Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 38
- Предыдущая
- 38/57
- Следующая
Кажуть, що медвідь постить за гріхи, за покуту, бо він коня чоловікові з’їв. Зато сидить два місяці у гною і ссе лабу та їст гнилу колоду. Стає такий слабенький, що можна єго узяти на петельку, як теля, і вести, куда хочеш. Восени він має силу за 24 людей і за 2 пси, а навесні лиш наполовину.
На медведя кажуть “вуйко”. А на молодого — “тулук”.
Вовк. На нього кажуть “звірак”.
“Єк Бог сотворив звірі, то вовкови казав, аби лиш ловив вівці, з них аби жив. Але він не умів ловити вівці, бо земля була ще молода і під ним хиталася. То він ловив що попало. Так і дотепер”.
Кажуть, що є люди, котрі перекидаються у вовка. Це такі місячники, вони перемітуються на вовка у той час, як загибає старий місяць і настає новий. Такі люди називаються вовкуни. На місяці є двоє людей на пересторогу грішникам — убийникам. Були два брати, що перечілиси межи собов над однов полонинов. Один другому не хотів попустити. Вони винесли дійницу з водов із стаї і згодилиси: куда вода побіжит — межа буде. А розсипана вода почуріла в один бік. Один з братів кривдував собі та з того брата проколов вильми — кровцю пустив. Прийшла мама, уздріла кров і проклєла: “Аби си ця полонина жерепом заросла. Жереп (карликова сосна) має такі корінці, шо стелє си далеко земнев. На такій полонині, де жереп росте, вже трави не буде. На ознаку цеї першої кривавої суперечки Бог відбив на місяці братів з вилами і дійницев. А з тих братів зробилиси вовкуни. Вони жерут си помежи собов, жрут і місяць, аби тот образ за нім вигризти. Але до кінця не догризають місяць, бо уже їм пора ставати з Бовкунів людьми. Від цего лишаєси кавальчик місяця. Потому він знов наростає.
А є ще вовкулаки.
Був один молодий чоловік, то дуже любив свою жінку. Вони кидали сіно, чоловік їй каже: “Знаєш, жінко, я мушу десь іти, а ти абес не злазила із сіна, а тут, може, шо прийде, то ти борониси вилами, але по голові ни бий...” Та й пішов. Нараз прибігає вовк. Кидається до неї. Вона — вильми, вильми по чім попало. Побила вовкові голову, а він підскочив на сіно — хапнув за сорочку і урвав здолини. За якийсь чєс приходит чоловік з розбитов головов. Жінка бідкається, питає, де він був. А чоловік каже: “У потоці упав на камінє та побивси”. Став він кидати сіно, вишкірив зуби до неї, а в зубах у него шмат її сорочки... Не мав що робити, мусів признатися: “Знаєш, жінко, я вовкулак. То я прибігав, а ти мене побила...” Жінка спудилася. “Не бійся! Як я тобі признавси, то я вже чистий став”. Бо старі люди кажуть, що як признаєт си відьма, упир, вовкулак, хто він є, то стає чистим чоловіком. Але то заказано признаватися. Цей чоловік дуже любив свою жінку, то через страх признався.
Про вовків є поговір: кілько неділь м’ясниць, тілько щенят має вовчиця. Як шість неділь м’ясниць, то шість щенят, а як десять неділь, то вовчиця має десятеро щенят: дев’ять вовчєт, а десяте — рись.
Пес. Чому люди держать пса?
Його випросив святий Петро у Бога. Як уже люди мали хати Бог вийграв хату у Пекуна, як зумів занести туда днину), то святий Петро у своїй хаті заснув, а Пекун прийшов та напудив сплячого господаря. Святий Петро попросив Бога, щоб Всевишній придумав таке аби воно давало єму знати, як хто прийде до хати. Бог дав пса.
Ласочка-кіточка кусає лиш у свята, котрі проти неї, Убивати її не можна, бо другі кіточки вигублять усю худобу; а від ласиці ліку майже нема. Просто на Власія не вільно робити, оце увесь лік.
Кертина (кріт). Про неї у Головах є така притча.
Один піп заступив сусідську землю. Той сусід привів мірянника. Але піп хотів схитрити: викопав яму на сусідськім грунті та закопав свого сина; наказав йому говорити з ями, як будуть міряти землю. От мірянник міряє, а син з-під землі кричить: “Най! Не руш! Це попове!” А чоловік і заклєв: “Єк по правді кричиш, так абес землю рив!” Розійшлися. Піп відгортає землю, гарбузиння — а сина нема, лиш дірка у землю. Син його став кротом, кертиною. Зато грунт став попівський.
Миш, кіт, лилик (кажан). Коли Ной рятувався із диханею у ковчи, миш прогризла дірку, і якби кіт не заткав хвостом, ковч би пішов на дно і все би пропало. Зато кіт благословенний від Бога, а миш проклята. Того, хто кота уб’є, не буде отець сповідати — законювати, бо за кота, як за тата-маму, великий гріх.
