Блакитна планета - Канн Мария - Страница 9

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая

На розгорнутій книзі тремтіли хисткі тіні трав. Вітер шелестів сторінками, перегортаючи їх. Забувши про читання, Юн замислено дивився в зелену далечінь. Про що він думав? Про планету, яку покинув, чи просто не зрозумів щось у географічному словникові, що його гортав од ранку? Гапа підбіг до нього, шкрябнув плече. Юн погладив пса, але очі його були сумні. Може, мешканці його планети не вміють посміхатися? Гапа заскавчав. Юн глянув на пса, потім на свою руку й обережно зняв кошлату лапу. Підвівся і з книжкою в руці пішов до намету. Гапа побіг за ним.

Марцін бачив за розстебнутою запоною намету столик в сонячному блиску, а в глибині — карту світу. Гадав, гість звично стане перед нею. Але Юн пропав з очей, а пес сидів і зосереджено оглядався, крутячи головою навсібіч.

Що робить Юн? Поглянути наче незручно. Агнещині напучування були ясні, але їх здійснення коштувало хлопцеві неабияких сумнівів. Коли він піде слідом за Юном до намету, чи буде то уважний нагляд, як наказала Агнешка, чи настирливість і обмеження свободи гостя? А цього робити аж ніяк не годилося.

Марцін ще мить вагався, та цікавість перемогла, і він зайшов до намету. Смаглява рука гостя торкалась швів полотняної стінки.

— Ви щось загубили?

— Ні. Брудне. — Юн показав темні смуги на блакитнім рукаві.

«Що спільного має пряник з вітряком, а брудна сорочка з стінами намету?» — промайнуло в хлопцевій голові.

— Це, мабуть, Гапа. Скрізь йому треба залишити свої брудні лапи, — мовив Марцін голосно. — Прошу, дайте мені сорочку, я виперу.

— Я сам.

— Сам? Гаразд.

Між наметами вешталось чимало туристів. Над кухнею курився прозорий димок, од «лазні», себто струмка, долинали голоси. Гості повернулися з якогось далекого походу і зараз приводили все до ладу, прали, підраховували й поповнювали запаси харчів.

За хвилину на пні біля Юна з'явилась миска з теплою водою і мило. Юн обережно торкнувся візерунка оленя на милі, потім понюхав пучки.

Він справді дивно поводиться, мов ескімос у старих повістях.

Ледве хлопець устиг це подумати, як йому здалося, ніби його хтось підслухує. Так само відчувається присутність зайвої людини, коли хтось підключається до телефонної розмови.

«Та ні, хіба ж можна читати думки, — заспокоїв себе Марцін. — Мислення й телефонні розмови — це не те саме, що короткі радіохвилі, доступні для всіх».

Юн пильно подивився на Марціна.

— Не любиш? — спитав. — Не хочеш? Я не буду. Хіба що сам того забажаєш.

— Дайте, будь ласка, сорочку, — сказав збентежений хлопець, — я покажу, як треба прати.

Юн надягнув широкий сріблистий плащ і з цікавістю спостерігав, що то за штука — земне прання. Може, боявся, «космічний нейлон» не витримає такого випробування?

Бруд наче сплив з блакитної тканини, ледве її вмочили у воду.

— Він уперше бачить мило, — зашепотів Марцін Агнешці, яка заходилась розвішувати випрану сорочку на шворці між гіллям бука і старої сосни.

Потім Агнешка присіла до столика і почала щось малювати. Насуплені брови, нетерплячий рух руки, що відкидала з лоба неслухняне волосся, показували: вона вся поринула в роботу.

— Взагалі, — сказала, не одриваючи очей від паперу, — мило — то пережиток. У нас незабаром теж пратимуть без мила, з допомогою ультразвуку. Уяви собі, Марціне, — додала вона захоплено, — одяг не псуватиметься, не линятиме, не збігатиметься.

— І навіть ґудзики не одриватимуться, — засміявся Марцін. — Це мусить всіх зацікавити, а надто тих, у кого не вистачає на новий одяг.

— Теж вигадав, — відказала, — тоді всі матимуть вдосталь одежі!

— А ви, мабуть, придбаєте тоді нове перо! Справжнє вічне, космічне, автоматичне! Чудо техніки двадцятого століття — його не треба вмочати в чорнило, як гусяче або сталеве. А поки що давайте я полагоджу вам старе.

Вона засміялась. На щоках з'явилися знадливі ямочки. Зараз вона анітрохи не скидалась на сувору Міс Квіз з її промовами. От подивився б Антек — одразу змінив би про неї думку!

