На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович - Страница 28
- Предыдущая
- 28/67
- Следующая
Захід згасав, на полум'я розжареного вугілля сипався сірий попіл. Останній раз вдосталь напившись, втікачі рушили в дорогу.
Гнітюча спека зникла, розсіяна чорним крилом ночі темрява ласкаво і м'яко обіймала спалену полум'ям пустелі шкіру людей.
Вони пішли по низькому рівному плоскогір'ю, засипаному силою гострокутного щебеню, що різав ноги необережних подорожніх.
Опівночі втікачі спустилися в широку долину, всіяну сірими кам'яними кулями. Дивне каміння від одного до трьох ліктів у поперечнику лежало скрізь, ніби розсипані невідомими богами м'ячі. Люди, що йшли вже не цепом, а безладним натовпом, перетинали долину навскоси, прямуючи до підйому, який видно було далеко попереду. Після оглушливо тяжкого дня, коли з такою нещадністю виявлялася кволість людини, тихий спокій ночі був глибокий і задумливий. Пандіону видалося, що безкрая пустиня знялася до небесного склепіння, зорі стали зовсім близькими в прозорому повітрі, пронизаному якимсь темним сяйвом. Зійшов місяць, і срібний покрив світла ліг на темну землю.
Загін рабів досяг підйому. Положистий схил було викладено плитами міцного вапняку. Вапнякові плити, відполіровані до блиску найдрібнішим піском, що його рухав вітер, дзеркально відбивали місячне сяйво і здавалися блакитними скляними сходами.
Пандіон ступив на їх слизьку прохолодну: поверхню, і йому здалося, що ще трохи — і вій досягне темносинього склепіння неба.
Але підйом закінчився, сходи погасли, почався довгий спуск у рівнину, що розповзалася внизу чорною площиною і була засипана зернистим піском. Вона замикалася пасмом зубчастих скель, що стирчали похило з піску, мов обрубки велетенських колод. Загін підійшов до скель уже на світанку і довго просувався лабіринтом вузьких, наче тріщини, урвищ, поки провідник-лівієць не знайшов джерела. Зі стрімчаків було видно громаддя нових піщаних гір, що ворожим кільцем обступили скелі, де заховалися втікачі. Глибокі фіолетові тіні лежали між рожевими схилами пісків. Поки що, біля води, піщане море було не страшне.
Кідого знайшов захищене від сонця місце, де велетенський кам'яний куб схилявся над стінами піскових шарів, обрізаних з півночі глибоким водориєм. Поміж стрімчаками було досить затінку для цілого загону, який зміг заховати людей до заходу сонця.
Стомлені люди вмить поснули, — тепер лишалося тільки чекати, поки шаленіюче у висоті сонце, спускаючись, не почне лагіднішати. Небо, таке близьке вночі, знову піднеслося в надосяжну далечінь і звідти сліпило й. пекло людей, ніби в знак помсти за нічний перепочинок. Час минав, людей, що мирно спали, оточив палючий океан (сонячного вогню, що відокремив їх від рідних місць, де сонце не знищує всього живого.
Каві раптом прокинувся від слабкого жалібного стогнання. Здивований етруск підняв обважнілу голову й прислухався. Навколо зрідка було чути сильний тріск, що змінювався протяжним, жалібним стогнанням, сповненим туги. Звуки посилились, чимало втікачів прокинулося, зі страху оглядаючись навкруги. Жодної ознаки руху не було серед розпечених скель, всі товариші були на своїх місцях, всі ще спали або прислухалися. Каві розбудив Ахмі, що безтурботно спав. Лівієць сів, широко позіхнув і потім розсміявся просто в обличчя здивованому і стривоженому етрускові.
— Каміння кричить від сонця, — пояснив лівієць, — це ознака, що спека спадає.
Від тріску каміння, сповненого якоїсь безнадії, втікачам стало моторошно. Лівієць виліз на стрімчак, подивився навкруги крізь щілину стулених долонь і заявив, що скоро можна буде вирушати в останній перехід до оазису: треба напитися на дорогу.
Хоча сонце вже різко схилилося до заходу, піщані гори все ще палали. Здавалося зовсім неможливим покинути затінок і вийти в це море вогню і світла. Але люди без єдиного слова протесту вишикувалися попарно і попростували слідом за лівійцем—такий сильний був поклик волі.
Пандіон ішов тепер у третьому ряду від лівійців Ахмі і, як і раніше, поряд з Кідого.
Невичерпна витривалість і добродушна веселість негра часто підбадьорювали молодого елліна, який почував себе невпевнено перед страшною силою пустині.