А миш бий, де видиш. Бог карає її, що і в марті повіє студенев у мишину дірку. Миш мудріша над усю диханю. Вона будує з осені 12 нірок, насипає 12 купок зерна. Зимою з’їдає одну могилку, а решту тримає про голод. Ні одна диханя не бере гроші, а миш бере. А наколи має настати голод або тяжка зима, у якім краю, миш утікає в інший край, лиш бере у зуби сороківця. Часом треба перевозитися через Дунай, то вона платить за перевіз.
Як миш з’їсть свяченого — виростають крила. З неї робиться лилик.
Не можна убивати і жабу. Кажуть: уб’єш жабу — умре тобі мама. Але її в горах часто б’ють. Раз через то, що вона відбирає манну; се відьми перекидаються у жабів. А друге — вона добра на тило. Рапавку розкраюють, заливають водою у посудині. Тої води дати маржині — стає тлуста. У нас давно були товсті сусіди — Йорманєчки; і стара, і її доньки хвалилися своєю повнотою. Казали, що вони такі від тила...
Курка, що піє, ворожить домашнім смерть. Такою куркою треба зміряти хату від стіни до порога. Що вийде до порога, то треба утяти: хвіст чи голову. Тільки дівці не годиться різати курку, бо буде мати велику полу.
Але найпривабливіша легенда у моїх горах про ластівку.
Нібито кохання легіня із дівкою. Родичі дівки пішли до церкви, а вона лишилася — сказала, що голова болить. Прийшов до неї леґінь, і вони звелися на гріх. По тім гріху він обіймив її, притис до себе та й каже: “Ластівко моя!” Вона в тот раз перекинулася на ластівку — вилетіла через вікно, сіла на паркан, зачала щебетати і покликувати його за собою. І леґінь став птахом. За сподіяний гріх стали вони бездомними пташками.
Може, правда, що ластівка — людська душа. Бо коли умерла моя сестра Олюська молодою, то в хату залетіла ластівка, сіла на рушник над образом і застигла якийсь час, аж тато з мамою умовкли від здивування, перестали голосити. “То Олюсьчина душа” — сказала тихо мама. І ластівка тої осені сиділа на дроті коло хати допізна...
Дятел також походить з гріха. Пішов раз чоловік на Великдень рубати- дров. Приходить до него ангел і питає, шо він робить. “Дров рубаю”. — “Та нині?” — питає ангел. “Нема шо їсти; жінка, діти дома голодні, мушу заробити хоть на дровах. Бог простить”. — “Шо жєдаєш, абес не рубав?” — “Та чого, як не грошей”. — “Лиши рубати — будеш їх тілько мати, кілько схочеш”, — сказав ангел та й полинув у висину. Приходить чоловік додому, а в дроворубі грошей цілий стріп.
Минув рік. Чоловік діждав Великодня — та й знов іде у ліс рубати дров. Прилітає ангел, просить: “Не рубай! Що хочеш, абес не рубав у свято?” — “Хочу богувати”. — “Рубай собі, поки світа”, — відповів на то ангел та й полинув. А з того чоловіка зчинився дятлик: цюкає і цюкає у дерево — не знає спочину.
А зазулю випросила собі Свята Неділя. Вона вийшла з ґражди — сіла. На світі було файно, тепло, але дуже тихо — сумно. Свята Неділа зітхала та й каже: “Боже, кобес дав таку пташку, щоби кукала, як уже не буде співати!” Бог дав зазулю. Вона сіла навперед Святою Неділею та зачала кукати.
Зразу зазуля була жінкою. Вона мала чоловіка, але стратила його, бо він її зневажєв. Зазуля пішла до бісиці за порадою. Бісиця каже: “У твого чоловіка є золотий волос на убранню. Єго люб’є чужі молодиці. Спали то убраннє”. Прийшов чоловік, розібрав си, а зазуля його лудиння спалила. Лишив він її, перебрався у ліс, наказав їсти приносити. “А як я тебе найду?” — питає зазуля. “Клич: ку-ку!” Кукала, аж птахою цілком стала. Відтогди не має свого чоловіка, десь тріщучок залітає до неї.
Ба ще не так.
Вона мала пару. Але полюбиласи з тріщуком і через любаса утопила свого чоловіка, як летіли через море. Кукул пішов до царства небесного і кує там. Його й на образах коло Бога малюють. Полюбиласи з Тріщуком на Благовіщеннє, а втопила чоловіка на Йвана. То і кує від Благовіщення лиш до Йвана. Бог відобрав за гріхи у неї голос. А тріщучок також пари не має: ганяється за любасков та б’ються.
- Предыдущая
- 38/57
- Следующая
