Блакитна планета - Канн Мария - Страница 29

• Предыдущая
• 29/31
• Следующая

— Анда, анда морена! — почули вони.

Довговухий мул з кошиком плодів на спині показався з-за скелі. Поруч ішов дід у крислатім капелюсі.

— Буонас діас![27]

— Буонас діас, — відповіли Агнешка і уповільнила ходу.

Старий почав щось говорити. Спершу вона розрізняла тільки окремі слона, та потроху почала розуміти цілі речення.

— … На Тенеріфе співають пісню про те, що в квітні спить лише ледачий слуга, в травні спить сам господар, а в червні сплять всі, хто живий… Тому його не дивує, що ми гуляємо ввечері, — додала Агнешка.

Старий, чітко вимовляючи слова, спитав, хто вони і звідки.

— Поляки, — почала Агнешка і вмовкла, глянувши на Юна.

— Поляки, — повторив дід радо. — Колись на нашому острові жив поляк. Він був лікар. Лікував усіх людей, а бідних безплатно. Його вже немає, а то він зцілив би недугу маленької Долорес. Її трусить лихоманка.

— Юне, — шепнула дівчина, — Юне, чуєш?

— Спробую, — відповів він. — Скажи йому, аби провів нас до дівчинки.

Коли мул зупинився, Агнешка даремно шукала поглядом житло. Скрізь самі скелі, між ними блимає світло. Тільки коли проводир підвів їх до однієї із скель, вона побачила глибоку печеру. Кволий вогник каганця кидав хистке світло на бліде личко дівчинки.

Юн попросив води. Коли старий вийшов разом з Марціном, він нахилився над дівчинкою і провів над нею долонею. Окреслився світлий контур, який мав форму тіла дівчинки. В одному місці чітко виднілося потемніння.

— Треба забрати звідси малу. Поставимо для неї намет. Інакше їй нічого не поможе, — сказав Юн.

Місяць виплив з-за гір і залив усе навкруги голубим сяйвом, коли Долорес спокійно заснула в наметі. Біля прибулих зібрався великий гурт людей. Їх частували кавою й молоком.

Кожен хотів показати свою приязнь.

Якийсь хлопчина тицьнув Юнові в руки клітку з двома зеленими канарками, а мати його пошепки спитала:

— Дав справжні? Бо я вмру від сорому, якщо то фарбовані горобці!

Агнешка й Марцін вже не могли втримати в руках усіх дарунків, надто Агнешка, бо вона мала ще й букет пурпурових квітів.

— Думки мої полетять за вами, — притискаючи Юнову руку до своїх грудей, сказав старий. — Я знаю — тепер мала Долорес одужає. Я вдячний тобі, чудовий польський лікарю.

— Ви поляк? — допитувалась молода жінка. — Це твій чоловік? — звернулась до Агнешки.

Коли дівчина заперечливо похитала головою, старий спитав:

— Ти ж поляк, правда?

Агнешка напружено ждала Юнової відповіді. Що він скаже? Що прибув з далекої планети, про яку вони навіть не чули, і де чекає на нього чорноока дівчина? Чи змовчить?

— Міа патріа із Тієрра, — почула спокійний і впевнений Юнів голос, — Моя батьківщина — Земля.

Коли поверталися назад, Марцін говорив за всіх, підкидаючи кулю з вапна, схожу на струсеве яйце. Юнові подарував її старий «на згадку від Долорес».

Агнешка уповільнила кроки. Вона відчувала, що Юн хоче їй щось сказати, але не могла зважитись на розмову, розгубившись у своїх роздумах, які сама вважала безглуздими.

Юн — мешканець іншої планети, і хоч він назвав себе сином Землі, проте жодна з країн Блакитної Планети не була його вітчизною. Немає нічого дивного, що на планеті Атіс на нього чекає чорноока, схожа на циганку дівчина, і він викликає її на екран. Агнешка переконувала себе, що навіть мислити не сміє про його особисті справи.

Вона виграла битву. Юн схоче допомогти мешканцям Землі, він визнав їх за братів.

Рибальські човни вималювались на темній воді. Ще невидиме сонце полум'яніло на сніжному шпилі Пік-дель-Тейд.

— Юне, — почула вона Марцінів голос, — чи не могли б ми поглянути, що робиться у нас?

— У нас?

— Там, на вершині, де наш будинок. А потім я хотів би ще заглянути до батьків у Мендзиздрої.

— Гаразд.

