Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 8

• Предыдущая
• 8/100
• Следующая

— Ось так! — сказав Андрій. — Як настане день, то нехай ваші люди повернуть мені зброю, мою люльку і мій кожух!

І він разом з сусідами та однодумцями швидко, не озираючись, пішов у напрямку до Чернечої гори, до чепурних малих хатинок, що притулилися під засніженими деревами.

Весело рипів сніг, зорі на небі аж щулилися від того рипу—рипіння.

— От бачте, пане Єжи, — промовив пан Ігнаци. — Я слушно підказав вам думку випустити цього збойника! Навіщо вам замість одного ребеліянта мати їх аж сто?

— Холера! — озвався пан Сондецький, весь час озираючись і не розуміючи, яка це його думка так мучить. Нарешті, він згадав:

— Чекайте! А куди поділися мої люди? Мов крізь землю провалилися!..

— І як ото кажуть у таких випадках пани поляки? Прагнонл бим врешцє познаць тло всіх ваших загадкових справ, панє ребеліянте!

— Для чого?

— Про всяк випадок. Чи як кажуть пан Сондецький: гдибись пжез якийсь час не бил, панє ребеліянте, юж при моїм боку, жебим вєдзял, же до мнє, а нє до цєбє людзе, а головно козакове, майом претензіє.

— То це для того, пане гетьмане, ви покликали зараз мене до себе, щоб моє вухо потішити польщизною! — запитав Андрій Закривидорога. — То, може, пан гетьман війська запорозького ще й признається мені, що він давно молиться вже на бога католицького?

Дорошенко бахнув кулаком по столу. Але бахнув не так сильно, щоб стіл розколовся. Стіл тільки гойднувся, та на миснику в сусідній кімнаті щось забряжчало. Пожалів гетьман стіл. А може, й козака пожалів.

— Сидиш оце, пащекуєш язиком — наче юшку сьорбаєш, — повільно почав говорити гетьман густим—густим, низьким, як хурдига підземельна, голосом. — А не відаєш того, що уже на Варшаву й на Краків веселенька вісточка полинула од найяснішого пана Сондецького: в Переяславі на раді козаки про окрему від Речі Посполитої республіку українську речі ведуть! То є заклик до ребелії! Невже після такої вісті король і сейм підуть нам назустріч? Після таких вістей він, ясна річ, не захоче підтвердити наші привілеї та права!

— Ну й дідько з ним, — озвався Андрій Закривидорога, хотів навіть плюнути, та згадав, що в гетьманській світлиці плювати є гріх. І взагалі, плюватися гріх чи в хаті, чи на людях. Ото хіба що ворогові в пику плюнути — то не гріх, то навіть богоугодне діло! — Якщо ми уповатимемо тільки на королівську та сеймову милість, то гріш нам ціна, пане гетьмане! Ось у нас шабля — ось у нас і права! Ніхто їх нам не дасть, доки ми їх шаблею не здобудемо!

— Дипломатом бути треба, пане Андрію!

— Та вже ж — додипломатничалися! Уже сам гетьман війська запорозького свого козака польщизною вітає, руського слова сказати чи то соромиться, чи то боїться!.. А як на людях виступає, то в кожному слові — уклін низенький у варшавський бік!

— Разом—бо б’ємося проти бусурманів за віру християнську… — спокійно відповів Дорошенко.

— Тільки віру цю християнську кожен по—своєму розуміє!

— А ти що — хотів би поляків православними поробити? — усміхнувся гетьман.

— Якби хотів би, то не казав би про відділення від них!..

— Сказав… Вискочив, як Пилип з конопель!.. Інші ж мовчали!

— Мовчали, — погодився Андрій. — Але то не означає, що люди так не думають, як я. Був би я гетьманом і сказав би оці слова, то вся рада б гукнула: «Волимо!»

— Ну, почекаємо, коли ти гетьманом станеш, а тоді й побачимо, що в тебе вийде з тими словами й думками…

— Побачимо!..

Дорошенко підвівся з—за столу, почав ходити по світлиці — здоровий, сіроокий, лицем грізний, очима добрий, словами важкий, усміхом легкий. Махнув лівою рукою, мов шаблюкою, — про інше зараз буде розмова. Андрій підвівся був зі свого стільчика — гетьман рухом руки наказав сидіти. Ну, сидіти — то й сидіти!..

— Не питаю про твоє здоров’я, козаче, бо бачу, що сила до тебе повернулася… А ще після того, як ти видряпався з канівського замку і ледь не вкинув туди самого Сондецького…

— Хотів я його туди вкинути, та не хотів шуму на всю Річ Посполиту. Отож точно сам круль приписав би мені ребелію!

