Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 10

• Предыдущая
• 10/43
• Следующая

— Вона й тебе колись влупить — і не облизнеться! — сказав я. — Ну, то воно, може й добре — одним йолопом на землі буде менше!

У передпокої пролунав дзвінок.

— О, — потер долоні Барабаш, — соски наші приїхали! Ану ж бо, глянемо, що за товар нам привезли ці обревки!

Першим до квартири ввалився кремезний бецман з винятково дурною фізіономіє. На сходовому майданчику чутно було якийсь шепіт і хихотіння.

— О, — сказав бецман, розглядаючи нас із Барабашем, — щось знайоме! Із бригади Кошмана, еге?

Барабаш грізно скорчив свою звірячу мармизу.

— Ти баб давай, а не язиком ляпай! Поняв?

– І хутчій! — докинув я й собі. — А то сперма вже до горла підходить!

Бецман простяг руку.

— По сто баксів з рила!

— А соски?

— Зразу гроші, а потім соски! Правил не знаєте? На сходовому майданчику знову захихотіли.

— Не поняв? — поволі сказав я. — Блатний, еге? Сильно вумний, еге?

— Бакси гоніть! — вперто повторив бецман.

— Які… які ще бакси, на хрін! — витріщився на нього Барабаш. — Ми ці… як на них… ветеринари! Афганістану которі, поняв? Ми в голову поранені, на хрін!

— Нам безплатно положено, блін! — сказав я, заходячи бецманові за спину.

Він блискавично розвернувся, завдаючи мені удару п'ятою, але Барабаш зловив його за ногу й, крутонувши, повалив додолу. В передпокої розляглося ревіння; я рвонув двері на себе й віч-на-віч зіткнувся з іще одним охоронцем, котрий спробував було зацідити мені в перенісся; ухиляючись од атаки, я захопив його зап'ястя обома руками, обернувся й, вивертаючи плечовий суглоб, завдав його лікоть собі на плече. Больовий шок наступив миттєво: харцизяка зойкнув і тут же звис на мені наче лантух.

— Заходьте, киці мої солодкі! — посміхнувсь я дівчатам. Вони дивилися на мене й мовчали.

— Не поняли, на хрін?! — гаркнув з дверей Барабаш. — Так зараз фейси будемо чистить!

Я відпустив охоронця, й він м'яко повалився на підлогу.

— Не лякай мені зайок… білочок наших маленьких! — сказав я Барабашеві. Тоді знову посміхнувся. — Не бійтеся, кішечки, — бить вас ніхто не буде! Ми хоч і в голови поранені, але ж нас лікують!

Першим, кого я вздрів у передпокої, звичайно ж, був Більбонський. Він сидів біля охоронця й, вищиривши свої зубиська, пантрував за кожним його рухом. Драб валявся на підлозі лицем униз і по сто баксів з рила більш не вимагав.

— Що ти йому зробив? — поспитав я Барабаша.

— Ногу трохи пошкодив… до весілля загоїться! А ти свого обревка замочив, га?

Дівчата дивилися на нас і дригоніли, мов у лихоманці.

— Перелом ліктя, — я стусонув носаком бецмана, котрий лежав на підлозі. — Ти, обревку… вставай, на хрін! Забирай свого друга, й щоб тобою тут більш не смерділо, втямив?

Коли двері зачинилися, Барабаш чимдуж ляснув одну з дівчат нижче спини.

— Оце зад! — вдоволено заіржав він, потираючи долоні. — Ану гаття, лошиці… зараз буде вам груповий секс із цим самим… садомазохізмом і цею самою… зоофілією вкупі!

Дівчата посунули у вітальню наче вівці. Більбонський аж загорлав од захвату й, підстрибуючи, кинувся за ними вслід — він страх як любив спостерігати за статевим актом.

— Так, — сказав я, коли ми з Барабашем посідали на дивані, — зразу признавайтеся — триперні?

— Тільки правду кажіть, — грізно скорчив свою звірячу мармизу Барабаш, — а то заріжемо, на хрін!

Повійниці стояли ні в сих ні в тих.

— Послушайте, крутые, — озвалося нарешті чорняве дівча з янгольським писком, — вы че это себе позволяете? Да вы хоть представляете, что с вами будет через полчаса?

— Вас же уроют, на хрен! — сказала друга, нахабно витріщивши підмальовані очі. — Ребята как приедут на джипе…

Барабаш вперся кулаками в диван і звівся на ноги.

— В глаз дати?

Я смикнув його за руку.

— Не лякай мені дєвочків… ти, обревку! А ви, голуб'ята мої, — я дико посміхнувся, й обидві зблідли мов стіна, — зараз же розібралися догола… раз-два!

— Сорок п'ять секунд! — гаркнув Барабаш. — Котра не встигне — буду тренувати!