Агнешка повернулася до моря. Нарешті вона залишиться зовсім сама. Мимоволі глянула на небо, шукаючи птахів, які летять своїм одвічним шляхом понад океаном і ще й досі сподіваються здибати загиблий материк Атлантиди. Та нічого не було видно за серпанком туману, що піднімався над морем.

Відчувши легкий дотик, вона раптом зрозуміла, що чекала його весь час.

— Аю, я одержав сигнал з Атіса і мушу відлетіти.

Агнешка мовчала, не в змозі вимовити жодного слова.

— Мені важко уявити, що я повернуся на Атіс і знову бачитиму Сонце, як зірку на тлі Волосся Вероніки. Дивлячись на неї, завжди думатиму про тебе, про твоє волосся. Ніколи ні в кого не бачив такого прекрасного.

— Вона кличе тебе, — ледве вимовила Агнешка, — кличе… чекає…

— Ти кажеш про Аону? Чекає на мене, це правда. Але то байдуже. Вона сама прирекла нас на розлуку. Відмовилась летіти зі мною на Блакитну Планету. Полетів сам. І тоді ми розминулися в часі. Я вчора бачив її востаннє такою, як у день мого відліту. Коли ми зустрінемося, вона буде старша за мене на двадцять земних років. Але врешті не в тім річ. У нас немає такої старості, як у землян. Мене і Аону роз'єднав Всесвіт. Я повернуся до вас. Я потрібен тут. Мене кличе голос Землі.

Агнешка мовчала.

Це жахливо, що Юн знову летітиме сам у чорній міжзоряній безодні. Зовсім сам.

Чи долине до Юна її голос, чи знайде його під чужим сонцем, на чужій планеті?

Якщо він і повернеться, то вже не до неї.

Стануть між ними невблаганні простір і час.

— Я боюся, — мовила стиха.

— Чого ти боїшся, Аю?

Який щирий, який приязний його голос!

— Простору і часу.

— Чому, Аю? Скажи. Я хочу знати.

— Бо він роз'єднає нас, Юне.

На екрані виднілися якісь непевні тіні. Нарешті Марцін розгледів стовбури буків, що росли на верхів'ї. А біля них чорні сосни простягали в небо поламане гілля. Шукав очима будиночок. Зрадів, коли побачив, що він стоїть точнісінько такий, яким його залишили: сірий, конусуватий, мов навколишні скелі.

Вже хотів покликати Юна і просити його показати Мендзиздрої, аж раптом помітив: на горі хтось є. Якийсь парубок — його обличчя затуляв величезний солом'яний бриль — схилився над клаптиком паперу.

Мотоногий?

Так, то він. Марцін упізнав його цибаті ноги в вузеньких штанцях і сорочку з фіолетовими пагодами. Він тримав у руці карту, план, що її намалювала для Марціна Агнешка.

Тільки зараз Марцін усе збагнув. То Мотоногий підслухав їх розмови, ховаючись за деревами в ущелині. То він вештався біля станції, очікуючи нагоди викрасти карту. І коли кричав п'яний: «Я вас знайду, я вас знищу», — вже мав ту карту.

А він, Марцін, знехтував тими погрозами. Знехтував Антковою пересторогою. Приховав усе од Агнешки…

З-за пагорка показалася галаслива компанія. Та сама, що завітала тоді на станцію «Під планетою» і пожерла всі їхні запаси.

— Куди це ти нас завів? — гидливо запищала дівчина. — Тут нікого не було з часів царя Гороха.

— А це що? — Мотоногий переможно потрясав обгорткою від бурих петітів, яку витяг з-під каменя. — Це вони залишили. Завше напихались оцим печивом. І нас ним пригощали. Присягаюся, вони тут.

— Тут? — зареготала вона. — Поснідали та й пішли далі. Я вже досхочу налазилась по цих горах. Я повертаюсь!

— Всі підемо, але спершу винишпоримо верховину. На карті позначена й намальована саме вона. Ось гляньте, там Ветлінська галява, а тут річка…

Вони заходились завзято шукати — розгрібали траву, зазирали під звисаюче гілля дерев. Один з молодиків бігав од скелі до скелі, стукав по них ножем і кричав: «Тут перевірено, і тут, і тут».

Вдарив ножем по стіні будиночка. Ніж одскочив. На сірій поверхні не лишилося жодної подряпини. Всі з'юрмились біля дивної скелі, кидали в неї камінням, ножами.

• Предыдущая
• 29/31
• Следующая