Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 23
- Предыдущая
- 23/57
- Следующая
Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку — поклав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку — хрест: “Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!”
Дідо казав, що гуцули вважають назву “Чорногора” від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив.
Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір поб’є багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, — то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці —
Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була супутницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздріти царя, за котрого кров проливав, та добрався в царські палати — проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дроб’єта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив — дав такі три горішки, що сперли ту череду. Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю з’їсти, зайшов до срібного двора, найшов срібного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагодував срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вівці до царської кошари.
Потім все було золоте. А за ним — діамантове. Скінчилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно дісталися-їм срібні вівці.
Цей навіть неповний переказ показує, як високо поціновувалися вівці у гуцулів.
Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшувати над ґаздою. Коза сказала: “Іди в найвищу полонину Гораль — там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить”.
Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: “Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять”.
Бог сказав їй на се: “Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш — взимі з’їдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того з’їдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш”.
Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: “Єк меш носити руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної — то будеш мати таку путерію!”
Спудилася вівця: “Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим”.
За сміливість, що вівця хотіла старшувати над головним Божим створінням, відібрав Творець у неї і у решти дихані мову — бо могли би ще до чогось лихого порадитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у північ новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Богом.
Кажуть старі люди, що це можна чути.. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоловік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години. Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сіном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають людської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка.
Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний тато завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради бур’яну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пиріях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а бур’яни — лісом. Але рушити не смій — штрафи, громадські суди... А на зиму у тридев’ятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю.
А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з громами — то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрівку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хмари. Та все це не здержує пастухів ані на хвилю від їх обов^язку. Ба кожен має знати, як фортуну відвернути. Йдуть і на таке: говорять “Отченаш” навиворіть, при тім хрестяться наліво і приказують: “Ні раз, ні два... не бий тут, а бий онтам, камінь!” З якими уже силами, чиєю поміччю, але виряджає пастух град сиглами (старим смереччям) та скалами, де нічого не пасе.
Вполудне і ввечір трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою та щоби ніч не захопила. Вівчарі не знають, яка пора, а в негуру не знали би, куда вертати до стоїща, якби не голос трембіти. На цей знак пригонять вони звідусіль худобу в будь-яку погоду.
Здоєне молоко зносять до стаї у велику путину. То все молоко глєджить ватаг, додаючи до него глєгу. Аби зробити той глєг (нібито грецьке слово, що означає молоко — “глекус”) треба мати ринзу. А ринза — не що інше як вміст шлунка маленького теляти або ягняти, котре ще нічого не їсть, лише ссе молоко. З маминого молока в шлунку теляти робиться сир; але-не він цікавий, а сам шлуночок. Його дочиста вимивають і наповнюють молоком щойно вположеної корови або окоченої вівці. Додають перепаленої до червоного солі наспіл з непаленою і непочатої води, браної до схід сонця. Наповнений шлунок туго зав’язують і вішають сушити: ото і є ринза. Як складно! Її ватаг готує собі задовго до літування — вдома.
Ринзи треба трошки всипати у миску з молоком, розтерти. Оце і є глєг.
Насипає ватаг глєгу у путину з молоком та й тепер обертає її коло ватри, аби молоко все було тепле — не остивало. Від глєгу тепле молоко ловиться, стинається в сир і відділяє сироватку-дзер. Розбивається то стяте молоко дірявим кружком з ручкою, а потому таки треба закотити рукави та натиснути сир донизу. Сироватка відділиться, і можна вибрати з неї сир у полотно. Буде будз, а з нього — бриндза, як будз висохне та посолений втовчеться у берівку. А до тої сироватки додається трошки молока, і вийде другосортний сир — вурда, не така масна, як перший.
Оце так довго розказувалося, бо нескоро і робиться. Але бриндза — основний харч у гуцулів. Та в багатьох гірських народів: румунів, вірменів, грузинів...,Ще, певно, десь у когось далекими світами. Смачна, поживна їжа. По кілька років можна тримати — не псується.
А я люблю сироватку із-під вурди, пити. “Жентиця” називається. Тому, хто незвичний до неї, жентиця може влаштувати цілу революцію всередині, зато стане чоловік чистенький, якби його лише що Бог на світ сотворив. Жентиця добра і почерез рік, її п’ють вівчарі, беруть ґазди у село, скільки хто хоче, дають свиням, телятам. Гуцули переконані, що нема такого вина, аби чоловіка та поздоровило, як переварена квасна жентиця-річниця; лікує серце і всі нутрощі — давно ніхто жодних зондів не знав і знати не хотів.
Полонинники дивні люди. І нині.
Це відчайдушні язичники і водночас найпобожніщі люди. Нікотрий не ляже спати без молитви. Коли при застайці добре розгориться нічна ватра, звертається пастух-до сходу сонця: “Господи, заборони мене, заступи мене від панської карости, від людської ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усего нещастя, від припадку злого на водах, на переходах, у бутинах, полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі! Господи Боже, прости мою душу, що сми согрішив без числа, що сми рано встав, Бога не згадав, що сми Бога не запросив і всіх людей і душ померлих, що в огнях погоріли, по водах си потопили, що плаями убійники вбили, у мраці, у вітру задушили, що їх ніхто не згадає і за їх ніхто не знає, молитви за них ніхто не скаже, Бога не запросить. Господи, їх заборони! Николаю святий, їх виратуй! На службу даю, молитву Божу говорю, сто раз — не раз, шо сми тогди проминув, шо сми Бога не спімнув, шо сми си забув, шо сми Бога не просив, Бога свєтого не ухвалив! Боже, прийми, Боже, хвали, не сам собою — з Пречистою Свєтою. Боже, дай щастя і розум добрий усім людям і мені. Милости, Боже, навіки-віком, амінь!”
- Предыдущая
- 23/57
- Следующая