— Отже, здоров’я до тебе повернулося. І ясність мислі — теж. Отож хочу доручити тобі дещо, козаче Андрію!

Андрій мовчки дивився на гетьмана. Гетьман важко опустився у широке крісло, воно зарипіло. Подивився на Андрія своїми ясними світлими очима з—під чорних, густих, волохатих брів. Закривидорога опустив очі.

— Навесні цього року турки мають висадитися зі своїми військами на молдавській стороні… Далі вони підуть до Бугу, Чичаклії, Дніпра, Конки, займуть обидва береги Лиману. Вони мають намір, поки польське військо воює в Лівонії та на Балтиці, побудувати на півдні нашої землі фортеці. Побудувати за кілька тижнів — і залишити там свої залоги. Польський круль вимагає, щоб козаки йшли воювати на Балтику й Лівонію. А ми під всіма приводами відмовляємося від такої честі — нам треба боронити свій край… Я тобі кажу це не як простому козакові, а як людині, близькій до мене… Ми не пішлемо своїх людей на північ, бо нашими невеликими силами треба стримувати ординців, які пішли за Кантеміром і колотяться проти нашого друга Шагіна—Герая. І нам же треба не дати туркам будувати фортеці в північному Причорномор’ї. Те, що їм не вдалося здійснити під час походів (пам’ятаєш Хотинську війну?), вони хочуть надолужити в такий спосіб!.. І це — страшне діло! Якщо їхні фортеці будуть побудовані, то, вважай, усе Чорне море в їхніх руках! І при тому — «мирно»! Зараз же у них з королем Сигізмундом мирний договір!..

— Так, розумію, — відповів Андрій. — Але при чім тут я?

— А при тім, що ти поведеш туди, до Бугу, двадцять сотень наших козаків. Назустріч туркам вийде регімент брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького, але вступати в бойові дії він не буде. Мирний же договір!.. А ти, переправившись зі своїми сотнями на той бік Бугу, будеш потроху скубти й лякати турків. Треба, щоб вони й на хвилину не забували, що опинилися між двома вогнями… Я ще спробую домовитися з Шагіном, аби він і татар своїх надіслав з недружніми намірами щодо турків… Головне, пане Андрію, змусити турків дурно простояти ціле літо, а потім погнати їх на Ячаків… Ну, не силою, звісно, гнати, не кровопролиттям, а мирненько, гарненько…

— Як? — спочатку не второпав Андрій.

— Ану, подумай, сотнику!

— Я не сотник, я простий козак.

— Будеш сотником. Оберуть козаки. А я призначу полковником. І ти очолиш оті двадцять сотень!.. То що ти зробиш, аби було все тихо—мирно?

— Перекрию шляхи обозам. Голод — не тітка! Тут же зохочуть кудись іти, аби не топтатися на одному місці, де все поїдено…

— Бач, а ти питаєш: як?!

— Ну, а якщо турки полізуть на нас із боєм?

— Гм… Я нічого не кажу, пане полковнику, але не забувай, що договір з нами не підписувався. А якщо у тебе будуть нереєстрові козаки, то тим паче. Перед Хмелецьким ти не звітуєш, і коли турки будуть його докоряти вашими діями, то він просто розводитиме руками: я, мовляв, не я, і хата, мовляв, не моя, і що то за збойники у вашому тилу — не відаю: може, то богданці, може, то болгари?! Але час від часу треба тихенько стрічатися з ним, узгоджувати дії…

— То я маю підкорятися регіментарові Хмелецькому?

— Ні!.. Ні ти йому, ні він тобі… Але діяти треба разом!

Андрій Закривидорога підвівся, вважаючи, що розмову закінчено:

— Коли мені приступати до виконання вашого наказу? І хто ті люди, з якими я маю ваш наказ виконувати?

— Сідай… Ще не все… — махнув рукою Дорошенко. І, почекавши, коли козак сяде, сказав: — Дам тобі сотню реєстрових. А решту дев’ятнадцять сотень набереш сам. Завтра ж оберемо тебе сотником на раді — і щоб через тиждень разом зі своїми хлопцями набрав ще дев’ятнадцять сотень…

— Але ж тільки сотня буде на жолді, на оплаті від короля? А звідки братимуть гроші за вірну службу дев’ятнадцять сотень?

— Дам дещо я… Дещо дістану з Києва… А в усьому іншому — самим доведеться викручуватися!..

• Предыдущая
• 8/100
• Следующая