Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 58
- Предыдущая
- 58/181
- Следующая
Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голівку.
— Хай вона буде милостивіша до мене!
Нез’ясовна впертість, незбагненне бажання! Він не знав, що Хуррем тепер легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до себе, а може, від гніву на інших. Для нього залишалася незмінною, волів бачити її розвеселеною, розсміяною, безтурботною, безжурною, навіть у розумі її подобалася йому якась безжурність і зухвалість, бо впертої понурості, якою був переповнений, не терпів ні в кому, надто в людях близьких.
— Я не розумію твого бажання, — майже відчужено мовив Сулейман.
Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але одразу й пригасила той вогонь, притрусила його шовковистим попелом покірливості.
— Влаштуйте весілля, ваша величність!
— Весілля?
Ця жінка могла подивувати самого аллаха, для якого немає нічого прихованого ні на землі, ні на небі.
— Яке весілля?
— Не для мене, а заради мене, мій повелителю.
Султан погладив її волосся, поблажливо поплескав по щоці.
— Якби сказали, що на небі відбувається весілля, жінка приставила б драбину навіть туди. Але ж про чиє весілля ти клопочешся?
— Султанської сестри Хатіджи. Коли ви дасте їй мужа, валіде буде милостивіша до мене. Обидві будуть — валіде і ваша царствена сестра Хатіджа. Переконалася уже в цьому, коли видали ви свою сестру Хафізу за Мустафу-пашу. Сельджук-султанія, видана за Ферхада-пашу, ніколи не чинила мені прикростей..,
— Я не думав над цим, — сказав Сулейман, — для моєї наймолодшої сестри потрібен чоловік, гідний її становища і рідкісної вроди.
— А ваш великий візир, ваша величність?
Султан майже відхитнувся від неї. її слова межували з чарами.
— Те саме казала вже мені моя царствена мати. Чи ви змовлялися?
Вона його не слухала, правила своє:
— Я ж кажу вам: тоді валіде буде милостивіша до мене. Кутлу мюбарек олсун — хай буде весілля щасливе й благословенне.
Останні слова вона проспівала, схопившись і війнувши на Сулеймана молодим вітром свого тіла, а він сидів, знеможено відкинувшись на парчеві подушки, знетямлений цією невичерпного в своїх несподіванках жінкою, яка вміє вгадувати найпотаемніші наміри, чути слова, мовлені не до неї, перекладати свої думки в твою голову так, що ти вважаєш їх своїми, віриш у це, не маєш віяних сумнівів.
— Над цим треба подумати, — сказав султан, який добре знав, що ніколи не слід квапитися, хіба що тоді, коли віддаєш людину на смерть, бо з ворогом треба розправлятися нещадно і якомога скоріше, поки він не схаменувся і не кинувся на тебе.
Можна було б, щоправда, ще спитати Хуррем, чому вона впевнена, що Ібрагім буде найкращим мужем для Хатіджі. Та чи годиться питати? Султани не дивуються і не питають. Для них відкрите все, що для простих смертних — за сімома печатями. Окрім того, що може сказати жінка? Валіде, коли він поцікавився, чому б вона хотіла мати зятем Ібрагіма, послалася на те, що великий візир — улюбленець не тільки султанів, а й усієї султанської родини, так ніби цього було досить. Улюбленим може бути і блазень придворний, у Сулеймана є улюблений капіджі, який завжди вітає султана біля Баб-і-Гумаюн, але не станеш же віддавати царську сестру за цих людей!
Він усе ж не стерпів і спитав Хуррем:
— Чому ти вважаєш, що ми могли б видати красуню Хатіджу за Ібрагіма-пашу?
— О мій повелителю! — вигукнула султанша. — А за кого ж ви могли б видати свою сестру? Ви вважаєте її найбільшим скарбом султанської родини, коли ще й досі тримаєте в недоступності гарему, отож гідним Хатіджі може бути в усьому світі тільки чоловік, що займає друге місце після Повелителя Віку! А хто може вважатися сьогодні другим після того, хто є тінню аллаха па землі? Королі припадають до стоп вашої величності, імператор налякано вистежує кожен порух могутнього ісламського війська, шах кизилбашів тремтить за своїми горами, які колись вважалися неприступними, але після султана Селіма, вашого отця, навіки втратили цю свою грізну славу, халіф схилив свою голову перед вами, передавши вам своє священне звання, кримський хан — ваш слухняний данник. Хто ж іще? Я не бачу в цьому світі нікого, хто міг би стати біля Повелителя Віку, окрім того, кого він сам поставить у своїх безмежних милостях. Рівним султанові на цім світі не може бути ніхто. Подібним? Так. Коли цього захоче султан. Ви поставили Ібрагіма-пашу, хіба цього не досить, щоб визнати цього чоловіка другим у світі, а коли так, — гідним вашої царственої сестри, прекрасної Хатіджі?
