Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід - Страница 18

• Предыдущая
• 18/26
• Следующая

Я насилу встиг розстебнути джинси, як вона обома руками стягла їх униз і всадила свої нігті мені нижче спини; її лоно було м'яке й гаряче, й коли я брутально увійшов туди, кинувши її на спинку фотеля, то вона зойкнула якимсь горловим криком і міцно вп'ялася мені в уста, водночас дряпаючи мене нігтями. Я буквально пришпилив центр її ваги до фотеля і на якусь мить завмер, сплівшись із нею в один тугий клубок; по тому став її атакувати, грубо, жорстоко, вона кидалася піді мною як рибина, її подих ставав дедалі частішим і пристраснішим, аж врешті щось неначе електричний імпульс струсонуло її тіло, і вона заволала, кусаючи мене за вуха, але я атакував її далі, все прискорюючи й прискорюючи цей гін, все пливло в мене перед очима, я вже нічого не тямив, це було таке наче тебе ріжуть по живому, вершечки її грудей були тверді й палючі мов жарини, і коли я провів по них язиком, конвульсивно хапаючи повітря, то вона знову скрикнула й замотала головою, до крові кусаючи собі вуста…

… неначеб падали у прірву й це падіння було безконечно довгим воно тяглося й тяглося й ніяк не могло скінчитися в свідомості проблискували якісь світлі плями уривки мелодії звуки давно забутої пісні далекі епізоди дитинства їх більшало й більшало аж врешті вони зіллялися в якийсь барвистий калейдоскоп котрий безперестань складався у візерунки й тут же розпадався отак складався й розпадавсь складався й розпадавсь аж несила було це терпіти але кінець все не приходив її гарячковий ритмічний подих усе відлічував і відлічував хвилини милості потужні вулканічні поштовхи стрясали всеньке її тіло здається оргазм вже находив на оргазм оце жінка подумав я пливучи в густому палючому тумані не бачив ще такої певне мазохістка не інакше…

… неначеб дзвін ударив нараз. Я закам'янів, випроставшись на всенький зріст і закинувши голову; щось таке як біль, тільки устократ гостріше й потужніше, молоснуло мою істоту, пронизуючи всеньке тіло од потилиці до п'ят; перед очима спалахнуло сліпуче нестерпне сяєво, і я відчув, що лечу сторчголов униз, аби згоріти в цім вогні, котрий пожирав мене живцем…

Провулок. В глибині видно вивіску — «Комерческая лавка». Камера метнулася вбік, і в кадрі постало: глухий цегляний мур. На тлі — кілька молодиків у спортивних костюмах і шкірянках. Кремезний драб з обличчям кавказького штибу. В кадрі щось мигнуло. Якісь тіні. Потім зображення посвітліло; широким планом камера вихопила вилицювате лице з примруженими очима. На тлі цегляного муру — нові постаті. Декілька хлопців, не старше двадцяти двохдвадцяти чотирьох років. Кавказець щось говорить до них, водночас лінькувато рухаючи щелепами, — певне, жує гумку. Потім усе починає рухатися, й за метушнею нічого не видно.

Камера знову фіксується. Видно, як падає сніг. Один з тих хлопців сидить під стіною, — лице його закривавлене, кров стікає по підборіддю й капає на куртку. Ще один лежить ницьма, голова неприродно вивернута. Хтось махає руками й, певне, щось каже, але звуку немає. Знову метушня. Один з кавказців вилітає на проїжджу частину й, послизнувшись, падає. Широким планом: вилицюватий тримає в руці пістолет. Видно, що це італійська «беретта». Зненацька гурт розпадається. Наперед виходить здоровезний бритоголовий драб. На якусь мить він зупиняється — а далі усе відбувається блискавично: бритоголовий одним стрибком збиває молодика з пістолетом із ніг, вивертає йому руку й щосили гатить коліном у живіт, потім ще раз і ще. Знову метушня. Якісь тіні. Нарешті гурт розпадається. Майже всі супротивники кавказців валяються на проїжджій частині й на хіднику. Бритоголовий дістає пачку сигарет й запалює. Далі обертається. Широким планом: цинічне лице з глибоко посадженими очима, котрі горять лиховісним полиском…

— Стоп! — звелів я. — Збільшити!..

Кадр зупинився. Потім зображення виросло, й на екрані стало видно найдрібніші риси обличчя.

— Він? — поспитався Мурат, відкидаючись на спинку фотеля.

Я припалив цигарку й випустив хмарку диму.

