, як завше, віддано, ласкаво, а в усмішці була відкритість і доброта.
Та через день Алім—баші вже не прийшов до лазні. Бо вночі він помер у своїй постелі. Помер, не прокидаючись. Лікарі сказали, що хоробрий і хитрий Алім—баші помер від розриву серця. Надто багато воно турбувалося за долю, славу, честь Османської імперії — і от не витримало!
Тіло хороброго воїна пророка було поховано в Ячакові на цвинтарі. За розпорядженням коменданта і Бекіра—баші на могилі було поставлено пишний пам’ятник, а в довгому написі, в якому переповідалася біографія Аліма—баші, було вказано, що під час битв з невірними хоробрий воїн пророка зазнав багато ран. Хоч, між нами кажучи, першої рани завдали хороброму, аки лев, і хитрому, аки змій, Алімові козаки Закривидороги, коли викололи йому на певному місці свою мітку. А останньої рани завдав Алімові лазняр — він такою ж голкою напустив у тіло хитромудрого начальника розвідки отрути, від якої й настала смерть.
А щодо виведення з волохатих грудей Бекіра—баші отого хреста, то ми забули на самому початку сказати таке: той хрест був не витатуйований, а намальований. І не козаками, а Мусою. І з кожним днем той хрест, схожий на татуювання, втрачав — після обмивань Муси — то ту, то іншу деталь. І, звісно ж, Бекір—баші не випадково оголював під час гри в шахи (особливо під час виграшів чи програшів, яких він ніби не чекав) свої волохаті груди. Йому треба було ненав’язливо підвести Аліма—баші до думки про необхідність звести зі свого тіла осоружну запорозьку мітку. А коли Алім дійшов до такої думки, то вже не так складно було його й підвести під голку Муси!..
- Предыдущая
- 50/100
- Следующая
