Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 60

• Предыдущая
• 60/100
• Следующая

Гетьман Дорошенко їхав степом і думав про те, чи вдасться йому умовити татар здати фортецю полюбовно, без пострілів та кровопролиття. Адже гарнізон прина—добиться Шагінові в боротьбі з Кантеміром. А в тім, що ця боротьба ось—ось криваво розгориться у Криму, Дорошенко мав певність. Донесення козацького агента зі Стамбула не залишали ніяких сумнівів, що Туреччина на повну силу готується до розпалювання міжусобиці в Криму. А інтуїція підказувала гетьманові, що цього, 7136, а від дня Христового народження — 1628, року відбудуться головні події.

А вірний воїн гетьмана, завзятий сотник війська реєстрового і полковник війська нереєстрованого Андрій Закривидорога думав зовсім про інше.

Андрій думав про те, чому людське кохання вважається гріхом. Не було б кохання — не було б людства. Так який же це гріх?.. Просто в очі йому дивилися очі сестри Єфросинії.

Торік, коли вони, не пустивши на вкраїнські землі військ Бекіра—баші, поверталися до Канева, то заїхали — перед тим наробивши шелесту в Умані, що про нього було говорено навіть на сеймі, — до жіночого монастиря. Андрій скочив тоді з коня — й побачив радісні—радісні очі сестри Єфросинії. І такою ж радістю запалала й його душа. Хотілося йому підскочити до цієї жінки, обняти її, взяти на руки й понести в сад, — і щоб сад отой, осінній монастирський сад, раптом розцвів по—весняному! Але ж… Але ж цього не можна! Сестра Єфросинія належить одному Богові.

А він, грішний раб божий Андрій, хоче, щоб сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — належала не тільки Богові!..

І він сказав про це сестрі Єфросинії того ж таки вечора.

Стояли вони в саду, безсило опустивши руки, боячись одне до одного дотикнутися, і щось велике, святе й прекрасне витало над ними…

Почула це сестра Єфросинія і заплакала:

— Грішниця, грішниця велика я, Андрійку. Замолюю гріхи свої в монастирі цьому, а душею все одно грішу. Пісні складаю, сама того не бажаючи, — пісні не про славу Богову, а просто про те, що болить у душі. Не можна цього, гріх!..

— Ну, який же це гріх — пісня? — ніяк не міг погодитися Андрій. — Адже хтось її десь до нас іще придумав, і всі люди співають… Хіба ті, що склали її, хіба ті, що співають її, — грішники?

— Ті, що склали, весь гріх на себе взяли…

— Ні. щось тут не так, — заперечив Андрій. — Я спитаю в самого митрополита про це… А ще спитаю…

— Про що? — аж видихнула з себе запитання сестра Єфросинія.

— А ще запитаю: чи не відпустить він гріхів одній чесній черниці, якщо вона піде з монастиря і вийде заміж за одного чесного козака…

Ще дужче заплакала сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — і побігла, побігла, побігла до себе в келію — ревно молитися, просити прощення в Бога, щоб простив їй мимовільний гріх. Не сотворений, а тільки подуманий. Але ж і це гріх. Бо на початку ж, як відомо, було Слово. А думка про любов — то хіба не Слово?!

Уранці, коли козаки виїздили з монастиря, щоб прямувати на Канів, сестра Єфросинія не вийшла проводжати Андрія та його орлів. І Закривидорога розумів, чому це так. Не хотіла давати сестра Єфросинія хоч малого натяку козакові, що любий він їй… А вийшло так, що всі це зрозуміли — і в монастирі, і в чесному козацькому товаристві…

І як це воно виходить — ніби ж жодного ніжного слова одне одному за весь час не сказали, а душі переповнилися такою ніжністю, що будь—яка зима, стрівшися з нею, тут же задзюркотить весняними водами?!

І як же сталося, ідо побачилися двічі, а в душах тих зустрічей — мільйон! Бо ж кожного разу уявляєш зустріч, яка була вперше чи вдруге, по—новому, кожного разу повторюється вона в пам’яті якимось дивним, раніше не заприміченим поворотом?!

— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам наше!.. — втретє повторив Михайло Дорошенко і озирнувся на замисленого Андрія Закривидорогу.

На обрії показалася висока вежа татарської фортеці Іслам—Кермен…

Якраз о тій порі, коли Андрій Закривидорога, їдучи

поряд з гетьманом, думав про черницю Єфросинію, тая черниця думала про козака з синюватим шрамиком над правою бровою. Власне, вона не так думала про козака, як відганяла від себе думи про нього. Бо ж знала, що не судилося їй з’єднати свою долю з ним…

За зиму черниця Єфросинія змарніла. Вона молилася й молилася, просилася в матері Параскеви на найважчі роботи, мучила своє тіло голодуванням та безсонням, — та все одно думи про Андрія не кидали її. Він приходив до неї навіть у сни, і тоді сестра Єфросинія прокидалася в холодному поту і шепотіла сама на себе: «Грішниця! Грішниця!»

Ігуменя — чесна мати Параскева — надумала навесні: нехай сестра Єфросинія сходить на день додому, нехай погляне на своє дитя. Чесна мати Параскева знала з досвіду, що мати, побувши зі своїм малям, заспокоюється, забуває про кохання і ще ревніше молить Бога, щоб нис—послав милість і благодать на рабів своїх, на землі й води та на все, що там жизе і множиться…

Кілька днів ішла сестра Єфросинія разом зі своїми двома монастирськими сестрами до Сугак. Одного разу їм трохи було поталанило: подорожніх підвезли вірменські купці, що везли свій крам із Умані на Львів. Вони посадили черниць на свої вози і не взяли з них ніякої плати: яка може бути платня, коли у нас із вами, добрі сестри—черниці, один Бог, одна віра; а те, що мова різна, то те не біда, ми по—вашому вміємо — на вашій же землі живемо і на хліб заробляємо собі.

А далі довелося йти пішки… Не так страшно, що пішки, а те, що на порожній дорозі хтось лихий чи недобрий може перестріти їх, шкоди завдати, поглумитися… Але ж так хотілося сестрі Єфросинії — колишній Галі Шлапа—ківні — поглянути на свою дитину, на свого манюнько—го Тодорчика! Так хотілося побувати в рідних краях, що ні про які небезпеки й не думалося.

Один день пройшли самі, переходячи з села в село. Було все—таки страшно. Тут ходили розбійники, грабували людей. Щоправда, більше — багатих, а не бідних, та все ж…

Потім довелося йти цілим гуртом — жінки, чоловіки, молоді дівчата і хлопці. Кожному треба було чомусь іти на захід — от і збиралися групи по постоялих дворах та при корчмах… До однієї з таких груп пристали й сестри Єфросинія, Любов і Софія.

І от, нарешті, спускаються вони дорогою в рідні для сестри Єфросинії Сугаки!

Що було далі — вона ледь—ледь пам’ятала. Пам’ятала тільки, як бігла покрученою вуличкою до рідної хати, як, перестрибнувши через перелаз, побігла городами, щоб — навпрошки, щоб — скорше, борше! І ось він, рідний двір, а у дворі грається на травичці біляве дитинча! Боже мій, яке воно велике!

— Тодорчику! — задихаючись, промовила вона і кинулася до дитини. — Тодорчику!

А малий побачив чужу тітку в чорному (а за нею, перескакуючи через перелази, бігло ще двоє таких же в чорному жінок), закричав: «Баба—яга!» — і щосили метнувся в розчинені двері хати.

Стривожена баба — мати Галі Шлапаківни, а нині сестри Єфросинії, — налякана криком дитини, вискочила надвір і ледь не впала непритомною, пізнавши в черниці свою доньку — схудлу, з гострими вилицями й гарячковим блиском очей.

— Галочко моя, дитино моя! — вигукнула вона й припала до своєї нещасливої дитини.

— Мамо, — не втираючи сліз, попросила сестра Єфросинія, — дайте мені мого Тодорчика! Скажіть, хай не боїться мене!

А малий стояв у кутку, махав манюньою дерев’яною шаблючкою і казав:

— Баба—яга! Баба—яга!

— Ти що ото кажеш, халамиднику?! — обурилася баба Пріська. — Це не баба—яга, це твоя мама прийшла в гості, гостинців тобі принесла!

Почувши про гостинці, малий перестав говорити про бабу—ягу і, приступивши трохи ближче, став роздивлятися чужу тітку в чорному, що її бабуся назвала чомусь його матір’ю! Ось як дасть гостинця, тоді Тодорко й повірить, іцо це не баба—яга, а його мама. Тільки ж він, чуючи бабині розповіді про маму, уявляв її зовсім не такою…

• Предыдущая
• 60/100
• Следующая