— Ми подумаємо над цим, — хрипко промовив Сулепман, знову й знову радіючи в душі від щедрості долі, яка послала йому цю жінку, і водночас лякаючись, щоб не втратити її через якийсь безглуздий випадок, бо хіба ж не випадково здобув її, спізнав, упізнав? А чи спізнав до кінця? Враження таке, що вона про тебе знає все, навіть те, що лишається таємницею для тебе самого, ти ж про неї — нічого, судилося тобі тільки дивуватися й захоплюватися нею щоразу.
А Хуррем навіть не замислювалася над тим, щоб вразити султана. Лишаючись сама, плакала безслізно й невтішно над своєю долею, уже й ставши султаншею, бо ж однаково піднялася до цього високого звання не з радощів, не з весільних пісень, а з рабського пониження, ледь не з того світу, і не переставала відчувати на саоїй ніжній шиї холодний дотик заліза. Султанша в залізному нашийнику! Може, несвідомо намагалася позбутися найближчих і иайнебезпечніших ворогів, серед яких валіде й Хатіджа були найзагрозливіші, може, так само несвідомо хотіла поєднати Хатіджу й Ібрагіма, не лякаючись навіть того, що поєднані вороги стануть ще дужчими й страшнішими. Хай! Уже навіть за своє коротке життя встигла переконатися, що найближчі друзі виявляються безсилими, часто і забувають тебе, щойно ти щезла з очей, зате вороги пам’ятають про тебе завжди і знайдуть навіть на тім світі. Тому не слід боятися ворогів і їхнього поєднання. Що дужчай ворог, то більшою може бути перемога над ним, а що їх менше (хай і могутніших), то легше з ними розправлятися за одним замахом. А не здолаєш їх, то ліпше одразу загинути, ніж терпіти муку.
Деспоти нагадують дітей: і ті й другі над усе люблять урочистості, свята, забави. Поки довкола веселяться, здається їм, ніби весь світ потопає у веселощах і все життя — суцільне свято. Не важить, що після кількох годин або днів високих урочистостей настануть похмурі будні, що після короткочасного об’їдання та обпивання прийдуть голод і нужда, — хай собі! Окрім того, для володаря завжди простіше і приємніше вдовольнити на кілька днів натовпи столичних дармоїдів, слухаючи їхню хвалу, ніж прогодувати цілий народ, якого однаково ніколи не вдовольниш і від якого чуєш тільки хулу.
Сулейман охоче пристав на раду своєї матері й улюбленої жони справити гучне весілля своїй наймолодшій сестрі. Сподівався він, що у весільних урочистостях потонуть невдоволення війська малою здобиччю і страшними втратами під Родосом, похмурі шепоти Стамбула, незгоди в дивані, лихі вісті із східних провінцій і з Єгипту, ворожість, яка запанувала в гаремі з часу вигнання Махідевран і наближення до султана Хуррем. 1523 рік був тяжкий повсюди. В Європі очікували нового потопу, люди втікали в гори, запасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподіваючись переждати в них лихо, і хоч астролог Паоло де Бурго переконував папу Климента, що небесні констеляції не вказують на кінець світу, землю й далі роздирали війни, а на небесах лютували стихії. 17 січня 1524 року в соборі святого Петра під час відправи, яку вів сам папа, відвалився від колони великий камінь і впав до ніг римського первосвященика. По всій Європі почалися страхітливі зливи.
А над Стамбулом сяяло сонце, чума відступила. Луїджі Гріті запропонував султанові поповнити державну скарбницю з власних коштів, не вимагаючи ніякого відшкодування, що розцінено було не лише як ґречність сина венеціанського дожа, а як вияв великої віри в блискуче майбуття Високої Порти, бо довір’я купця, що викладає гроші, завжди важить найбільше. Сулейман звелів Коджа Сінану поряд із домом Ібрагіма на Іподромі швидко будувати розкішний палац, який був би гідний великого візира й султанської сестри.
- Предыдущая
- 58/181
- Следующая
