Блакитна планета - Канн Мария - Страница 14

• Предыдущая
• 14/31
• Следующая

— А чом цього не зробили раніш?

— Мої брати були дуже далеко. Але я народився вже на Атісі.

— Чи завжди ви літаєте поодинці? — не витримав Марцін.

Юн відповів перегодом:

— Ні.

Агнешці здалося, ніби це запитання дуже прикре Юнові; вона виразно глянула на Марціна, бажаючи покласти край розмові.

— Йдіть погуляйте, — мовила вона, — а я тим часом зготую що-небудь на обід. І заберіть Гапу.

Щойно стихли кроки і веселий гавкіт, як на галяві знову захлюпала вода під чиїмись ногами.

«Мабуть, прибув поїзд з Сероцька, і листоноша вирішив прийти сам», — подумала Агнешка.

Набрякле вологою полотно вхідної запони зашаруділо, підняте вгору, і війнуло духом мокрої землі.

— Лист? — спитала.

— Лист, — засміявся захожий, скидаючи плаща. — І на додаток обід. Голос знайомий! Хто ж це?

— Не впізнаєш? Невже я так змінився?

— Тадеуш! Ти ж змарнів! Як до нас дістався?

— Дорогу полагодили, і я любесенько приїхав поїздом. І не дивись на мене так стривожено, я справді чуюся добре. Невже маю такий вже кепський вигляд? — він провів рукою по чисто поголеному обличчю.

— Та ні, все гаразд, тільки очі запали… Чому не попередив, що приїдеш?

— Хотів зробити несподіванку. Ти не рада?

— Рада, — мовила вона непевно, думаючи з полегкістю, що Юна зараз немає. — Ти залишишся з нами, Тадеуше?

— Взагалі так. Але, коли можна, звільни мене сьогодні на півдня. Мені треба поговорити з хлопцями про метеорити. Розповім їм при нагоді про метеорит з Орщелі, де вчені знайшли сліди органічного життя поза Землею. Цікаво. Еге ж?

— Цікаво…

— На ранок метеорологи обіцяють погоду, і Віктор наміряється з хлопцями піти на розшуки того клятого метеорита. Але це вже востаннє! Агнешко, в тебе якийсь чужий голос. Чому? Гніваєшся, що лишив тебе саму? Віктор зіпсував усю справу. Довго тримав Антка і того гладуна у себе. Але тепер усе зміниться. Завтра повернемося всі, і ти будеш вільна, мов пташка. Чуєш, Агнешко?

— Але ж, Тадку, мені добре з Марціном, він справді тямущий хлопець. Здається мені тільки, Віктор дарма шукає метеорит, який і взагалі не падав…

— Певніше, впав, але менший, ніж гадають. Рідко падають з неба велетні, як в Арізоні чи Алжірі… Пултуський метеорит, приміром, важить заледве кілограм і тридцять грамів. Не легко знайти таку дрібницю серед маси каміння. Та вилазь, Агнешко, з того темного кутка! В таборі оповідають дива про твою вроду. Пані докторка тобі заздрить. Ану кажи, чи не закохалась часом в якого мандрівника? Тільки в кого? Тут же немає живої душі. Намети складені…

— Питимеш чай, Тадку? — перервала його Агнешка, швидко схоплюючись з тапчана.

Дівчина полегшено зітхнула, коли нарешті він пішов. Це, мабуть, щастя, що вожатий так уперто шукає метеорит. Завдяки цьому збережено ще півдня. Адже Тадеуш повернеться вранці. Його гостре око відразу помітить незвичайний Юнів одяг, його мову, все…

Почне питати, звідки приїхав той «мексіканець». З якого міста? Чи давно живе на станції?

Вона добре знала Тадеуша. Він конче примусить Юна прописатись: «Юн Атлан. Прибув з планети Атіс, сонячної системи Тау Цеті. Народився… року?» Гм. Це залежить від того, як він лічить час.

Ні, Юнові не можна тут лишатися. Він мусить зараз же відлетіти. Перебуде кілька день на кораблі, а вона тим часом, звільнившись від обов'язків на станції, поїде до Варшави й підготує зустріч.

Найгірше, що все треба зробити зразу. Схопила олівець і на аркуші наперу написала:

1. Зателефонувати в міністерство закордонних справ, домовитись про зустріч.

2. Лист особам, з якими зустрінеться Юн: Генеральному секретареві ООН. Головам урядів…

Облишила писати і замислилась.