— Він, він… Глобус, агент росіян, — сказав я нарешті. — Ніякого сумніву.

Шеф відділу безпеки неспокійно поворухнувся.

— Ми маємо на нього якісь дані? — поспитавсь він у мене.

— Повне досьє, — махнув я рукою. — Навіть фото. Втім, це нічогісінько не дає. Він щез, — наче крізь землю провалився!..

Мурат подав знак, і відеокамера вимкнулась.

— Ваш відділ візьметься за цю справу? — поспитавсь він у шефа безпеки. — Як не крути, а ця справа з витоком інформації…

— Я був би не проти… — почав було той.

– І я теж! — безцеремонно втрутивсь я. — Хто, власне, провадить цю справу? Ви що, сумніваєтеся в моїй компетентності?

— Старий, це серйозне діло, — замислено сказав Мурат. — І його треба розкручувати спільними зусиллями. Якщо Глобус знову вислизне…

— Як на мене, то він давно вже вислизнув! — озвався шеф безпеки. — Де його шукати?

— Це мій клопіт! — відрізав я. — В цій справі є, між іншим, і мої інтереси. Я командував транспортом, котрий потрапив у засідку. Винуватець — оцей російський агент, котрий зумів дістатися в комп'ютерний банк «Тартару». Потім він організував засідку і взяв мене в полон…

— Ну, ти в нас мастак потрапляти в засідки! — не втримався Мурат. — Чомусь жоден з детективів для особливих доручень не дається, щоб його зайняли в полон, а ти…

— Така моя метода, — буркнув я. — Доводиться підставляти себе, щоб виманити противника з нори. А як же ж інакше працювати? Ось візьми першуліпшу справу, яку мені доводилося розкручувати, — це ж всуціль були одні білі плями! Жодної інформації про місцезнаходження об'єкта пошуку, ніяких даних про його ситуацію…

— Ну, — обірвав мене шеф безпеки, — в кожного своя метода… Що так, то так!

– І на мою роботу ще ніхто не скаржився, — не вгавав я. — Так що цю справу просив би залишити мені. І нехайно я спірву цього драба в свої руки… — я зробив обома руками такий жест, наче одкручую комусь голову.

— Врешті, — махнув рукою Мурат, — проблема навіть не в тому, хто буде провадити цю справу. А в іншому: чому цей агент крутиться коло чеченців?

Шеф безпеки замислено покачав головою.

— Щось готується. Можливо, яксь провокація, — на зразок отієї, котра лежала в основі «Зомбі». Пам'ятаєш?

Я гірко засміявся. Ще б пак, це була одна з моїх найбільших справ, — у січні дев'яносто першого року московське кагебе готувало терористичний акт в Україні, щоб одночасно зі штурмом вільнюської телевежі ввести війська і в нашій республіці. Справу зірвав «Тартар», котрий зумів нейтралізувати виконавців теракту; між іншим, нам щедро за це заплатили, — хтось із тодішніх політиків у Верховній Раді УРСР дуже не хотів випускати владу з рук.

— Все може бути! — відказав я. — І на те я детектив для особливих доручень, щоб відвернути подібну акцію. Ну, то що?

Мурат знизав плечима.

— Працюй! — сказав він, підводячись. — Глобуса треба нейтралізувати найближчими днями. Ти повинен вийти на нього буквально сьогодні ж. Втямив?

— Втямив… — замислено пробурмотів я. — До речі, він уже, напевне, в Грозному!..

— Звідки ця інформація? — обернувся до мене Мурат.

— Підслухав. Такий собі уривок з розмови, — я коротко переповів, як все воно відбувалося.

— Он воно що! — повільно проказав шеф безпеки, коли я скінчив.

— Тожбо й воно!.. — буркнув Мурат. Тоді з сумнівом глянув на мене. — Ти уявляєш, наскільки важлива ця інформація? І що за нею може стояти?

— Уявляю, — відрізав я. — Ще й як уявляю, ого! Саме тому я й хочу завершити цю справу. Навіть якщо для цього доведеться їхати в Грозний.

Над привокзальною площею скісно пролітав сніг.

— Посидь, — сказав я Ронні. Тоді відчинив дверцята авто і виліз надвір. — Півгодини, не більш. Не повернуся — телефонуй в «Тартар». Зрозумів?

— О'кей! — незворушно буркнув янкі. Він розвалився на задньому сидінні й лінькувато жував гумку. — Може, і я став би у пригоді?

• Предыдущая
• 18/26
• Следующая