Ловці перлів - Пашек Мірко - Страница 28

• Предыдущая
• 28/34
• Следующая

В цей час до в'язниці підійшли шакали. Вони вили на місяць, наче молячись йому й співаючи псалми. Саффар — Ель-Сейф дослухався до їхнього виття і раптом знов увірував, що воля аллаха всемогутня. На аллаха повинна дивитися людина, як ось ці звірі дивляться на місяць, звівши вгору свої гострі видовжені писки. Аллаха треба благати про співчуття, як оце шакали просять місяць своїм жалібним виттям. Бо коли б на це не воля аллаха, то був би якийсь вихід і для Раскалли, й для всіх інших, які не хочуть шукати перлів чи не схотіли б, якби дізналися, що вони можуть мати човен і жити з рибальства…

Але шакали припинили виття, й знову запала тиша. Потім місяць почав повільно хилитися до обрію й нарешті крізь отвір під дахом зазирнув і до Саффарової комірчини.

…І сяйво, що раптом залило одну із стін комори, наче освітило й Ель-Сейфову душу. Раптом він збагнув.

Раптом він знайшов вихід, дуже простий вихід! Напрочуд простий!.. Ель-Сейф випроставсь у своїй в'язниці на весь зріст і засміявся. Нагла наївна радість охопила його, й він танцював у своїй комірчині, до якої зазирав місяць. Він танцював і співав. «Я переміг! Я знаю дивовижну річ! Я буду щасливий! Буду щасливий! Я буду вельми щасливий! Я їстиму рибу, яку насмажить моя дружина, і яку я вловлю своєю сіттю! Я буду вільний, і нехай перли лишаються морю! Аллах великий! Аллах акбар! Аллах акбар!»

Так Ель-Сейф знову повернувся до аллаха, але вже не як раб його волі. Ель-Сейф мав власну волю й дякував за це аллахові. І за свої дивовижні думки, й за рибу, яку він вловить власною сіттю і яку насмажить йому його власна дружина…

Але раптом Ель-Сейф згадав, що він у в'язниці й що треба тікати звідси, навіть коли б довелося заплатити за це життям…

Наступної ночі хтось тихенько пошкрябав у стінку комори й почав стиха гукати. Це був Гамід.

Люди, які чули Ель-Сейфові волання в перші два дні, розповіли про це в місті, й звістка ця кінець кінцем дійшла й до Гаміда. Гамід почував себе вже так, що здужав прийти сюди. Він запитав Ель-Сейфа, чим можна допомогти йому, маючи на гадці перш за все їжу, а може й клопотання перед заступником начальника порту. Але Ель-Сейф зажадав лише яку-небудь гостру залізяку. Гамід зрозумів, що Ель-Сейф лаштується до втечі й спочатку жахнувся.

— Куди? — допитувався він.

— Мовчи й не розпитуй, — відповів Ель-Сейф. — Скажи тільки, підеш зі мною чи ні?

І Гамід заприсягнувся, що піде. Страх зник так само несподівано, як і з'явився. Здавалося, упевнений Ель-Сейфів голос заспокоїв Гаміда. Це було дивно: в'язень сповнив надією й відвагою серце людини, яка була на волі!

Наступної ночі Гамід приніс і вкинув через отвір під дахом велику скабу, якою теслярі скріплюють дерев'яні бруси. Кращого знаряддя годі було й сподіватися. Суха штукатурка, наскрізь пропалена сонцем, кришилася на порох, і пробити дірку в стіні було так легко, що Ель-Сейф дивувався, як це жоден в'язень досі не додумався проколупати стінки комори. Але, певна річ, усі, що сиділи тут до Ель-Сейфа, покладалися на волю аллаха.

Не минуло й двох годин, як Ель-Сейф уже був на волі.

Як вони й домовлялися, Гамід приніс трошки їжі, дзбан води і рибальські снасті. Поділивши цей вантаж, вони мало не бігцем рушили до гавані.

Дорогою Ель-Сейф спитав у Гаміда, чи не знає той човна або ж барки, якою можна було б скористатися для втечі. Гамід не знав — йому й на думку не спадало тікати морем, і він був певен, що на суходолі, в горах, ховатися краще. Але, незважаючи на це, Гамід біг до моря, бо цілком був під владою Ель-Сейфової волі.

У віддаленій частині гавані вони знайшли човна-гурі, прив'язаного до корабля — череватої «Джаміле» пана Бабелона. Невідомо, чи звернув Ель-Сейф увагу на такий збіг.

— Візьмемо цю гурі, — тільки й сказав він. — Але я не хочу, щоб задумане мною починалося крадіжкою. Зрештою, за це перепаде таким самим людям, як і ми. Напиши, що згодом я поверну гурі або розрахуюся з її господарем.

— У мене немає паперу, — мовив Гамід. Ель-Сейф нахилився й подав йому уламок обструганої дошки, що валявся під ногами.

— Нема чим писати.

Саффар роздивився навколо й подав йому вуглину.

— Пиши!

Це дуже довго, — сказав Гамід і написав: «З вашим панам я розрахуюсь».

— Підпиши: Ель-Сейф. Мене тут краще знають під цим ім'ям.

Але Гамід замість підпису намалював кривий меч. Потім вони перетяли вірьовку, якою було прив'язано гурі, а до кінця, що звисав з палуби корабля, прикріпили дошку з тим написом. А тоді сіли в гурі й попливли. Весло було в човні, й це, безперечно, був добрий знак аллаха.

— Куди? — спитав Гамід, коли човен вийшов з гавані.

— До півострова Бурі, — відповів Ель-Сейф. — Мені потрібні ловці перлів.

Коли вранці люди з «Джаміле» знайшли дошку з написом і так-сяк прочитали його, то не відразу зрозуміли, хто ж то вкрав гурі. Й лише тоді, коли стало відомо, що Ель-Сейф утік, усе з'ясувалося: пан Бабелон віддав Ель-Сейфа до в'язниці, Ель-Сейф утік і розшукує пана Бабелона, щоб порахуватися з ним. Нахуда побіг з цією звісткою до помічника начальника порту, а той швиденько написав листа до Джибуті, де, на його думку, пан Бабелон мав на якийсь час затриматись.

Трохи згодом «Джаміле» вирушила на південь на розшуки втікачів. Але побачивши на обрії вітрило, Ель-Сейф, який вів човен попід берегом, вчасно сховався разом з Гамідом поміж скель. «Джаміле» не знайшла їх.

Зате втікачі на третій день знайшли ловців перлів.

Тепер Гамід уже зрозумів, що мав на мислі Ель-Сейф, і обіцяв підтримувати його. Він цілком скорився Ель-Сейфовій волі.

Ловці таборилися майже на тому самому місці, де двадцять років тому зійшов кров'ю Аусса. Кораблем під назвою «Хеджас» командував молодий і гонористий нахуда на ім'я Омар, який заступив покійного хаджі Шере. Серінджеві обов'язки виконував огрядний Бен Абді зі своїм незмінним скреблом із риб'ячої кістки. Багато хто з команди «Хеджаса» знав Ель-Сейфа, а зокрема данакілець Шоа.

Ловці ще спали на піску, а нахуда і серіндж — на палубі корабля, коли Ель-Сейф та Гамід зійшли на берег, вдихаючи знайомі пахощі гнилизни й сечі. Два хлопчики вже поралися біля вогнища, яке лунко тріскотіло, але було не таке ясне, як перші промені ранішнього сонця; хлоп'ята витріщили очі на невідомих, але мовчали, бо озиватися до старших — нечемно. До того ж у руках в Ель-Сейфа та Гаміда були ножі.

Придивившись до сплячих норців, Ель-Сейф упізнав Шоа й розбудив його.

— Я повернувся, Шоа, — сказав він дана-кільцеві, в якого від подиву відібрало мову. — І приніс вам радісну звістку. На твою підтримку я ще можу розраховувати?

Шоа завагався. Він ніяк не міг узяти до тями, що, власне, діється. Данакілець з радістю дивився на самого Ель-Сейфа й зі страхом на Ель-Сейфів ніж.

Потім кивнув головою:

— Я вірю тобі, — були перші слова, на які спромігся Шоа.

— Серіндж має рушницю? — спитав Ель-Сейф.

Шоа знову кивнув головою:

— Під дашком, на кораблі.

— Гаразд! — засміявся Ель-Сейф. Разом з Гамідом він підійшов до корабля, прив'язаного линвою до каменя, й голосно гукнув:

— Вставай, нахудо! Вставай, серіндже! Ми принесли вам радісну звістку!

Ель-Сейф зіщулився так, щоб з палуби видно було лише Гаміда, який сховав свого ножа за поясом.

Норці на березі попрокидалися й посхоплювалися швидше, ніж нахуда з серінджем з'явилися на палубі.

— Хто це кричить? — спитав нахуда Омар.

— Я, — відповів Гамід. — Я прибув з Массауа волею аллаха.

Омар та Бен Абді зійшли на берег, а Ель-Сейф став між ними й кораблем.

— йдіть до норців! — звелів він. — Те, що я скажу, обходить усіх.

Бен Абді впізнав Ель-Сейфа і зробив різкий порух… Але Ель-Сейф застеріг його:

— Я також умію кидати ніж, о Бен Абді. Ти, який читаєш фатиху, хоч і крадеш.

Нахуда Омар приголомшено озирався. Він спочатку гадав, що на них напали розбійники, але побачив лише двох чоловіків. Та все ж нахуда пішов до норців. Бен Абді також поплентав туди. Він був здивований не менш, ніж нахуда, та ще й боявся, бо побачив шрам на Ель-Сейфовому чолі.

• Предыдущая
• 28/34
• Следующая