Блакитна планета - Канн Мария - Страница 24

• Предыдущая
• 24/31
• Следующая

За хвилину у темряві вималювалась зеленаста смуга й показалася трикутна споруда, так яскраво освітлена, ніби увібрала в себе все світло місяця й зір.

Ще мить — і запалала шарлатом піраміда Хефрена. Світло мінилось, переливалось, вихоплюючи з чорноти то шерехуваті поверхні пірамід, то руїни храмів і розкидане каміння. Відблиск падав на води Нілу, на пухнасті верхівки затоплених пальм і хатини, що скупчились на пагорках.

— Летімо туди! — скрикнув Марцін. — Там щось трапилось!

Навколо світлого місця ніч здавалась ще темнішою. Величезний натовп стояв біля пірамід. Ніхто не помітив наших мандрівників, коли ті спустились на дах маленької халупки. Навіть ті, хто був на даху, не глянули на них. Всі дивились і слухали.

Рожеве світло струменіло між пірамідою Хефрена й пірамідою Мікерина, найменшою серед трьох пірамід Гізехської долини, і падало просто на викуту в скелі постать чи людини, чи то звіра. Агнешка побачила людське обличчя, простягнуті вперед могутні лев'ячі лапи і очі, які дивились з тисячолітньої минувшини.

Блиск ставав дедалі сліпучіший, заграва ніби оживляла камінне лице одвічного сторожа фараонів, який сам був фараон, мав багато імен, а в віках лишилося тільки одне, дане йому грецьким істориком Геродотом, — СФІНКС.

Залунали голоси й музика — гучно і урочисто.[17] Агнешці здалося — то промовляє сам великий Сфінкс.

«З давніх-давен щоранку я бачу, як встає бог Сонця на тому березі Нілу.

Його перші промені лягають на очі мої, звернуті до нього.

Благословляю тебе, Ніл, що котиш свої води там, у долині; тебе, батька цього прекрасного краю. То ти зробив дива дивні: міста виросли там, де колись були ліси, болота висохли, ріки повноводяться, а два моря з'єднані каналом.

Коли біля моїх ніг вчені стежили за рухом зірок, математики вимірювали землю, архітектори споруджували піраміди, визнані за одне з див світу, в інших країнах люди полювали в лісах або жили в печерах.

Хвала тобі, Ніл!»

Барви зникли, в темряві виднілась лише голова Сфінкса і таблиця поміж його могутніх лап.

Голос оповідав тепер, що на тій таблиці фараон Тутмос IV наказав викарбувати історію своєї зустрічі з володарем пустелі. То були часи, коли вже забули про Сфінкса, а його лев'яче тіло засипали піски. Ніхто не приходив віддавати йому шану.

Одного дня молодий єгипетський принц, втомившись після полювання, відпочивав у тіні голови Сфінкса й уві сні почув слова:

«Поглянь на мене, на володаря цієї рівнини! Звільни мене — станеш царем. Твоїми будуть корона біла і корона червона, корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Твоєю буде ціла та країна».

Пробудився принц і звелів визволити Сфінкса з пісків.

Сфінкс додержав обіцянки. Незабаром натовп на берегах Нілу вітав нового фараона. Барвисті човни танцювали на хвилях.

Фараон Тутмос IV здобув владу.

В звуках музики Агнешці вчувався тупіт кінноти фараона по пісках пустелі. Цокіт копит наближався, й здавалось, ось-ось з темряви вирине перша лава воїнів.

Але навколо мріли в хисткому світлі лише чорні силуети пірамід. Зелене коло освітлювало вхід до гробниці.

Фараон Тутмос IV помер. Його проводжали жалібними піснями й лементом в таємну схованку піраміди, будівлі, де каміння не з'єднане ніяким розчином, а припасоване одне до одного так щільно, щоб не втекла з неї мрія про безсмертя.

— Агнешко, про що вони говорить? — шепнув Марцін.

— Про те, що минає, — тихо відповіла вона.

І подивилась на Юна. Його освітлений профіль скидався на древні єгипетські барельєфи.

Юн нічого не питав, а їм так хотілося знати, про що він думає. Чи й йому здається все можливим цієї дивної ночі?

Вона б не здивувалась, коли б з пустелі виринув почет Рамзеса Великого, поспішаючи на відкриття каналу, що з'єднав два моря за наказом фараона. Або знов під Сфінксом стали б переможці Єгипту: Олександр Великий, Октавіан, Наполеон.

Ніхто не з'явився. Юн не повернув голови.