А може, передусім познайомити Юна з найвидатнішими вченими? Напевно, вони краще зрозуміють одне одного. Кого вибрати? Енергійно дописала: «Міністр порадить…» — і одклала папір.

Але ж треба врешті розповісти Юнові про недобре в житті Блакитної Планети. Важко… Цьому треба присвятити останній вечір.

Хукнула на захололі пальці. З чого почати? Може, з далекої минувшини? З Атлантиди? Кинулась до пакунка. Певно ж, сумлінна пані Анна надіслала потрібні матеріали.

Швидко розв'язала шпагат і витягла книжки й листа.

«Моє миле дитятко, — писала пані Анна, — ти дала мені надто мало часу, аби виконати твоє прохання. Як же я можу прислати «все про Атлантиду», коли на цю тему написано тисячі книжок, не кажучи вже за спеціальні статті. Хто тільки не писав про загиблий континент — письменники, вчені, авантюристи… Знайдеш в пакункові два діалоги — «Крітій» і «Тімей», в котрих Платон, посилаючись на Солона, наймудрішого з семи грецьких мудреців, подає дивну, але «надміру правдиву» повість, котру чув від єгипетських жерців.

Мене не дивує, що ти, моя люба, у вік, коли людина завойовує космос, хочеш заглянути в часи, сховані в імлі давнини, коли, однак, люди були ближчі до зірок. Вітольд сперечається зі мною, йому здалося, ніби матеріал про Атлантиду потрібен тобі для того, щоб написати повість. Якщо мій син каже правду, прошу тебе — пиши про ті часи на Атлантиді, коли її мешканці несли культуру і знання у всі краї. Найбільш я люблю легенду про Оанеса, який прибув з острова до країни між ріками Тігр і Євфрат. Жив з людьми, які тоді перебували на тому щаблі розвитку, що й звірі, і навчив їх слідкувати за рухом зірок, лічити час, обробляти землю, споруджувати будинки. Про того, хто приніс із собою справедливість і добрі звичаї.

Згодом таких навчителів названо богами, як, наприклад, міфічного Тота[11] в Єгипті.

З другого боку Атлантики в легендах індіянів зустрінеш таких самих навчителів-богів: Бохіке, Вотана, Кон-Тікі і т. ін.

Де б вони не бували, скрізь навчали людей однаково, ніби всі прийшли з одного краю. І завжди з'являлися з Атлантичного океану, з острова, що лежав на схід од Америки, на захід од Євразії та Африки. З острова, де не знали ненависті, расової різниці, де чорні й білі говорили однією мовою, де не було горя й недуг.

Все це промовисто свідчить, що колись існував зв'язок між культурами континентів по обидва боки Атлантики.

Мушу звіритися тобі, Агнешко, в одному своєму захопленні. Ні різниця культур та легенд, ні навіть відсутність ланки в ланцюгу розвитку нашої земної фауни й флори не можуть переконати мене в тому, ніби історія, що її розказав Платон, неправдива. Я вірю ІІлатонові. Мене вельми вразили оповідання про дивну поведінку деяких земних створінь, які досі наче пам'ятають про існування великого материка в Атлантичному океані. Наприклад, окремі види птахів з Лабрадору, всупереч пташиним звичаям, летять над океаном на південь, паче сподіваються на своєму шляху здибати великий материк. А повертаються вже звичайною дорогою вздовж Андів.

Приїзди, моя люба! Покажу тобі легенди про Щасливі острови, про омріяний людський рай. Почитаємо разом поезії і насамперед вірш Горація, якого я люблю найдужче. Він починається чудово:

Зверни увагу на дивне явище: найстаріші культури в Азії, Африці й Америці — Єгипетська, Шумерська — з'явилися ніби з нічого, завершені, прекрасні й певною мірою подібні, як єгипетська піраміда фараона Джесера до піраміди з ІІеленкне в Мексіці.

Як ти гадаєш, чому індіянські назви Щасливих островів, звідки прибули до Америки легендарні пращури індіянів, нагадують Атлантиду: Атлан, Атзлан, Ацтлан, Тулаи Зуіва, Тлапаллан?..

Не знаю, чи погодишся зі мною, але мені здається: перший законодавець Хаммурабі, який наказав викарбувати на склі закон про те, щоб «сильні не робили шкоди слабому, а сиротам і вдовам було надане право», — вчився на законах атлантів, котрі вирізьбили їх на кам'яних стовпах не тільки в себе, але і в країнах, де навчали, — Єгипті, Сірії…

• Предыдущая
• 14/31
• Следующая