— Що ви робите? — наважився спитати Марцін.

Усмішка зникла з її обличчя, очі дивилися пильно, але приязно.

— Скажу, Марціне, бо вірю тобі. Але нікому ані слова.

— Нікому.

Вона озирнулася. Нікого поблизу не було. Хіба що отой юнак… та ні, він пере і не почує їх.

— Я намалювала план місця, де ми сховали Юнів зореліт, — мовила тихо. — Треба подеколи туди навідуватися. Кладу той план до зеленої теки. Пам'ятай!

Десь поблизу тріснула зламана гілка. Густа крона калини захиталась.

— Хто то?

— Певно, вивірка. З того боку до нас ніхто не приходить, там ущелина. Скажи мені краще, що поробляє Юн.

— Увімкнув радіо «піаніссімо» і слухає «Мазовше» з Варшави. Наш хор передають навіть у космос… Ви знаєте, а там і справді хтось є.

Одігнули гілля. Нікого. Але притоптана трава свідчила хтось тут був. Марцін зазирнув у темпу ущелину, по дну якої зміївся струмок, але за густими верхів'ями вільхи та граба нічого не побачив.

Повернувся до Агнешки. Обіч столика якийсь високий білявий чоловік розвішував на шворці мокру білизну, струшуючи кожну річ окремо.

— З чого це? — спитав він, указуючи на Юнову сорочку. — Яка гарна. Певно, закордонна. Звідки? Цікаво, нейлон чи теж стилон? Спитаю у власника. Чия вона?

— Ох, — знизала плечима Агнешка, — промисловість тепер випускає різні дива, і хіба людина знає, яку надягає сорочку — з вугілля, з соснової глиці чи з молока. Марціне, — покликала, угледівши хлопця, — посидь на галявині! Концерт, напевно, скінчився, — додала стиха, — час на лекції.

І, кинувши на туриста насмішкуватий погляд, зникла у великім наметі.

Навчати Юна нелегко, ця справа потребує такої самої винахідливості, як ота задача про вовка, козу та капусту, котрих слід перевезти човном на той берег так, аби вовк не з'їв козу, а коза капусту…

— Юне, — мовила вона, коли обидвоє вони сіли до столика біля короткохвильовика, — чи можеш обчислити віддаленість твого сонця од нас? Ми дивилися вчора в енциклопедії, що таке світловий рік, пам'ятаєш?

Вона вже переконалась — Юн розуміє все блискавично. Треба тільки пов'язати слово з поняттям, і в ту ж мить виявлялось, що він володіє потрібним, ба значно вищим засобом пізнання.

Замислшись, Юн крутнув на пальці каблучку, де виднілись якісь вирізьблені знаки. Може, то якийсь апарат, а може, Юн просто збирався з думками, дивлячись на неї?

Він рішуч накреслив два кола на клаптеві паперу, з'єднав їх рискою і написав: 11,8.

— Що це, Юне?

— Сонце. Твоє. Моє.

— Що означають оті цифри? Ага… Ти летів до нас. так довго?! Майже дванадцять років. Коли ти вилетів з своєї планети, у нас збігав 1949 рік, мені було сім років і тітка виряджала мене до школи.

Агнешка згадала вулиці в руїнах, будинки, що зяяли пустими вікнами. Робітники накидали сталеві троси на стіни й валили їх. Отак під стіною, яка впала, загинула під час повстання[9] її мати. Вона поспішала на поміч пораненим…

Дівчина зустріла здивований погляд темних очей і опанувала себе. Не можна думати про минуле поруч з Юном, бо не можна про те говорити…

— Скільки ти мав років, коли вилетів до нас? — швидко спитала вона.

— Стільки ж.

— Як це?

— Я спав. І тоді час, — шукав він потрібного вислову, — час буває інший.

— А час на твоїй планеті такий самий, як і наш?

— Ні. Інший.

Марцін занепокоєно крутнися біля намету — хотів швидше розповісти Агнешці про сліди, які знайшов над ущелиною. Станція поволі пустіла. Дехто s туристів пішов до крамниці, інші засмагали на траві. Можна вже покинути варту.

— Агнешко, — зазирнув він до намету, — вийдіть на хвилинку.

— Марціне, — вимахувала вона папером, — заходь! Саме про тебе думала! Дивись! Дивись! Це Юнове сонце знаходиться на відстані дванадцяти світлових років од нашого! Розумієш? Юн прилетів з такого далека!

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая