Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/66
• Следующая

 - Добре! зараз iду! - сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадової свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена.

 Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. - На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.

 - Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустрiч поїздовi за Чигирин на київський шлях.

 Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю.

 - Мамо! що це таке? що тут дiється в палацi мого батька? - кричав Юрась.

 - А що ж тут дiється, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути її отут в свiтлицi, вкупi з нами, - обiзвалась до його Ганна Хмельницька.

 - Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господi? Що це тут витворяє Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю.

 - А що ж вiн витворяє? - обiзвалась Олена Нечаєва. - Стрiчає нову гетьманшу, Олену Богданiвну.

 - Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої конi?

 - Нi, не знаємо. А де ж твої конi? Певно, в станi, - промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.

 - Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мої конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! - кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.

 - Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, - обiзвалась Ганна, - i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.

 - Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я - господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!

 - Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна.

 - Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! - репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.

 Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.

 - Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.

 Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi.

 Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:

 - Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!

 Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:

 - Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!

 - Час менi виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! - промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.

 Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша - дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотiй каретi, а за нею їдуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Українi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею наїдуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину.

 Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих сидiли Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi багатенькi шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з Павлиною Рудницькою. I перед поїздом, i позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усiх їхали на возах дворовi слуги гетьманшi: кондитер, пивничий i кравець Василькiвський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрi грошi.

 Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.

 Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.

 - Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, - тихо промовила Хмельницька до Олесi.

 - От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, - тихо обiзвалась Олеся, - в шляхтичiв нема цього звичаю.

• Предыдущая
• 31/66
• Следующая