Пафос - Ешкилев Владимир - Страница 67

• Предыдущая
• 67/69
• Следующая

… Корват повертається у реальність серед бганок волохатої на доторк тканини. Темний світ повільно обертається навколо нього, і дуже хочеться пити. Він обережно, щоб не завалити набік світову каруселю, сповзає на вкриту тафтинґом підлогу. Десь далеко виє поліцейська сирена. Він натрапляє на низький столик, захаращений порожніми пляшками, роздертими пакетами і горішками; спираючись на нього, встає. Озирається. На перетвореному на смітник ліжку спить в улюбленій позі фотографів Назїіег'у оголена Джипсі. Біля телевізора — течка з проспектами. Корват навмання бере проспект, йде до туалету, запалює світло. Проспект виявляється російськомовним. Під зображенням молодої ізраїльтянки в уніформі він читає: «Гостиница Four Роіnts. Иерусалим. Самая полная панорама Святого Города из наших окопі». Він надовго застигає у муках згадування. Останнє, що вдається підняти з пам'яті: дволітрова пляшка віскі, придбана у торговому центрі по вулиці Джорджа П'ятого, і розчервоніла Джипсі, що умовляє Журу не купувати страхітливих розмірів торта з шоколадною вежею і попсовими кремовими трояндочками. Корват вертається до кімнати, запалює нічник і переконується, що Жура не послухався дівчини — залишки кондитерського шедевра простежуються всім інтер'єром, включно з гепою і ногами Джипсі. На дні однієї з пляшок друг реввоєнгакера знаходить залишки горілки. Карусель притишує обертання. В іншій пляшці виявляється пиво. З пивом Корват виходить на балкон. Ранкове повітря і звуки пробудження приймають його у свої обійми. Накрапує дощ. За прямокутниками адміністративних будинків і корпусів Університету вид-ніються золоті вогники дороги на Бет-Лехем. Від вулиці Теодора Герцля розповзаються містом яскраві автобуси. Він дивиться на сіро-блакитний південний обрій, захаращений смугами темно-сірих дощових хмар і згадує інший ранок, прикарпатський, грудневий, занурений у нутро північно-західного циклону…

П'ята година ранку. Вокзал.

Потяг Москва — Станиславів затримується.

Різкий, насичений мертвою вологою, вітер несе на схід вітрила і кульові скупчення снігу. Джипсі тулиться до Корватового плеча, ховає носика у надра кролячої шубки. Вітер учергове обмацує будівлю вокзалу, зістрибує з дашків і завіває над коліями каптурясті стовпи снігових монахів. Вони привидами оточують семафор, всотують в себе його синій промінь і весело розбиваються на вокзальному обладунку. Шелестячий танок, горішня частина котрого освітлена сяйвом з вікон касової зали, щоп'ять хвилин прискорюється свіжим нападом вітру, і мацачок завірюхи пролазить між ґудзиками Корватового кожуха. Він здригається і притискає до себе Джипсі.

— Ходімо до зали, Аріку, — просить мала.

— Он вже їде… Бачиш прожектор?

Друг реввоєнгакера витягує з кишені металеву фляжку і дає Джипсі ковтнути теплого коньяку.

— Пахучий який… — шепоче дівчина.

А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.

— Що з тобою? — питає Джипсі.

Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.

Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…

Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.

Дзвонить телефон.

Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.

— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?

— Спить.

— Анджела поїхала. Лишила записку.

— Що у записці?

— Нічого втішного.

— Хто платив за готель?

— А ти як думаєш?

— У нас ще лишились зелені?

— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…

— Спробую.

— Я до тебе зайду через годинку.

— Через дві.

Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.

— Гаразд, воїне. Через дві.

Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.

— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.

— Це все нічого не означає.

— Ти про що?

— Що ми тепер трахались.

— А ми трахались?

— Між нами все закінчено. Розумієш?

— Так.

— От і добре.

— Авжеж… Ванна вільна.

— Дякую.

Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.

— Ти не воїн, — каже він цьому відображенню.

• Предыдущая
• 67/69
• Следующая