Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 64

• Предыдущая
• 64/69
• Следующая

— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…

— Притчу, — шепоче Корват крізь пальці колишньої нареченої.

— Нехай буде. Притчу…

— Анекдот. Про жіночу впертість.

— Не буду розповідати, — сміється Джипсі і відсмикує заслинену руку. — Щось ти занадто розтащився, бебі.

— Твоя шкіра пахне помаранчами.

— Нащо ти приїхав? Та ще й на хвості цього крутелика?

— А ти йому, здається, подобаєшся.

— Я, здається, переважно подобаюсь чоловікам, — Джипсі погладжує свої довгі ноги. — Ти ж завжди мене ревнував. А тепер теж?

— Дражниш мене?

— Просвітлюю.

— Зазлючена ти якась, Олю, неспокійна. No rоsе without а thorn [68] .

— Ти ще на щось сподіваєшся? Не сподівайся. Продовження не буде. Цирк згорів, клоуни розбіглись.

— Залишилась лише сумна мавпочка.

— Мавпочка теж втекла. Чалап-чалап. На південь, туди, де тепло і сонячно. Де ростуть на пальмах смачні-пресмачні фініки. Мавпочки люблять тепло і фрукти.

— Це несправедливо.

— Сам казав колись: «Справедливість — це пафос молекул». А твій найкращий друг Лупатий Трах (він ще не з'їхав там із глузду від своєї революційності?) додавав: «Пішій хавают ніжніми чакрами». Так от — я, дорогенький, і є тим піплом, котрий хаває радощі життя найнижчою чакрою. Де ж мені до вас, покликаних та обраних. Мордою вийшла, а чакрою не вийшла.

Каміння стає гарячим, задуха навалюється на чагарі. У небі, що набрякає інтенсивно-синім кольором, з'являються смуги розсіяного білого сяйва, від якого блідішають тіні, і все навколо опановує безжальне світло. Чагарі суворішають, немов воїни в очікуванні облоги.

— Може підемо, скупаємось? — пропонує дівчина.

— Тут можна? — Why not?

— Ще одне запитання. В тебе тут хтось є?

— Хтось є.

— Хто він?

— Це вже друге запитання. Вони сходять до води.

— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»

• Предыдущая
• 64/69
• Следующая