Вороже текуче дихання знову змушувало людей низько схиляти голови перед розлюченим лицем пустині. Вони пройшли вже не менше п'ятнадцяти тисяч ліктів, коли Пандіон помітив легке занепокоєння провідника-лівійця. Ахмі двічі зупиняв колону, вилазив, загрузаючи по коліна в піску, на шпилі піщаних горбів, оглядав обрій. На запитання лівієць не відповідав.
Висота горбів зменшилася, і Пандіон, зрадівши, запитав Ахмі, чи не кінчаються піски.
— Ще далеко, ще багато піску, — похмуро відрубав провідник і повернув голову на північний захід.
Поглянувши туди ж, Пандіон і Кідого побачили, що палаюче небо там закрите свинцевим туманом. Похмура стіна, що здіймалася вгору, перемагала велетенську могутність сонця і сяйво неба.
Раптом почулися дзвінкі приємні звуки — високі, співучі, чистого металевого тону. Ніби срібні труби почали за горбами пісків чарівну мелодію.
Вони повторювались, наростаючи, все голосніші і частіші, і серця людей забилися сильніше під впливом несвідомого страху, який несли ці сріблясті звуки, ні до чого не подібні, далекі від усього живого.
Лівієць зупинився і з жалібним криком упав навколішки. Піднявши руки до неба, він молився богам, просив захистити від страшенного лиха. Перелякані втікачі щільно збилися докупи у вузькому просторі між трьома піщаними горбами. Пандіон запитливо глянув на Кідого і здивувався — чорна шкіра негра стала сірою. Молодий еллін вперше бачив свого друга переляканим і не знав, що так бліднуть чорношкірі. Каві схопив за плече провідника і, без всякого зусилля підвівши його на ноги, злісно спитав, що трапилося.
Ахмі повернув до нього спотворене від страху обличчя, вкрите рясними краплинами поту.
— Пісок пустині співає, кличе вітер, а з ним прилітає і смерть, — хрипло промовив лівієць. — Йде піщана буря…
Гнітюча мовчанка повисла над загоном, її порушували тільки звуки півучого піску.
Каві стояв приголомшений — він не знав, що робити, а ті, хто знав, розуміли силу небезпеки, яка загрожувала всім, і теж мовчали.
Нарешті Ахмі опам'ятався.
— Вперед, швидше вперед! Я бачив скелясту площадку, вільну від піску: треба встигнути дійти до неї. Тут смерть неминуча — всіх засипле піском, а там… може, частина врятується…
Перелякані люди кинулись за лівійцем, що побіг уперед.
Свинцевий туман перетворився на багрову імлу, що затягла все небо. Вершини піщаних горбів зловісно закуріли, дихання вітру торкнулося запалених облич роєм найдрібніших піщинок. Нічим стало дихати, повітря наче наситилося пекучою отрутою. Але ось розступилися піщані горби, і втікачі опинилися на невеликому клаптику кам'янистого грунту, почорнілого і згладженого. Навкруги наростав Гуркіт і гул вітру, що летів здалека, багряна хмара швидко потемніла знизу, начебто чорна завіса заволокла небо. Вона вгорі залишилась темночервоною, блідий диск сонця сховався в страшній хмарі. За прикладом більш досвідчених, люди похапцем зривали з себе пов'язки, ганчірки, що прикривали голови й плечі, закутували обличчя й падали на нерівну поверхню гарячого каміння, притискаючись один до одного.
Пандіон трохи забарився. Останнє, що він позичив, сповнило його жахом. Все навкруги набуло руху. По чорному грунті покотилося каміння завбільшки з кулак, наче сухе листя, що його підганяє осінній вітер. Торби повикидали в напрямі до втікачів товсті завивисті щупальці, пісок почав рухатись і швидко понісся, розтікаючись навколо, ніби вода, викинута бурею на пологий берег. Заклубочена маса налетіла на Пандіона — юнак упав і більше нічого не бачив. Серце часто билося, і кожний його удар відбивався в голові. Прискорене дихання насилу проривалося крізь горло і рот, які, здавалося, вкрилися твердою коркою.
Свист вітру звучав високими нотами, змішуючись з глухим шумом летючого піску, пустеля гуркотіла і ревла навколо. В голові Пандіона запаморочилося, він боровся з непритомністю, яку викликала буря, що давила й сушила його. Страшенно кашляючи, молодий еллін звільняв горло від піщаного пилу і знову починав прискорено дихати. Зусилля опору в Пандіона повторювалися все рідше, нарешті він втратив свідомість.
- Предыдущая
- 28/67
- Следующая