А голоси оповідали тепер про найзнаменитішого нащадка Тутмоса IV — фараона Аменхотепа IV,[18] поета й мислителя, в царювання якого, хоч і недовге, постала нова прекрасна культура Єгипту.

Чи слухав Юн розповідь про фараона, який прагнув дружби з усіма країнами й використав свою можність та багатство не на завоювання, а на поступ науки й мистецтва?

А в цеп час інший голос почав читати гімн Сонцю, написаний фараоном-поетом.

«Прекрасний схід твій, о Ліоне, джерело життя! Ти великий, могутній, священний. Ти стоїш над землею так високо. Хоч далеко ти, але проміння твоє пестить землю. Коли ти сходиш, все оживає, а коли ховаєшся, все завмира…»

«Для бога Сонця зрікся фараон Аменхотеп свого ймення, — думала Агнешка, — заради нього взяв нове ім'я — Ехнатон, себто «той, хто любий Атонові». Заради Атона покинув прекрасні Фіви й переніс столицю до нового міста, що його назвав Місто Сонячного Обрію.

Отож відкинувши офіційних богів, чи не пішов він слідами атлантів, тих легендарних навчителів, на взірець Тота, котрі поклонялися сонячній енергії, маючи її за джерело життя?»

Зелене світло знову заясніло перед входом до гробниці. Жіночий голос оповідав тепер про букет квітів, який поклала на саркофаг фараона цариця Нефертіті. Вона була поруч свого чоловіка, коли той вів нерівну боротьбу із жерцями.

Спустошено Місто Сонячного Обрію, знищено храм бога Сонця, а ім'я фараона-поета прокляте й викреслене з історії Єгипту…

З-за піраміди Мікерина випливла зоря й зависла, мов діадема, над чолом Сфінкса.

Агнешці захотілося, аби замовкли всі голоси й не полохали тишу пустелі, щоб згасли всі вогні й лишився тільки ясний місяць та зірка, яка світила володареві Гізехської долини вже тисячі літ.

— Марціне, Марціне!

— Хочу спати, — буркнув він і повернувся на другий бік, — ми ж тільки-но полягали.

— Вставай. Летимо прощатися із Сфінксом. А може, хочеш зостатися з Гапою?

Хлопець схопився на ноги. Ще було темно, але небо світлішало, і перший сонячний промінь мав ось-ось вихопитися з-за видноколу.

Марцінові закортіло вмитися свіжою водою з озера чи хоч струмка. Але тут же пустеля, води немає. Мусив задовольнитися вентилятором.

Навколо, скільки сягає око, тяглися піски: сіро-жовті, тривожні, похмурі. Вони не будили тої радості, як навіяні вітром і збиті морозом кучугури снігу, коли на них сонце викрешує голубі й пурпурові іскри.

А от бедуїни, коли їм набридає кочувати, селяться поблизу пустелі, щоб споглядати її…

Піраміди стояли на пагорбах, наче скам'янілі намети-велетні в оточенні сучасного міста. Мандрівники спустились на землю біля підніжжя піраміди Хеопса.

Три тисячі величезних шерехатих брил височіли в них над головами. Важко було повірити, що їх піднято вгору без інструменту, без механізмів, знесиленими, виснаженими людьми. Піраміда мала зберегти безсмертя фараонові, а в людей відбирала життя.

Агнешка повела Марціна і Юна до Сфінкса. На сході блиснув Сіріус. Тої ж миті червоний диск сонця виринув з-за видноколу, і в його променях зникла зірка, що лічила літа древньому Єгиптові.

Перші сонячні промені падала на голову Сфінкса, на лице, сповнене величі й поважності.

— Кам леіл, кам я, — залупав протяглий спів. Але поблизу нікого не було видно. — Кам леіл, кам я. О сонце, ти, що даруєш нам день!

— Хто ж має слушність? — спитав Марцін. — Той, хто думає, ніби Сфінкса зроблено в часи фараона Хефрена, чи ті, хто визначає багато давніший час? Може, його зробили атланти?

— Не знаю, — стиха одказала Агнешка.

«Дивна істота людина, — думала вона. — Творить отакі чуда, а потім відкидає їх, мов забавку, що вже не тішить, і нищить, ламає. А потім знову відшукує сліди минулого, складає його з уламків, вгадує, яким воно було. Може, тому існує стільки легенд про кінець світу і про людей, які врятувались і почали життя спочатку?»

• Предыдущая
• 24/31
• Следующая