Дівчата кинулися зривати з себе одяг. Досвід у цьому ділі у них був неабиякий, але за півхвилини стало ясно, що в армійські нормативи їм не вкластися.

— Не встигаємо? — лагідно поспитав Барабаш. — Що ж, будемо тренуватися!

— Не доходить через голову, — докинув я й собі, — дійде через руки й ноги! Одяглися.

Коли вони похапцем понатягували на себе шмаття, Барабаш дістав сірника.

— Горить, — пояснив він, — сорок п'ять секунд. За цей час нормальний боєць може роздягнутися двічі. Погнали!

Повійниці заметушилися, мов дві мавпи. На підлогу полетіли спідниці, колготки, ліфчики… Вони аж із шкури вилузувалися, так поспішали! Барабаш дивився на них і радісно посміхався.

— Не встигаємо, — констатував він, задоволено розглядаючи обвугленого сірника. — Що ж, будемо продовжувати тренування!

— Ну ребята, — заскімлила чорнявка, — ну хватит прикалываться, в натуре! Ну че вы, в самом деле-то…

У кишені задзвонив комірковий телефон.

— Да, — сказав я недбало. — Он, какой же еще хрен! Че? Че ты сказал, в натуре? Тебе еще одну клешню сломать, да? Ты кто по жизни, на хрен? Кто по жизни, спрашиваю? Чего? Давай. — (Доктор буде говорити, — сказав я Барабашеві, прикриваючи мікрофон долонею). — Здорово, братуха! Я, кто же еще. Да плохо вели себя ребята, вот и пришлось вломить… Невежливы были, поял? Ну, если поял, значит, все дела… Чего? Ну, это как сказать: кому блатной — а кому портной. сам знаешь! А, не забудешь… Ну, если тебе так легче, то я не против! Не забывай, конечно. Кто старое забудет, тому оба глаза вон… сам знаешь! Короче, побазарили — и хорош.

Я вимкнув телефон і дико посміхнувся.

— А ви казали: ребята, на джипе… — тоді зненацька скорчив звірячу гримасу. — Ви ще й досі не роздяглися? Що… які тренування? Відставити!

— Відставити! — гаркнув Барабаш і собі. — Догола роздяглися, раз-два! Ти, чорнява… що це ти держишся за ті труси, наче мавпа за гілляку? Ану зняла, хутко!

Ну, дівчата й справді були першого сорту, — наче яблука, такі тугі й налиті! Голяка вони до решти втратили свій апломб і тепер були, як худоба, котру мають гнати на заріз.

— А тепер, — скомандував Барабаш, окидаючи їх оком знавця, — танці давайте! Поняли?

Повійниці витріщилися на нього мов телята на мотоцикл.

— Танці?! — отямилася нарешті чорняка. — Ти що, крутий, ума рішився?!

— Я тебе рішуся зараз! — Барабаш посварився на неї своїм здоровезним кулацюрою. — Давай цю саму… польку… й по-бистрому!

— Не поняли команду?! — гаркнув я. — То зараз будемо знов тренувати…

— … поки не попадаєте! — докинув Барабаш. — Ну?! Дівчата перезирнулися.

— Ми польку не вміємо!

— Танець живота?

— Ну, це можна… цьому нас вчили!

— Ото й погнали! — скомандував Барабаш, вмикаючи магнітофон. — Але в темпі… й без вибриків мені, а то заріжу!

Під стелею попливла тягуча східна мелодія. Дівчата пішли вихиляса, дригаючись у такт музиці. Вони трясли своїми тілесами, вигиналися й закидали руки за голову, млосно заводячи очі під лоба. На танок живота це й близько не було схоже — я бачив, як його виконують у Пакистані, й нині отака профанація навівала на мене нудьгу.

— Ану ж бо і я з вами! — вигукнув Барабаш.

Я озирнувся й аж рота роззявив: цей обревок уже встиг розібратися догола й навіть повісив на шию Зоряну. Змія неначеб аж струмувала по ньому своїм оливково-жовтим тілом.

— Гоц давай, гоц! — заревів Барабаш, підбігаючи до дівчат. Ну це було й видовисько! Треба, сказати, що Барабаш всенький розписаний татуюванням: на грудях виколота голова міліціянта в картузі з радянською кокардою, й коли глибоко вдихати повітря, міліціянт шкірить ікла; на спині — портрет Че Гевари зі здоровезною чорною бородою; нижче, на сідницях, двоє чортів, котрі держать лопати з вугіллям — під час ходи ці почвари починають рухатися, й здається, ніби вони по черзі жбурляють паливо в топку, себто в задній прохід; але найбільшою ж гордістю цього обревка був фалос — із вживленими під шкіру кульками, розписаний фразами на кількох мовах, а на голівці витатуювана муха… ну, як жива, їй-богу!

• Предыдущая
• 10/43
• Следующая